Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО:

Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО: "Мене викликали до Москви, показали резолюцію Лобановського – що він дозволяє мій перехід до московського "Динамо"

Колишній гравець та головний тренер «Динамо» Олексій Михайличенко пригадав, як у 1986 році він міг опинитися в «Динамо» Москва.

– Сезон 1986 року, ви вже повноцінний гравець основного складу київського «Динамо» – 20 матчів, 12 голів. Чи можете підтвердити або спростувати, що інше «Динамо», московське, цікавилося вашою кандидатурою?

– Так. Це було якраз коли Лобановський був на зборах у Москві на підготовці до ЧС. Мабуть, там його пресонуло керівництво ЦС «Динамо», генерал Богданов.

Я тоді, ще до ЧС, був у 16, але основним гравцем ще не вважався. А Малофєєв тренував «Динамо» Москва і дуже хотів, щоб я перейшов.

Мене викликали в Москву, де показують резолюцію Лобановського – що він дозволяє мій перехід у московське «Динамо» до кінця сезону. Богданов каже: «Так і так – підписуй». Я говорю: «Хочу подумати». А моя дружина і син були в Москві на той час.

«Ти підписуй – трикімнатна квартира і «Волга» тебе вже чекають під під’їздом». – «Я хочу подумати». – «Та ти підписуй. Якщо ти не захочеш – ми анулюємо».

Я підписую, їду після цього спілкуюся з дружиною. Вона опустила голову, я опустив голову – ну не хочеться дуже. Після цього я їду у Внуково в аеропорт, кидаю дві копійки, дзвоню в приймальню Богданова і кажу: «Я не приїду». Все.

Наступного дня за мною заїжджають динамівські керівники Дяченко і Баула, підганяють автобус київського «Динамо» мені під під’їзд і везуть мене в Москву – з двох боків тримають і везуть. Вони білі були, як сніг – мабуть, отримали дуже добре.

Я приїжджаю, опустив голову, кажу: «Ні». Що я вислухав від Богданова – то не треба вам чути. «Ми тебе виростили, ми тобі все дали – а ти до нас не хочеш. Ми тебе відправимо в Сибір, в армію». А я відслужив уже і не підписувався на звання, я вільний. І він коли це побачив – нічого. Коротше, я повернувся, так і сказав, що я не буду.

Після цього – не знаю, як воно утряслося. Валерій Васильович ніколи навіть не згадував про цей інцидент. Потім я почав весь час грати, і в нас же головна гра була – з «Динамо» Москва за чемпіонство.

Дві гри в нас було. Першу в манежі [у Москві] ми зіграли 1:1, якби ми програли – вони б уже були чемпіонами, а так на 1 очко попереду були. Потім 3 грудня в Києві ми їх 2:1 обіграли і стали чемпіонами. Так що я все одно був би чемпіоном – або в московському «Динамо», або в київському. Жартую.

Але для мене було важко прийняти це рішення, бо я мріяв грати тільки в «Динамо» Київ, більше ніде. У мене не було ні машини, ні квартири, але мене це не радувало б. Я розумів, що втрачаю свою мрію, тому хотів ще поборотися.

– Я так розумію з ваших слів, що керівництво київського «Динамо» було трошки обурене цією історією.

– Думаю, що саме керівництво – так, вони отримали наганяй. Не керівництво клубу – а республіканське і міське, вони могли втратити свої посади.

– У вас не було внутрішньої образи на Лобановського, що він дуже вільно дозволив ваш перехід?

– Звісно, трошки було, бо спочатку я вирішив, що якщо я не потрібен київському «Динамо», то мене не віддадуть як річ кудись, куди їм треба – а я піду сам.

Але потім, коли команда повернулася, коли ми почали грати, коли я почав забивати, все забулося. Мабуть, оця злість, яка накопичилася в мені, виплеснулася в потрібному напрямку. Це якась доля, вона повинна бути, – сказав Михайличенко.