"Роналду був моїм кумиром": форвард-гігант Пищур про Угорщину, Холанда і промах на Кубку світу – "Жирону" не коментує

Нападник угорського "Дьйора" Олександр Пищур в інтерв’ю "Футбол 24" розповів про роль батька у своїй кар’єрі, адаптацію в Угорщині та досвід виступів за збірну України U-20 на чемпіонаті світу у Чилі.

– Твій батько, Олександр Віталійович Пищур, також був професійним нападником. Чи пробував ти грати на іншій позиції і чому в підсумку став форвардом?

– Коли тато привів мене ще маленького у футбол, я постійно грав нападника. Чесно кажучи, навіть думки не було змінювати позицію. Не знаю, чи зміг би я взагалі зіграти на іншій позиції, тому ні – я завжди був нападником.

– З часом роль тата у твоїй кар’єрі змінилася? Зараз ти більше сприймаєш його як батька, чи як футбольного наставника?

– Чесно кажучи, він допомагає мені в усьому: і в психологічному плані, і у футбольному, і в життєвому. Він дає поради як у футболі, так і в житті, тому я не можу сказати, що лише в якомусь одному аспекті – він підтримує мене в усьому.

– Оцінка батьком твоєї гри зараз збігається з тим, як ти сам себе відчуваєш? Якщо брати, наприклад, останні матчі.

– Чесно, я себе ніколи не можу оцінити. Це людям збоку видніше – вони можуть оцінювати, а я до цього не звик і навіть не вмію цього робити. А тато мене не оцінює – він просто спрямовує, вказує на помилки, підказує, як краще діяти в тих чи інших моментах.

– Раніше він, мабуть, був м’якшим у своїх вимогах. З віком вони зросли?

– Вимоги в нього завжди були високі. Але він ніколи мене не змушував. Міг дати пораду, а все інше вже залежало від мене.

– Ти сказав, що не оцінюєш себе, але цього сезону маєш 20 матчів за клуб, 4 голи й 1 результативну передачу. Чи є для тебе якась внутрішня планка?

– Як таких планок у мене немає. У кожному матчі, коли отримую можливість грати, головне завдання – зробити максимум для команди і водночас постаратися для себе. Я ніколи не ставив собі конкретних цифр, тому що футбол – це командна гра. Якщо ти граєш на команду і все складається добре, то й з результативністю проблем не буде.

– Якби довелося обирати між Мессі та Роналду – кого б ти обрав? Часто кажуть, що перший грає для команди, а другий – команда грає на нього.

– Я не фанат і не можу обрати когось одного, але нехай буде Роналду як гравець.

– Чи є зараз компоненти гри, над якими ти працюєш найбільше, де відчуваєш, що потрібно додавати?

– Багато. Насправді над усім потрібно працювати. У мене багато компонентів, які треба покращувати. Я намагаюся не концентруватися на чомусь одному, а працювати комплексно, тому роботи ще дуже багато.

– Ти живеш в Угорщині з 2022 року. За цей час відчув різницю в ставленні до себе – як до українця і як до футболіста?

– Я вже звик тут перебувати. Вивчив мову, у мене немає проблем із комунікацією: я розумію вимоги, розумію людей, у мене вже є друзі, з якими можу спілкуватися угорською мовою.

Звісно, Україна – це мій дім. Я там народився і прожив більше десяти років, і мені завжди хочеться додому. Це нормально. Але зараз я тут, і потрібно продовжувати жити. Дуже сподіваюся, що війна в нашій країні закінчиться, і я зможу потрапити додому. А як буде далі – чесно, не загадую. Хочу будувати свою кар’єру, тому що ще молодий, і потрібно просто рухатися далі й працювати.

– Чи був у тебе якийсь обумовлений період, який давали саме на вивчення мови?

– Коли я сюди переїхав, у мене був викладач. Ми займалися приблизно пів року, можливо, навіть рік. Вона розуміла українську, тож навчання було комфортним. Вона дала мені всю базу, яку зрештою отримав.

А потім я потрапив у команду, де було багато угорців, і мені доводилося намагатися говорити угорською, бо там не дуже люблять спілкуватися англійською. Зараз, звісно, у команді багато легіонерів, тому основна мова – англійська.

– Це була твоя ініціатива, чи клуб допоміг у цьому плані?

– Клуб допомагав. Але перші пів року були найважчими. Я постійно хотів додому, часто засмучувався, тому що в мене тут нікого не було. А потім, коли минуло пів року, стало легше – я почав менше соромитися, намагався говорити, навіть якщо неправильно, але намагався.

– У процесі адаптації найскладнішим був саме мовний момент чи щось ще?

– Думаю, в першу чергу мова. Хоча, можливо, ще й стиль футболу. Усюди футбол різний, усюди різні вимоги. І мова з цим напряму пов’язана, тому що, перш за все, я повинен був розуміти вимоги тренера. А щоб їх розуміти, потрібно знати мову. Тому для мене було дуже важливо її вивчити.

У плані футболу відмінності є, звісно, але не такі, що потрібно повністю перебудовуватися – швидше потрібно адаптуватися.

– Коли приїжджаєш до збірної, не виникає дисонансу: тут ти нападник, але роль може бути трохи іншою?

– У збірній я почуваюся дуже добре, у цьому плані в мене проблем немає. Коли я приїжджаю, тренер одразу говорить, у який футбол він хоче грати, як він мене бачить і що хоче від мене на полі. Я стараюся це виконувати.

– Наскільки тренерський штаб твого клубу стежить за тим, як гравці виступають за національні команди?

– Звісно, вони стежать. У нас в клубі багато угорців, які грають за свої збірні, зокрема за U-21. Зрозуміло, що за ними стежать більше – вони грають поруч, в угорських містах. Вони цього не показують, але це логічно – їх люблять більше. За мною також стежать: запитують, як проминули збори, як я себе почуваю. У цьому плані інтерес є.

– Угорський чемпіонат не є топовим. Наскільки для молодого гравця це хороша база, щоб зростати?

– Це може бути дуже хороша база. Це Європа, і ти тут на виду. Країна невелика, чемпіонат компактний, але інфраструктура у кожної команди хороша, є всі можливості для розвитку.

Дуже багато залежить від самого гравця: як ти все це сприймаєш, як ставишся до тренувань, як поводишся поза тренуваннями. Потрібно працювати, працювати і ще раз працювати. Якщо отримуєш свої ігрові шанси – треба намагатися ними користуватися. Все залежить від тебе.

– Цього року ти зіграв на чемпіонаті світу U-20 у Чилі, де збірна дійшла до 1/8 фіналу. Якою була атмосфера всередині команди?

– Атмосфера була хорошою. У нас дуже класний колектив, ми завжди трималися разом, жодних проблем у цьому плані не було. Якщо говорити саме про атмосферу – у команді все було топ, усі були задоволені.

– А якщо ще раз подивитися на турнір загалом – яким він був для вас?

– Турнір точно не був легким і, думаю, ніхто на це й не розраховував. Усі команди були на хорошому рівні, і кожна гра для нас виходила важкою.

Навіть перший матч, де ми вели 2:0, за рахунком може виглядати впевнено, але на полі було дуже складно до останньої хвилини. Гра з Панамою – 1:1 – також була непростою, потім Парагвай – 2:1. Ми постійно перебували в напрузі, не було жодної легкої гри.

З Іспанією, звісно, програли, але ми готувалися, не опускали рук. Усі були мотивовані, усі вірили – просто склалося так, як склалося.

– Епізод із незабитим тобою пенальті. Як це на тобі відобразилося і яку підтримку ти отримав від команди?

– Звісно, ти намагаєшся собі говорити "нічого страшного", але все одно це впливає. З’являється певний тиск. Проте хлопці підтримали, зазначили, що все нормально, буває. У жарт також сказали: "Просто більше не підходь", – у хорошому сенсі.

– Головний тренер Дмитро Михайленко пояснював, що тренерський штаб зробив на тебе ставку через кращий ігровий тонус і стабільну практику за кордоном. Чи не зіграла ця довіра, з урахуванням незабитого пенальті, у певний момент злий жарт – у плані тиску?

– Я дуже вдячний Дмитру Станіславовичу і Володимиру Єзерському, який був із нами, за цю довіру. Для мене вона була дуже важливою. Я теж віддав на цьому турнірі все, щоб ми могли пройти якомога далі.

Під час гри я вже навіть не пам’ятаю, як це все відбувалося. Пенальті не забив – і в голові, звісно, це трохи підбило. Але потім, коли сказали перебивати і ми забили з цього моменту, це трохи заспокоїло. Хоча, думаю, певний слід все одно залишився.

– На чемпіонаті світу практично кожен суперник був непростим. Яка команда змусила тебе найбільше адаптуватися по ходу гри? З ким ти почувався менш упевнено?

– З корейцями, коли забили швидкий гол на початку гри, це, як завжди, дало більше впевненості – з’явилися "крила", ти стаєш більш розкутим, і гра дається легше. З Панамою я теж добре себе почував, проблем не було, з Парагваєм – так само.

А от з іспанцями було дуже важко в усьому – і фізично, і за грою. Доводилося перебудовуватися прямо по ходу матчу. З таким рівнем суперника я ще не стикався, тому з Іспанією було справді дуже складно.

– Якщо порівнювати вимоги сучасного футболу, що сьогодні важливіше для нападника – інстинкт завершення чи універсальність?

– Цінується і те, й інше. Нападник має намагатися бути хорошим у всьому. Іноді має вмикатися інстинкт егоїста, а іноді – розуміння, що краще віддати передачу. Це складно описати словами – це всередині футболіста, ти просто це відчуваєш.

– Можливо, через батька навколо тебе формуються додаткові очікування, які можуть тиснути. Чи вдається з цим справлятися?

– Чесно, на мене це ніяк не впливає. Тато був футболістом – і був. Він дуже сильно допомагає мені на цьому шляху. Уся моя сім’я мені допомагає. Це на мене не тисне – навпаки, лише мотивує досягти хоча б того, чого досягнув мій тато.

– Якщо абстрагуватися від підсумкового результату збірної на цьому турнірі й оцінити за шкалою від 1 до 10, наскільки конкурентоспроможною ти вважаєш цю команду?

– Конкурентоспроможними ми точно були. Впевнено виграли свою групу, не програли жодного матчу. Надії у всіх були великими, усі були мотивовані.

Якщо оцінювати загалом, я задоволений тим, як ми провели турнір. Ми потрапили на суперника, з яким було дуже важко грати. Я вважаю, що рахунок 0:1 не відображає хід гри. У нас були шанси, ми могли ними скористатися. І я дуже задоволений тим, що в моєму житті був такий етап, була можливість зіграти на такому турнірі.

– Після такого досвіду ти інакше дивишся на власні амбіції та подальший розвиток?

– Звісно. Після гри з іспанцями бувають моменти, коли ти думаєш, думаєш і думаєш – про себе, про те, як ми грали, як нам було важко. І ти розумієш, що є до чого прагнути і що ще дуже багато потрібно працювати, щоб опинитися на топ-рівні.

– Ти не хотів говорити про трансферні чутки, але все ж: чи є для тебе якісь критерії або принципи під час вибору наступної команди?

– Особливих уподобань у мене немає. Хочеться потрапити в команду, де тебе будуть цінувати, де тебе будуть хотіти і де ти зможеш розвиватися та рухатися далі.

– Наскільки присутність українців у команді допомагатиме – з точки зору адаптації та комфорту?

– У плані адаптації – так, це точно допомагає. Коли ти тільки приїжджаєш і нікого не знаєш, дуже важливо, що поруч є друзі або знайомі, з якими ти можеш у будь-який момент поговорити. Вони можуть допомогти в побутових чи життєвих моментах. У такому плані це дуже добре.

– З ким із наших легіонерів ти зараз найбільше спілкуєшся?

– У мене з усіма хороші стосунки. Не можу виділити когось одного, з ким я дуже тісно спілкуюся. Ми з усіма на зв’язку, у хороших відносинах. Іноді можемо зателефонувати одне одному, посміятися, розповісти щось цікаве.

– В Україні футболісти часто намагаються дистанціюватися від журналістів, не дуже довіряють медіа і почуваються некомфортно. Як із цим зараз в Угорщині? Наскільки для футболістів важлива робота з медіа?

– В Угорщині перед кожною грою обирають гравців для інтерв’ю, також після матчів. Є клубні медіа і є загальний канал в Угорщині, журналісти якого після гри беруть інтерв’ю. Я з якимись проблемами не стикався і не чув, щоб хтось ігнорував. У цьому плані все нормально.

– Якщо говорити про твої цілі на найближчі кілька років: ти більше живеш сьогоднішнім днем чи намагаєшся думати наперед?

– Звісно, хочеться всього найкращого в майбутньому. Але, щоб це найкраще було, потрібно багато працювати, не опускати рук і терпіти зараз. А як воно буде – ніхто не знає.

– Яким ти бачиш себе, як нападника, через кілька років? Що хотів би покращити або що, можливо, заважає повністю розкритися?

– Хотілося б покращити все і якомога швидше, але якомога швидше не вийде. Потрібно працювати поступово і з головою, щоб не було ніяких проблем. Потрібно терпіти і працювати. Якщо така доля, то все буде добре.

– Чи маєш ти футбольного кумира? Буває, що кумир не обов’язково з тієї ж позиції. Як у тебе з цим?

– У дитинстві, чесно кажучи, кумиром був Роналду. Мені подобалися його фізичні дані, я за ним стежив. Потім так склалося, що почав більше дивитися на тих, на кого потрібно рівнятися. Зараз мені до вподоби Ерлінг Холанд.

– Тобто ти маєш на увазі різницю між дитячим сприйняттям і теперішнім, більш усвідомленим? Роналду вже не так подобається, як раніше?

– Так.

– А якщо говорити про українських нападників – чия гра тобі зараз більше подобається?

– Артем Довбик, Віктор Циганков, Владислав Ванат і Роман Яремчук. У нас хороші нападники. Усі грають у чудових командах, у топ-клубах. Є до чого прагнути.

– Є з ними якийсь контакт, чи ти більше спілкуєшся з хлопцями свого віку?

– Поки що з ними контактів не було. Дуже сподіваюся, що з часом з’являться (Сміється).

Фото - УАФ