Экс-игрок "Черноморца": "О мести за Лобановского, волшебника из "Днепра", никопольский фономен и дела одесситов"

У футбольному середовищі кожного міста є особистості, які користуються беззаперечними авторитетом і повагою. І не тільки завдяки своєму професіоналізму, майстерності, завойованим титулам та турнірним надбанням, а й людським якостям. В Одесі таким є колишній гравець, а потім і президент ФК "Чорноморець" Петро Найда.

Крім років, пов’язаних з командою "моряків", у його послужному списку є виступи ще у чотирьох клубах – ізмаїльському "Дунайці", одеському СКА, дніпропетровському "Дніпрі" та нікопольському "Колосі". У вболівальників кожного з них він залишив приємні спогади завдяки своїй якісній грі. Всі знали: Найда у грі – це надійність, впевненість та дисциплінованість. Навіть повісивши бутси на цвях, він не зраджував своїм принципам. Було так у бізнесі, було так і під час керівної роботи у "Чорноморці" у 90-х та на чолі Федерації футболу Одеської області, роботі у якій було віддано більше десяти років.

Нині Петро Найда не пориває з футболом, тримаючи руку на пульсі усіх подій. Про це свідчить хоча б такий красномовний факт: сьогодні, у день свого 80-річного ювілею, він знаходиться у Варшаві, куди вирушив транзитом через Кишинів з метою підтримати збірну України у відбірковому матчі ЧС-2026 із Ісландією.

- Не завжди буває, щоб людина, яка народилася в іншому місті, стала своєю в Одесі, однак це вам вдалося.

- Хоча я народився у Києві, звідки родом моя мама, відчуваю себе одеситом у повній мірі. Ще у дитинстві переїхали до Одеси, адже мій тато з цього міста. Тож моя приналежність до Одеси вимірюється більш ніж сімома десятками років. Про це свідчать мої справи, якими я займався у цьому місті впродовж усього цього часу. Як у бізнесі, так і у футбольній сфері.

– Першою командою у вашій біографії був ізмаїльський "Дунаєць". Як потрапили до її лав?

- Закінчивши футбольну школу, я разом із одеситом Миколою Мусолітиним поїхали до Ізмаїла, де грали у команді класу "Б". Її тоді тренував заслужений тренер СРСР Михайло Корсуньский – відомий фахівець, який виховав багатьох відомих у подальшому футболістів. Одного разу суперником нашого "Дунайця" був "Чорноморець", з яким ми грали товариський матч. Після гри ми з Мусолітиним отримали запрошення від тренера одеської команди Матвія Черкаського, до якої згодом і перейшли.

– Тоді, у середині 60-х, в Одесі спостерігався справжній футбольний бум, адже вперше в історії місто було представлене в еліті відразу двома командами - "Чорноморцем" та СКА. Чим він вам запам'ятався?

- Чудовою атмосферою. Місто буквально жило футболом. Виходиш на поле стадіону, а на трибунах по 30-40 тисяч вболівальників! Потрапивши у "Чорноморець", мені не знадобилось багато часу для того, щоб стати основним гравцем. Причому, саме в команді "моряків" довелось перекваліфікуватись. Якщо у "Дунайці" я грав нападником, то у "Чорноморці" став захисником. Якось у матчі дублерів отримав травму Валерій Никифоров, який, до речі, був батьком Олександра і Юрія Никифорових – і мене тренер Юрій Войнов відрядив в оборону, де я у другому колі дебютував в "основі". Після того випадку я до кінця своєї кар’єри грав у цьому амплуа.

- Свій дебют у головній команді "моряків" пам’ятаєте?

- Було це у сезоні-1965, у домашній грі із "Зенітом". Мені було доручено опікати одного з найпомітніших гравців команди гостей Павла Садиріна. Я його повністю "закрив", що він нічого не зміг зробити. Той матч завершився внічию, 0:0.

– У "Чорноморці" середини 60-х грали такі особистості, як Петро Цунін, Олексій Попичко, Юрій Заболотний, Валерій Лобановський, Віктор Каневський, Василь Москаленко, Олег Базилевич, Валерій Поркуян. Як почували себе в такій компанії?

- До старших за віком партнерів по команді ми зверталися з повагою – виключно на "ви". Адже у той час було зовсім інше виховання, зовсім інші цінності. А от з ровесниками, серед яких був, зокрема, і Валерій Поркуян, були на "ти". Зараз молоді футболісти ведуть себе зовсім по-іншому, не знаючи про правила поведінки чи дотримання субординації. На жаль.

– Чому "Чорноморцю" в ті роки не вдавалося посісти високе місце, задовольняючись роллю середняка?

- Тоді у футбол грали справжні майстри, які були абсолютно у кожній команді. Московських клубів було аж п’ять, інші представляли переважно столиці союзних республік. Всі були вкомплектовані футболістами найвищого рівня: зокрема, у київському "Динамо" виблискували Базилевич, Серебренников, Хмельницький, у тбіліському "Динамо" - Метревелі, у московських "Динамо" і "Торпедо" - Яшин і Стрельцов відповідно. Кожна команда мала свій особливий почерк, у кожній були свої лідери. Тому пробитися нагору "Чорноморцю" було дуже непросто. Та все ж це була команда з характером.

– Чим запам’ятався період, проведений вами у СКА, який перед вашим переходом на військову службу "вилетів" з еліти?

- У цій команді я відіграв три сезони – з 1967-го по 1969-й роки. У СКА завжди була підтримка з боку командувача військовим округом Амазаспа Бабаджаняна. Він був палким прихильником футболу і багато в чому завдяки йому команда не була обділеною увагою. В ній грало чимало відомих футболістів, частина з яких виступала і у "Чорноморці".

– До "Дніпра" вас покликав Валерій Лобановський?

- Авжеж. Ми ж бо грали з ним разом у "Чорноморці", у нас були чудові стосунки. У "Дніпрі" я опинився у 1970-му, у тому ж році у дніпропетровській команді дебютував і мій одноклубник по "Чорноморцю" Петро Цунін. Хоча моїй появі у Дніпропетровську передувала пропозиція із Львова, куди у тамтешні "Карпати" мене кликав Ернест Юст. Мені було обіцяно квартиру та автомобіль "Волга-ГАЗ-21". Однак все змінилося і ми з Цуніним поїхали у "Дніпро". Пропозиція Лобановського переважила.

- Під його керівництвом "Дніпру" вдалося за кілька років стати провідною командою першої ліги і здійснити сходження до вищої.

- Валерій Лобановський був неординарною особистістю, який мав неабиякий тренерський хист. Це він сповна і проявив у "Дніпрі". Коли я прийшов в команду, вона грала у першій лізі. За підсумками сезону-1970 поділила друге-третє місця з "Кайратом", однак за різницею м’ячів вище виявились казахстанці, які і перейшли до еліти. Нам довелося відкласти свої наміри на наступний рік, і у сезоні-1971 "Дніпро" з Лобановським на чолі став першим, здобувши путівку до вищої ліги. У дебютному ж сезоні в ній наша команда поділила друге-шосте місця, що на той час було безперечним успіхом. Багато в чому завдяки успішній роботі у "Дніпрі" Валерія Лобановського згодом запросили на пост старшого тренера київського "Динамо". І в цьому клубі він себе також сповна проявив.

- Пригадується, влітку 1976-го "Дніпро" зіграло важливу роль у кар’єрі Лобановського вдруге…

- Було таке. Тоді група футболістів "Динамо" вирішила позбавитись тренерів – Валерія Лобановського і Олега Базилевича, з чим пішла із вимогою до Спорткомітету. Було це якраз перед грою з нашою командою, яка мала відбутись у Києві. Так от, тренерів тоді відсторонили від виконання обов’язків і обидва дивились матч по телевізору. "Дніпро" у тому поєдинку виграв 3:1, "помстившись" за свого колишнього наставника. Після цієї гри Лобановського повернули на пост старшого тренера і більше його авторитет не підлягав сумніву.

– Зв'язок з ним підтримували?

- Так, постійно. Контактували з Лобановським впродовж багатьох років, аж до 2002-го, коли він відійшов у засвіти. Я був на похороні у Києві. Легендарна особистість, подібної якій у нашому футболі немає.

- Як вас занесло до нікопольського "Колоса"?

- Відігравши у "Дніпрі" сім років, доля звела із "Колосом", де тоді працював відомий згодом дует Володимир Ємець – Геннадій Жиздик. Отримав пропозицію допомогти цьому колективу – і поїхав. В ньому провів два сезони – 1977-го і 1978-го років, фактично виконуючи роль граючого тренера.

– Що за команда була у Нікополі?

- Вона у нас була потужна: у перший рік мого перебування в ній вона посіла третє місце у 2-й зоні другої ліги, а на наступний рік фінішувала другою. Зі мною, як з капітаном команди, постійно радився тренерський штаб (крім Ємця до нього входили також Євген Кучеревький та Володимир Вебер), адже на той час я мав великий досвід виступів у вищій лізі. Крім мене у складі "Колоса" було ще двоє гравців із званням майстра спорту СРСР – Ігор Надєїн і мій земляк Анатолій Дорошенко. Він володів чималим арсеналом футбольних якостей, які робили його гру ефектною та видовищною. Пригадується, як в 1/16 фіналу Кубка СРСР ми приймали у Нікополі майбутнього чемпіона країни – тбіліське "Динамо". Так от, Дорошенко тоді по-справжньому феєрив. Він один "роздягав" динамівців, обігруючи подекуди відразу по декілька гравців команди-суперниці! У тому поєдинку ми зіграли 1:1 і мали гарні шанси пройти у наступний етап змагань у матчі-відповіді у Тбілісі, де повели в рахунку на початку другого тайму. Однак грузинам вдалося його зрівняти і лише за лічені хвилини до завершення основного часу забити переможний м’яч. Ми поступились 1:2, але виглядали гідно.

- З ким ще із числа справжніх чарівників м’яча вас в одній команді зводила доля?

- Особливо виокремлю Олександра Снітька, з яким грав у "Дніпрі". Він мав неабиякий талант. Повірте – такий, що перевершував навіть відомих європейських зірок. Цей обдарований гравець творив на полі справжні дива, роблячи клоунами наших суперників. Його техніка володіння м’ячем, бачення поля та вміння віддати дотепний пас були на висоті. Снітька називали футболістом від Бога, "дніпровським Пеле". Він мав усі якості, щоб стати справжньою зіркою футболу. Але… А ще згадується Віктор Мірошин – з ним ми були одноклубниками у "Чорноморці" і тому ж "Дніпрі". Теж був талановитим гравцем, який зарекомендував себе з найкращого боку. На жаль, ані Дорошенко, ані Снітько, ані Мірошин не змогли реалізувати своє вміння у повній мірі. Вони могли б використати свій потенціал у сильних європейських клубах, однак тодішня система та залізна завіса СРСР не дозволяли цього зробити.

– Тренерська робота вас не приваблювала?

- Я здійснював було спробу стати тренером, коли завершував кар’єру у "Колосі". Подавав документи у Вищу школу тренерів у Москві. Та нічого з того не вийшло, адже часи були такі. Справа в тому, що у мене певний час був статус невиїзного. Він виник після того, як мій батько виїхав на постійне місце проживання за кордон. Це і позначилось. Щоправда, потім того невтішного статусу я позбавився завдяки впливовим людям у Дніпропетровську. Тренером я хоч і не став, проте досяг успіху у бізнесі, якому присвятив багато років. Та з футболом після завершення активних виступів не поривав: грав за ветеранські команди, судив матчі першості міста...

- У вашій біографії був ще один період, пов’язаний із "Чорноморцем" - у 90-х роках, коли ви спочатку були генеральним спонсором, а потім, поперемінно з вашим двоюрідним братом, Григорієм Бібергалом, і президентом клубу.

- Повірте, усі ці назви посад є для мене справою другорядною, не важливою. Головним для мене було не дати загинути футболу в Одесі, дати поштовх для його становлення і розвитку. Тож коли на початку 90-х років до мене звернулися Віктор Прокопенко і В’ячеслав Лещук, які розповіли про виниклі проблеми у "Чорноморця", я доклав зусиль, аби його підтримати. Спільно з італійськими партнерами компанія "Galaxy-Energy" зробила чимало для команди. За цей час "Чорноморець" двічі ставав володарем Кубка України, по два рази вигравав срібло та бронзу чемпіонату. Частину цих звитяг наш клуб здобув з Віктором Прокопенком, іншу частину – з Леонідом Буряком. Зізнаюсь: у мене була задумка, щоб ці двоє тренерів працювали у "Чорноморці" разом. На мій погляд, це міг бути сильний дует з двох авторитетних особистостей. Однак доля Прокопенка, якого я вважаю порядною людиною і професіоналом з великої літери, склалася інакше. Він опинився в іншому клубі, де також працював досить успішно.

- З Григорієм Бібергалом ви багато років разом, йдучи по житті пліч-о-пліч. І не тільки у футболі…

- Так, звичайно. Кому мені ще так довіряти, як не брату? Григорій сам у минулому футболіст, свого часу починав у дублі "Чорноморця", пограв і в інших клубах. У бізнесі ми давно пройшли чимало, не кажучи вже про футбольну складову. У 90-х разом опікувалися "Чорноморцем", і це, повірте, було напрочуд відповідальною справою. Вважаю, що із своєю місією ми з братом гідно впоралися.

- Впродовж багатьох років "Чорноморцю" ніяк не вдається повернутися на втрачені позиції. Що, на ваш погляд, не дозволяє цього зробити?

- Нинішній "Чорноморець", на жаль, вже далеко не той, яким був раніше. І не такий, яким ми усі його хотіли б бачити. І не тільки тому, що у ньому майже немає власних вихованців. Справа в іншому: командою повинна опікуватися футбольна людина, яка ним живе і знає усі його особливості. Це має бути справжній господар, для якого у футболі немає дрібниць. До організації роботи у клубі не повинні мати відношення дилетанти, інакше чекати якогось прогресу буде марно. І як би не старався Олександр Кучер та ті гравці, які його усіляко підтримують, торувати шлях нагору, робити це без належного сприяння буде дуже важко. Я, як людина, для якої одеський футбол і "Чорноморець" зокрема у житті багато що значать, не збираюсь сидіти склавши руки. Маю наміри із свого боку зробити все для того, аби у головної команди мого міста було достойне майбутнє.