Александр ГЛИВИНСКИЙ: "Моя цель – чтобы наших спортивных журналистов уважали в обществе и спорте"

У Києві 6 жовтня відбувся VII звітно-виборчий конгрес Асоціації спортивних журналістів України (АСЖУ). Президентом АСЖУ на другий термін переобрали Олександра Гливинського – відомого українського спортивного журналіста, телекоментатора, телеведучого та колишнього прессекретаря національної збірної України з футболу.

Маючи багаторічний досвід у медіа, він знову взяв на себе відповідальність за розвиток спортивної журналістики – у часи, коли галузь стикається з новими технологічними викликами та реаліями війни.

У розмові зі SportBusiness.Media Олександр Гливинський відверто розповів, що спонукало його вдруге очолити Асоціацію, в чому полягає місія АСЖУ та які найбільші досягнення та виклики стоять перед українською спортивною журналістикою сьогодні.

– Сьогодні, вас було обрано президентом Асоціації спортивних журналістів на другий термін. Скажіть, що вас підштовхнуло подати свою кандидатуру та знову очолити Асоціацію?

– Ми оголосили вибори, але ніхто не висунув свою кандидатуру. Можливо, це пов’язано з повагою до моєї роботи і задоволенням тим, що вже зроблено, а можливо – просто не хочуть зайвого клопоту. Мене фактично підштовхує саме відповідальність. Для мене важлива журналістика як така, адже зараз вона переживає дуже складні часи через розвиток нових технологій і соцмереж.

Люди трохи забувають про важливість самої журналістики, бо, якщо вона якісна, то завжди дає об’єктивну картину. PR-агентства чи маркетинг можуть подати все у вигідному світлі для певної організації, людини чи підприємства, і це нормально для них. При цьому люди з цієї ж компанії, коли виходять за її межі у будь-яких інших сферах життя, хочуть отримати об’єктивну інформацію, а не рекламу.

З розвитком усіх цих технологій люди формують собі стрічку новин так, як їм зручно, що водночас відкриває широкі можливості для маніпуляцій. Я вважаю, що боротьба варта зусиль, адже насамперед це важливо для суспільства.

Що стосується нашої спільноти – за п’ять років, які я очолюю Асоціацію, я постійно спілкуюсь із колегами з інших країн, буваю на заходах і бачу, що там шанують спортивних журналістів. Вони авторитетні, мають свої знакові події, їх поважають, і перебувають у кращому становищі, ніж ми – це правда. Моя мета полягає в тому, щоб наших спортивних журналістів так само поважали в суспільстві та в спорті.

Для цього потрібно проводити багато заходів, зокрема медіасемінари, які дають журналістам знання про професійний спорт, а спортсменам – розуміння, що вони мають спілкуватися не лише зі своїми пресслужбами, а й з іншими медіа. Так само і знакові події, як-от церемонії нагородження найкращих спортивних журналістів чи атлетів, сприяють популяризації. Подібні традиції існують у кожній європейській країні і є також ознакою ваги журналістів у суспільстві.

Коли я погоджувався вперше, це було престижно і цікаво, а зараз мова йде про відповідальність. Таку справу нелегко залишити. Якщо з’явиться хтось, кому я можу передати її, і я відчую, що наситився – тоді так. Це потребує багато часу і громадської роботи, яка не оплачується, але дозволяє відстоювати інтереси журналістики, що для мене дуже важливо.

– В чому полягає ваша місія на цій посаді та в цілому місія АСЖУ?

– Наша місія полягає в тому, щоб гуртувати журналістів, захищати їхні права, принципи та кредо, а також розвивати журналістські ініціативи. Окрім того, як я вже казав, ми прагнемо підвищувати їхній авторитет у суспільстві, щоб вони займали належне місце.

– Що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням за ці п’ять років на посаді президента АСЖУ?

– Найбільшим досягненням, вважаю є те, що ми регулярно проводимо церемонію нагородження наших атлетів. Я дуже пишаюся цим, тому що ми відзначаємо досягнення спортсменів. Приємно бачити їхні емоції та усвідомлення того, що їх цінують та визнають журналісти.

Я теж пишаюся тим, скільки наших молодих студентів за останні роки отримали можливість поїхати на великі міжнародні турніри. Така нагода справді унікальна, особливо коли журналіст їде не сам, а з командою, працює і набуває там досвіду.

Особливо цінно, що наші регіони продовжують розвиватися, адже всі ці п’ять років – це період постійних випробувань: спочатку COVID, а потім – повномасштабна війна. Спершу ситуація в регіонах була непростою: Донбас окупований, Крим втрачений, багато людей виїхали за кордон. Попри всі труднощі регіони продовжують розвиватися, і як результат, з’являються нові організації. Я впевнений, що вони беруть приклад із того, як ми проводимо свої заходи. Це теж можна вважати досягненням, хоча роботи попереду ще чимало.

Ще одним моїм здобутком є входження до виконкому AIPS Europe. Я йшов туди не заради власних індивідуальних досягнень. Головне для мене – це те, що Україна вперше в історії представлена в керівному органі Європейської асоціації спортивних журналістів. І я надалі боротимуся за представництво нашої країни.

До того ж ми плануємо вперше провести виконком AIPS Europe у Києві. Якщо такі засідання проходять на Кіпрі, в Австрії чи Угорщині, то чому вони не можуть відбутися в Україні? Так, в умовах війни організація вдесятеро важча, ніж для моїх колег, але я сподіваюся, що вони приїдуть.

Минулого року ми планували провести виконком у березні, але через обстріли його довелося перенести. Проте на світовому Конгресі ми домовилися, що цього разу він відбудеться восени – у жовтні або листопаді.

– Під час свого виступу ви назвали багато проєктів, які вдалося реалізувати, та ті, що ще плануються. Розкажіть, як АСЖУ займається пошуком партнерів та фінансування для їх втілення.

– Хочу зробити комплімент Sport&Business Club і вашому вмінню знаходити партнерів. Це задача не з простих, оскільки комерційний партнер одразу хоче фідбек і прагне бути представленим у соцмережах великої аудиторії.

Ми, як громадська організація, шукаємо гранти. Крім того, нас підтримують спортивні організації, які погоджуються з нами, що нагородження атлетів є корисною ініціативою і для спорту.

Зізнаюся, що у великі події, як-от церемонія, я вклав багато власних коштів та ресурсів. Сподіваюся, що така інвестиція себе виправдає, бо захід вийшов вдалим, а онлайн-трансляція набрала чималу кількість переглядів.

На мою думку, щоб тебе помітили, потрібно постійно працювати. Це складно, але водночас відкриває велике поле для розвитку. Найважливіше – збільшувати контактну базу та глядабельність, і тоді залучати спонсорів буде значно легше.

– Розкажіть, будь ласка, про сучасний стан спортивної журналістики в Україні. Які виклики стоять перед спортивної журналістикою та заважають розвиватися?

– Перший виклик – перехід на цифровізацію, внаслідок чого ми втратили всі наші друковані спортивні медіа, а разом із ними – багато робочих місць. Круто, що в нашій країні відбуваються активні зміни і все робиться швидко. З одного боку, коли приїжджаємо до Європи, бачимо, наскільки ми вже далеко просунулися, проте з іншого боку, втрата друкованих газет стала величезною втратою для суспільства і для журналістики. Друковані медіа – це частина культури і професії.

Проблема ще й у тому, що на вебсайтах зараз працюють лише дві-три людини. Це повністю онлайн-робота, де медійники на новинній стрічці чергують великими змінами. Наприклад, коли організовуються якісь події чи престури, редакції провідних вебсайтів часто не можуть відправити навіть одного кореспондента, оскільки всі зайняті.

У нас медіа дуже локалізовані. Коли я розмовляю з колегами з європейських країн, вони кажуть, що у них усе організовано зовсім інакше. Там теж є скорочення, але вони не настільки критичні. У нас же одна людина виконує роботу за десятьох – це фактично експлуатування в рабство. Я вважаю, що в такій ситуації потрібна підтримка, можливо навіть через медіазаконодавство, адже суспільство журналістів майже не підтримує.

Так само зникли спортивні новини з телебачення. Люди в Україні цікавляться спортом, але держава нічого не робить, щоб повернути його популяризацію через медіа. Ми самі вибираємося з цього багна. Часто це нагадує боротьбу Дон Кіхота з вітряками.

Звісно, є успішні медіа, але це здебільшого ті, що належать провідним телеканалам. Вони мають базу і думають про комерцію та заробляння коштів. Однак неприпустимо, щоб одне-два медіа були успішними, а всі інші просто зникали, адже це не «Гра в кальмара».

На жаль, наше суспільство поки що нічого не робить для вирішення цієї проблеми. Ми руйнуємо наші медіа і не докладаємо зусиль, щоб їх врятувати. Тому я намагаюся про це говорити.

– Ви, до речі, згадали, що в європейських країнах спортивна журналістика розвинута краще. Що, можливо, нам потрібно навчитися у них і чого нам бракує?

– На мою думку, для початку нам треба відновити те, що ми втратили. Якщо згадати журналістику 90-х та початку 2000-х років, тоді існувало багато видань, зокрема спортивні журнали та газети. Я знаю всіх цих людей: дехто з них ще працює, дехто – ні. Тому зараз нам не треба створювати щось зовсім нове, а потрібно просто відновити те, що було.

Я не вважаю, що теперішнє покоління є «втраченим», адже я бачу студентів, які вчаться, і їхні підходи вже інші. Коли я питаю, де вони хочуть працювати, багато з них відповідають: у PR-агентстві, маркетингу чи рекламі. Зрозуміло, що люди хочуть заробляти – і це нормально.

Нам потрібно просто повернути ці знання і навички. Молоді люди набувають досвіду, виходячи з тих умов, що існують. До того ж, ми маємо в кого вчитися. Виживання професії та відновлення в суспільстві здорового мислення і здорових ідей – це серйозне суспільне питання.

– Що б ви хотіли сказати своїм колегам – як триматися й не здаватися в цей непростий час для спортивної журналістики?

– Насамперед – не здаватися, адже обставини часто проти нас, але треба йти вперед.

Іноді я думаю, що якби не війна та ковід, то я міг би досягти більшого за свою журналістську кар’єру. Хоча ковід зачепив усіх, війна, можливо, позбавила мене можливості мати більше – квартиру, будинок за містом чи щось інше.

Коли проходиш довгий шлях у професії, очолюєш колективи, вкладаєш час і сили, але результату немає, з’являються думки, що, можливо, варто було б спробувати щось інше. Проте потім усвідомлюєш, що це твоє життя і твоя справа, тому головне – не здаватися. Я впевнений, що наприкінці темряви завжди буде світло, і потрібно бути готовими до цього моменту.

Ми повинні триматися і водночас виховувати молодших колег у цьому ж дусі – дотримуватися журналістських принципів, не дозволяти тиску чи обману впливати на себе. Молодь у нас дуже свідома й сильна в різних сферах, і я впевнений, що журналісти – такі ж.

Автор: Каріна Пивовар