Журналіст: "На дистанції поруч із Шевченком серед усіх нападників світу поставив би ось тих самих Роналдо та Анрі"

"Якщо вже про 50 років Роналдо написав, то логічно і про Андрія Миколайовича та його ювілей продовжити.

Натрапив нещодавно на один рейтинг "золотом'яченосців", де вони йшли від гіршого на краще за переконливістю перформансу, показаного на рік нагороди. Шевченко там був на початку п'ятого десятка, тобто загалом не надто високо. На це, звісно, впливало те, що в рік його тріумфу він навіть не брав участі в головному турнірі збірних, а в Лізі чемпіонів "Мілан" вилетів уже у чвертьфіналі, що вважалося провалом для переможця турніру. З огляду на обставини – камбек "Депортіво" після 1:4 в Італії – провалом подвійно.

Загалом, я колись, господи, в житті до ковіда і війни, вже писав досить детальний матеріал про те, чому в той рік, як здається, нагороди більше не менше заслуговували на Деку, Анрі і Роналдіньо. Не повторюватимуся, зрештою, і жанр не той, щоб надмірно критикувати героя, краще напишу інше.

З роками переглянутого футболу стає все більше і краще розумієш, наскільки унікальним форвардом він був у кращі роки. Колись Євген Панкратов, улюблений автор "Футболу", робив матеріал, де порівнював форвардів початку 2000-х із різними типами кораблів. Хтось там був підводним човном, здатним залягти на дно і чатувати на моменти біля чужих воріт, хтось міноносцем, що діє на швидкості, поки нікого немає поряд, і так далі, тощо.

Шевченко (не тільки він, але про нього точно пам'ятаю) порівнювався з авіаносцем (апд - ракетоносцем, уточнив ось, шкода, самого матеріалу вже не знайти, але згадки залишилися). Кораблем надсучасним, без слабких місць, автономною машиною смерті, яка може допомогти своїм господарям боротися до останнього, залишаючи шанси на перемогу.

І ось згадуєш, та й переглядаєш час від часу, і думаєш — адже і справді абсолютно без слабких місць гравець був на своєму піку.

Швидкість є.

Дриблінг, у тому числі силовий, є.

Гра головою є.

Удар з обох ніг є.

Вміння бити штрафні є.

Вміння підіграти партнеру і бути альтруїстом є.

Здатність відпрацьовувати у захисті є.

Витривалість на 90+ хвилин є.

Найвищий ігровий інтелект є.

Здатність забивати у матчах найвищого рівня є.

Менталка, вона ж воля до перемоги є.

І якщо брати за сукупністю відрізок умовно з 1997-го по 2006-й, вважай десятиліття, то на дистанції поруч із Шевченком серед усіх нападаючих світу поставив би ось тих самих Роналдо та Анрі. Порядок може різним - скажімо, можна врахувати, що бразилець пропустив фактично пару років, а француз не весь час грав чистого форварда, часом у "Ювентусі" лівим латералем виходив. Але сама постановка — для мене без сумніву саме така.

Вже це б виділяло Шевченка на тлі інших наших володарів "Золотого м'яча". Бєланов був метеором, нагороду якому принесли 5, багато 10 матчів за один рік, і ні до, ні після він до кращих навіть у СРСР не завжди входив, що вже говорити про Європу. Блохін з його унікальним довголіттям — інша історія, але й він, навіть при попаданні 1981-го до топ-5 "Золотого м'яча", все ж таки, як здається, на дистанції навряд чи був у топ-10 на континенті, що вже говорити про топ-3. Зрозуміло, треба робити знижку на те, що подвиги Шевченка, на відміну від попередників, не просто краще задокументовані, а оцифровані та доступні.

Але ж і знижку на те, що факапи, потенційні та реальні, також на відстані кількох кліків, також треба робити.

І мова тут про суто ігрові моменти, що вже говорити про вибори у складі команди Королівської чи дружбу з Романом Аркадійовичем.

Але все ж таки дивишся - і думаєш "Який игрище". Так, зіпсував собі резюме, перебравшись в "Челсі", так, не блиснув і в оренді в "Мілані", підтвердивши думку старого Геракліта про успішність повторних відносин з водоймами, так, в "Динамо" на схилі років вже більше лікувався, ніж грав, не ставши Х-фактором у боротьбі з молодими та прогресами.

І навіть при всьому цьому найбільший. Щонайменше в історії футболу незалежної України.

Я не знаю, чи з'явиться колись у нас такий успішний. Справа не лише у спільній кризі у футболі країни, повномасштабці та її наслідках, які і країна, і футбол розгрібатимуть ще десятиліття. Зрештою, юність Шевченка припала на 90-ті, які були тим часом для молодої України, і для тодішніх клубів, нехай навіть "Динамо" і виглядало оазисом на тлі пустелі.

Просто ти ніколи не вгадаєш, чи поцілує Бог у тім'ячко людини стільки разів, скільки поцілував Андрія. Тоді Андрія, пізніше Шеву, зараз Андрія Миколайовича, не суть. Для тих, хто його бачив, пам'ятає, як він грав, він точно залишиться унікальним. І не буде другого Шевченка, як не було другого Блохіна. Буде хтось новий. Може, зі схожими якостями, може, з іншими, але ж яскравими.

Футбол змінюється.

Шевченка залишається”.