4 січня 2022 11:15
6

Віталій МИКОЛЕНКО: "Ігор Суркіс сказав, що я йому як син, і мені вирішувати - чи залишатися в "Динамо", завойовувати трофеї і отримувати гідну зарплату"

Перед трансфером до «Евертона» Віталій Миколенко дав прощальне велике інтерв'ю клубному ТБ «Динамо TV». Щоб заощадити ваш час, пропонуємо витримку найцікавіших фрагментів інтерв'ю.


- Сергій Сидорчук якось казав, що половина команди не знає, як тебе насправді звуть. Це правда?

- Він це говорив два роки тому. Зараз у команді всі кажуть Микола, Коля мене вже ніхто не називає. Навіть моя дівчина та батьки нечасто називають мене Віталіком. Батьки кажуть «синку», дівчина найчастіше називає Миколою. З людей, що підходять на вулиці, 80 відсотків кажуть Коля.


- Зараз найнервовіший етап у твоєму житті?

- Напевно, так. І найемоційніший, як для мене, так і моїх батьків та дівчини, адже вона полетить зі мною.


- Хто тепер ставитиме музику в команді, адже раніше ти цим займався найчастіше?

- Та багато хто може це робити, перші кандидати – Шапаренко та Лєднєв. Та й не було такого, що я сам цим займався.


- Якоїсь миті твоїм найкращим другом у команді став Сашко Караваєв незважаючи на пристойну різницю у віці. Що вас поєднало?

- Ще до приходу Сашка до «Динамо» ми вже у збірній добре спілкувалися. Це не можна пояснити – чому ти з кимось товаришуєш. Просто, коли людина тобі приємна, ти будеш з нею спілкуватися.


- Кому ще з «Динамо» ти можеш зателефонувати, поговорити до душам?

- Саня Андрієвський, Микита Бурда. Зараз ще Бодя Лєднєв, Коля Шапаренко.


- Довелося почути історію, що одного разу в тебе в однокімнатній квартирі ночувало 8 людей.

- Мабуть, у мене від батьків таке виховання. Ми з батьками винаймали квартиру на Героїв Дніпра, вона була в жахливому стані. Я там мешкав 8 років. Але все одно, коли пацанам не було де спати, ми їх запросили додому. Кімната там дуже маленька, але всі помістились.


- Чому у збірній тебе привітали з днем народження яйцями та мукою?

- Я не знаю. Але мені було дуже приємно у той момент. Коли пацани це зробили, і ми вже сіли в автобус, вони подумали, що образився. А я насправді був такий щасливий. Нікого так не вітали. Я так зрозумів, це Сидорчук запропонував, але сам він стояв осторонь.


- У збірній немає поділу на гравців «Динамо» та «Шахтаря»?

- Коли ти не бачиш товариша з іншої команди три-чотири місяці, ти в будь-якому випадку сумуєш. Ми приїжджаємо на цих емоціях. Звісно, коли ми були на Євро-2020 півтора місяці разом, уже було не так емоційно, всі втомлювалися. Але не було сварок, як писали в інтернеті.


- Всі почули фразу Андрія Шевченка, адресовану тобі: «Синку, мені не смішно»…

- Ще раз повторюся, я не сміявся тоді. Я сміявся перед тренуванням, але я не сміявся у той момент. Зазвичай, коли я сміюся, я хоча б головою махаю. Якщо на відео подивитись, я там максимум посміхався. Але я завжди посміхаюся. Андрій Миколайович просто пересмикнув мене та пояснив, що до цієї гри потрібно готуватися максимально серйозно. Звісно, я дуже злякався. Але вже через 15 хвилин ми нормально говорили, все було добре.


- На нагородженні Кубка України був душевний момент, коли після того, як ти отримав травму, команда пропустила тебе першим отримувати медаль…

- Та просто ніхто не хотів іти першим. Наді мною ще довго сміятимуться з приводу цього епізоду, як мене замінили, у трансляції показали крупний план, як я плачу. Потім Ярмола мені скидав скріншоти, як я плачу. Мене замінили на сьомій хвилині, а наступного дня я приїжджаю до збірної, і в мене вже все гаразд. Просто в мене була операція на руці, і, як сказав лікар, просто при падінні нерв защеміло. Через це на той момент було реально боляче. Але потім стало соромно, думав, навіщо мене замінили.


- У свої 22 ти вже не почуваєшся молодим гравцем у команді.

- Перших півроку, коли я прийшов в основну команду за керівництва Хацкевича я просто ні з ким не розмовляв. При тому, що я комунікабельний, веселий хлопець. Навіть боявся зайти до їдальні, швидко поїв і втік. Потренувався – і швидко втік. Але потім усе стало на свої місця, і зараз мені в команді, мабуть, було складно закрити рота. В хорошому сенсі.


- У «Динамо» U19, яке блискуче виступало в ЮЛЧ, ти грав на позиції центрального захисника. Чиєю ініціативою було перевести тебе на фланг?

- Чиєю конкретно – я не питав. Вочевидь вирішував весь тренерський штаб. Можливо Максима Санича Шацьких, який знав мене з академії, де я грав і лівим, і правим захисником. Спочатку мені було незвично, тому що у матчах дубля я грав на позиції центрбека, а в іграх першої команди – на фланзі. Навіть зараз, коли я грав у центрі, я відчував, що це зовсім різні позиції, і треба повністю перебудовуватись.


- Раніше у тебе була інша зачіска, волосся трохи довше. Чому раптово зважився на зміну іміджу?

- Я сам себе з довшим волоссям, напевно, вже не уявляю. Одного разу була відома історія, коли ми поголилися під нуль з Буяльським і Бурдою. Зручно – ти прокидаєшся з ранку і тобі нічого не заважає, нічого не потрібно поправляти.



- Ходять чутки, що ти найняв найдорожчого репетитора англійської мови – Андрія Ярмоленка. Скільки б ти був готовий платити за заняття з ним?

- Я навіть не знаю, чи добре він знає англійську :). Сподіваюся на це. Півтора роки тому він казав, що йому складно. Сподіваюся, що він мені допомагатиме і відповідатиме на мої дзвінки, коли мені буде складно.


- Як взагалі склалася вся ця історія з трансфером до «Евертона»?

- Дізнався про інтерес 12 грудня після гри із «Зорею». Мені сказали, що мені потрібно бути наступного дня у клубному офісі і що, можливо, буде пропозиція. Я навіть не знав який клуб. Коли запитали, чи маю англійську візу, я зрозумів, що це англійський клуб.


Коли я приїхав, Ігор Михайлович навів приклад своєї дочки. Він сказав, що я йому як син, і мені вирішувати – чи залишатись у «Динамо», завойовувати трофеї та отримувати гідну зарплату. «Але якщо ти готовий, то скажи це, і ми далі вестимемо переговори» - сказав він. Я відповів, що не знаю, чи я готовий, але я дуже хочу. А бажання – це, напевно, найважливіше у футболі та взагалі у житті. Коли Ігор Михайлович сказав мені «ти мені як син», я задумався. Сльози були потім уже, коли була розмова між президентами двох клубів, і все погодили. Було багато чуток, і спершу я не вірив, що це може бути зі мною.


Мені мої батьки, дівчина говорили, що це ніби у кіно. І коли все погодили, я сів у машину і заплакав. Мені додому їхати 40 хвилин, і, мабуть, 30 з них я плакав. Подзвонив батькам дівчини, поплакав ще з ними, потім ще сам плакав. Складно пояснити почуття – я був дуже радий, і водночас було дуже страшно.

- Не боїшся конкуренції?

- Я для того туди і їду, аби рости у професійному плані та навчатися у такого конкурента як Люка Дінь. Ми перетиналися з ним, граючи за збірні. Це великий крок і великий успіх, що я вчитимусь і на рівних тренуватимуся з такими футболістами.


- Як згадуватимеш період кар'єри в «Динамо»? Що згадується насамперед?

- Напевно, насамперед усі виїзди, коли ти вже їдеш після переможної гри, відчуваєш розслабленість. Також заїзд на базу. Останнім часом ми заїжджаємо на базу рано о 12:30, а тренування ввечері. І команда весь час разом, усі спілкуються. Багато моментів, які можна пригадувати, але не можна розповідати.


- Як би ти подякував «Динамо» кількома словами?

- Дякую за любов до мене, за розуміння. Я згадував усіх людей, кому я вдячний, міг би їх перерахувати. Для мене важлива не лише команда, а й люди, які біля команди. Усі люди, які працюють на базі, також ті, які працюють на базі на Нивках, в академії. Тітка Наташа, тітка Іра – офіціантки, тітка Оля – покоївка. Ті люди, які про нас опікувалися і нас виховували.


- Чи було прощання із командою?

- Мене дуже засмутило, що я не можу нормально попрощатися, адже команда у відпустці та всіх нереально зібрати. Але я розмовляв із хлопцями, що це можна перенести на кінець весни, коли буде кінець сезону.

Очень хорошо отношусь к Миколенко и от всей души желаю ему удачи.
Я понимаю возраст и т.п.
Но, там поплакал, здесь поплакал. АПЛ это место где нужно жилы рвать, землю рыть-если хочешь чего-нибудь достичь, а не просто отметиться.
Если кому и звонить то Лужному.
Во-первых защитник с которого нужно брать пример.
Во-вторых, реально заиграл в АПЛ в отличии от Ярмоленко и Зинченко.
Ну и главное.
Трансфер в АПЛ -это прежде всего шанс.
Так что Виталий-пахать, пахать и еще раз пахать.
В АПЛ не плачут. А если и плачут(понятно всякое бывает) то так чтобы никто не видел.
Удачи. Верим в тебя.
Сховати
М 16, не получилось еще и у Реброва. С Зинченко не согласен. Играть у Пепа - это уже огромная удача. И в его схеме Зина далеко не последний. А у Виталика если хватит здоровья, то он заиграет. В АПЛ очень интенсивный и силовой футбол. Очень многие ломались. Вот и такой монстр, как Лукаку уже заныл, т.к. Тухель заставляет назад отрабатывать, а не играть только впереди. Назад в Интер хочет. Железный Лужный тоже не выдерживал все матчи. Или через матч выходил или на замену.
Виталий красава.
Виталий производит впечатление хорошего, простого парня, удачи ему. Если голова станет работать быстрее ног - будет топовым даже а АПЛ
Сховати
вот и я просто уверен, что у него получится. Позитивчик такой.
Ingvarr77, не употребляйте словосочетание,простой парень,одного такого мудозвона,терпеть не могу.