Сидорчук про збірну України, завершення кар'єри, Пономарьова і жіночий футбол: "Голова вже трохи в кабінетах"
Колишній капітан "Динамо" Сергій Сидорчук розповів про свої плани після завершення кар'єри.
– Рішення завершити виступи за збірну – це було суто ваше внутрішнє відчуття "час настав", чи все ж таки воно співпало з певними змінами всередині команди та очікуваннями тренерського штабу щодо вашої ролі?
– По-перше, це була дуже класна історія – національна збірна. Але водночас я для себе розумію: щоб потрапляти до національної команди, ти маєш або бути футболістом дуже високого рівня, який може викликатися навіть без стабільної ігрової практики, або постійно грати у своєму клубі й перебувати в ідеальній фізичній формі.
У моєму випадку не було ні першого, ні другого. Тому це рішення не було якимось одномоментним чи довго виваженим – воно логічно витікало з того, що відбувається в моїй кар’єрі на цьому етапі. Це рішення, до якого я просто прийшов.
– У своїх мережах ви зазначали, що залишаєтесь у збірній "в іншому амплуа". Зараз ваш вектор, очевидно, управлінський. Чи означає це, що тренерська кар’єра вас не цікавить? Або цей варіант теж не виключаєте?
– Я мав на увазі, що залишаюся збірником уже в іншому сенсі – як уболівальник. Для мене це все одно дуже цінна команда, і я завжди буду її підтримувати, незалежно від результату чи суперника.
Щодо інших ролей, то наразі я бачу себе передусім як чинного футболіста. Футбольна кар’єра дуже швидка: ти навіть не встигаєш повністю насолодитися процесом. Мені здається, що ще вчора я тільки вчився зав’язувати шнурки, а вже сьогодні тобі 35 – і відновлення після матчів дається значно складніше, ніж було ще 3-4 роки тому.
– Ви ж продовжуєте грати за Вестерло, але якщо подивитись на ваші соцмережі – складається враження, що футболіст Сидорчук відійшов на другий план. Це свідомий зсув фокусу?
– Я думаю, що це свідоме рішення. Чесно кажучи, не впевнений, що комусь було б дуже цікаво постійно спостерігати за соціальними мережами футболіста Сидорчука – на тренувальний процес чи стандартні футбольні моменти в соцмережах. Тим більше, є речі, які ти як гравець просто не можеш показувати. Я пройшов певний футбольний шлях і досі його проходжу. І мені здається, що ділитися своїми думками, переживаннями, емоціями, які мене тригерили в різні моменти, – це набагато цікавіше, ніж рутинно показувати якісь фрагменти тренувань чи ігор. Не думаю, що в цьому є якийсь особливий інформаційний привід. Це просто був свідомий вибір.
– У чинному сезоні помітно зменшився ваш ігровий час у Вестерло. Як ви самі пояснюєте цю динаміку і як вона відображає вашу нинішню роль у команді?
– Звичайно, хочеться, як професійному футболісту, грати регулярно, бо, насправді, для цього я і приходив у футбол ще дитиною – тому що я це люблю, люблю грати.
Але водночас я розумію всі нюанси і ту стратегію, яка є в клубі. Розумію і загальну тенденцію: футбол зараз дуже змінився в плані ігрового віку. Якщо раніше тебе тільки підпускали до першої команди у 23 роки, то сьогодні у 23 ти вже можеш бути гравцем, який відіграв понад сотню матчів на дорослому рівні.
Це тенденція – ви самі бачите, як зараз працюють команди та ліги. Тому я з розумінням до цього ставлюся і сприймаю це як даність, але водночас намагаюся конкурувати в цьому непростому середовищі.
– Чи не виникає внутрішнього розриву між тим, що ви все ще чинний гравець, але вже мислите категоріями поза полем?
– Ні, взагалі не виникає, бо мені завжди подобалося аналізувати певні моменти свого життя, ігрової кар’єри чи окремих матчів. Зараз я, по суті, роблю те саме, просто фокус трохи змістився: менше аналізую власні матчі, бо їх стало менше, і більше – гру команди, за яку виступаю, й інші. Так само намагаюся дивитися ширше – аналізувати те, що відбувається у футболі загалом, на міжнародному рівні.
Я вже говорив про вік футболіста: він дуже помолодшав. У 20 років ти вже маєш не вчитися, а грати – і грати якісно. Це об’єктивні тенденції, які відбуваються навколо. Тому розриву немає, але фокус справді змістився.
– Ви акцентували увагу на віці футболістів. А якщо говорити про іншу тенденцію, яку ми зараз спостерігаємо, – омолодження тренерського корпусу, зокрема в УПЛ?
– Це цікаво, мені здається, що в цьому є певний сенс. Особисто мені цікавіше спостерігати за молодшою тренерською школою. При цьому є тренери, які, скажімо так, трохи старші, але також намагаються слідкувати за тенденціями.
Я не хочу нікого ображати чи когось виділяти, але якщо говорити про УПЛ і наш чемпіонат, то мені цікаво спостерігати, наприклад, за ЛНЗ. Мені подобається, як працює Пономарьов, його ідеї. Він молодий, як ви вважаєте?
– Як на мене, середнього віку.
– От і мені так здається. Якщо говорити про ще молодших тренерів, то мені також цікаво спостерігати за Ротанем і його роботою. Мені імпонує, коли від тренера йде енергія – коли це відчувається і на полі, і в його підопічних. Мені здається, це одне з найголовніших. Те, що не завжди видно, але що ти можеш відчути як глядач чи як футболіст: як тебе заряджають, як налаштовують. Енергія тренера завжди ретранслюється через гравців на полі.
– У контексті тренерства часто виникає дискусія: чи може бути успішним тренер, який не мав професійного ігрового бекграунду? Наскільки це критично – не грати на високому рівні, але при цьому працювати в професійному футболі?
– Мені здається, що може. Це не якась парадигма, що якщо ти не був професійним футболістом, то не станеш хорошим тренером. Такого немає.
Якщо подивитися ще раніше – навіть не тоді, коли я починав, а ще до цього – у тренерських штабах було значно менше людей. Це був головний тренер та один помічник – і все. Було складніше, бо не завжди було від кого підхопити знання, побачити інші підходи, деталі, зважити різні варіанти.
Зараз усе змінилося – подивіться, які великі штаби працюють у командах. І якщо ти сам не грав професійно, але маєш поруч людей, які знають атмосферу роздягальні, розуміють специфічні моменти, дрібниці, які можуть вирішувати долю матчу, – це допомагає.
Тому я не бачу в цьому проблеми: якщо ти не грав професійно у футбол, це не означає, що ти не зможеш стати хорошим тренером. Сьогодні тренерський штаб – це вже комплексна структура, де не може одна людина відповідати за все.
– Якщо дивитись ширше: ви стали радником із спортивної стратегії та розвитку футболу в Запорізькій області. Як виникла ця історія? Це була ваша ініціатива чи запит з боку асоціації?
– Я така людина, якій потрібен час, щоб усе обдумати і зважити. Я не з тих, хто, коли його запрошують, одразу погоджується. Була комунікація з військовою адміністрацією Запоріжжя – там є люди, які зв’язалися зі мною. Але для мене це було не стільки про сам факт пропозиції, скільки про те, як я бачу цю роль.
Насамперед – це про те, щоб зробити запорізький футбол більш інтегрованим. Особливо дитячий – щоб він більше відповідав тенденціям європейського футболу.
Коли ти починаєш спілкуватися з людьми і бачиш їхнє бажання розвивати цей напрям, це підкуповує. Плюс зараз я проходжу навчання і маю більше розуміння стратегічних пріоритетів УЄФА – і думаєш, як цим можна допомогти регіону.
Мені це цікаво. Це така співпраця, від якої я не отримую жодної вигоди, окрім того, що бачу: люди дійсно хочуть рухатися вперед у футболі.
Мені, наприклад, дуже імпонує, що зараз у регіоні роблять акцент на жіночому та дівочому футболі. Мені було цікаво подивитися, скільки дітей займається, скільки ВПО, як працюють академії – зокрема та, яку я сам проходив у Металурзі Запоріжжя.
Так само цікаво було подивитися на загальну структуру: скільки є навчальних закладів, як вони функціонують, що потрібно для розвитку. І якщо ми можемо бути певним містком і допомогти запорізькому регіону – я тільки за.
Але це не про те, щоб будувати якісь процеси з нуля чи брати на себе повне управління. Це більше про діалог – про можливість ділитися думками, досвідом і знаннями, які в мене є.
– Коли ти працюєш із регіоном, з якого сам вийшов, це значно більше, ніж просто функція. Як це впливає на ваше сприйняття цієї ролі – додає мотивації чи створює додатковий внутрішній тиск через відповідальність перед людьми, серед яких ви зростали?
– Складне запитання. Бо я не думаю, що зараз, на цьому етапі, коли ми з вами говоримо, можна казати, що я вже щось зробив. Повернемося до цього, коли в нас дійсно щось вийде.
Ми зараз працюємо над одним проєктом разом із UEFA Foundation. Якщо він у нас вийде, тоді вже можна буде предметно говорити про результат.
На даний момент я не відчуваю якогось тиску з боку запорізької громади. Але є внутрішній тиск – у тому сенсі, що якщо я вже під цим підписався, то хочу щось дійсно дати цьому регіону. Це моя внутрішня мотивація, а не зовнішня.
– Якщо говорити предметно: які напрямки ви вже взяли в роботу і про що цей проєкт?
– Поки що ми намагаємося залучити підтримку UEFA Foundation в одному напрямку – жіночому футболі. У нас є лише одна дівоча команда, яка потребує допомоги, і ми хочемо її підсвітити, показати, що дівчата дійсно займаються і що є інтерес до цього. Ми хочемо, щоб UEFA Foundation допомогла цій команді. Якщо це вдасться – буде дуже добре.
– Ви фізично перебуваєте в Бельгії, але паралельно включені у процеси в Україні. Як організована ця робота і наскільки глибоко ви залучені щоденно?
– Це не про щоденну залученість. Це більше ситуативна історія – коли я бачу певні аспекти або можливості, де можна допомогти запорізькому регіону.
Якщо говорити прямо: я зараз проходжу навчання в УЄФА, і коли бачу, що там є інструменти чи можливості для допомоги – намагаюся ними користуватися. Я вже згадував про UEFA Foundation: вони можуть допомагати – це і консультації, і певна підтримка, зокремо фінансова.
Фонд пріоритетно працює з країнами, які постраждали від війни, і для них важливо підтримувати футбол – незалежно від того, це жіночий, дитячий чи чоловічий рівень. Якщо ми знаходимо такі точки дотику, далі вже виходимо на контакт: зв’язуємося, пояснюємо, що саме нам потрібно, і пробуємо вибудувати цю співпрацю.
Тобто я, по суті, намагаюся максимально використовувати ті знання і контакти, які отримую під час навчання, і трансформувати це в користь для регіону.
– Зараз ви проходите програму УЄФА Certificate in Football Management – версію для гравців. Розкажіть, як вона побудована і що саме дає з точки зору розуміння організаційних процесів у футболі?
– Так, це про організаційні процеси. Загалом там 10 модулів, які потрібно пройти. Кожен модуль триває два тижні: ти готуєшся, тобі надсилають книгу, яку потрібно прочитати, далі є матеріали в додатку UEFA – там ти навчаєшся.
Після цього проходить офлайн-модуль. Перший, наприклад, був про організацію футболу – дуже широкий і цікавий, охоплює багато аспектів. Там розбирають, як працюють асоціації, клуби в Європі та світі, яку роль відіграє УЄФА.
І найголовніше – якщо ти хочеш працювати в цьому напрямі, ти маєш сам шукати додаткову інформацію, способи розвитку, розширювати свої знання.
Після кожного модуля є групові завдання. Нас поділили на групи по п’ять людей, і ми виконуємо спільні проєкти. Зараз ми вже пройшли три модулі.
Наприклад, було завдання обрати три пріоритети, які співпадають зі стратегічними пріоритетами УЄФА, і змоделювати їх на конкретній асоціації. Я обрав Українську асоціацію футболу: ми аналізували, як ці пріоритети реалізуються, які є виклики, що працює, а що – ні.
Далі потрібно було дати свою рекомендацію – реальну, практичну пораду, яка могла б допомогти організації впоратися з цими викликами. Це доволі глибока робота: ти занурюєшся у процес і починаєш по-іншому дивитися на футбол. Це завдання у нас зайняло кілька модулів – ми працювали над темами стратегічного планування, організації футболу і управління.
Зараз, 17 травня, у нас буде вже п’ятий модуль. Далі будуть індивідуальні завдання: ти зможеш обрати конкретний клуб або організацію – наприклад, УАФ – і детально пропрацювати один із напрямків чи департаментів. Це ще більш комплексна робота: потрібно самостійно шукати інформацію, спілкуватися з людьми.
До речі, у цьому плані мені дуже допомогла Українська асоціація футболу – зокрема Анастасія Кліпаченко, яка очолює напрям жіночого футболу.
Це не зовсім те саме, що класичне університетське навчання, де ти занурюєшся в усі деталі. Але водночас це дуже хороша база і фундамент, на який ти вже можеш накладати свої знання й досвід – як у житті, так і в професії.
– З огляду на масив отриманої інформації, з яким ви зараз працюєте, що для вас стало найбільш неочевидним або несподіваним відкриттям?
– Зараз для мене відкривається багато цікавого в жіночому і дівочому футболі. Я бачу в цьому значний потенціал як для української асоціації, так і для розвитку футболу загалом – з точки зору розширення екосистеми і залучення нових стейкхолдерів.
Для мене було несподіванкою, скільки дівчат зараз приходять у футбол в Україні, скільки хочуть бути футболістками. Для них потрібно створювати умови, мати хороших тренерів – і цим, у принципі, займається українська асоціація.
З урахуванням того, хто зараз очолює напрям жіночого футболу, і якщо все робити правильно, я думаю, що у жіночого футболу є всі шанси на світле і хороше майбутнє.
– А як щодо медіафутболу?
– Я за цим не спостерігаю, і як глядачу мені це не подобається, чесно скажу. Це не для мене. Хоча розумію, що там велике залучення і є інтерес, але це не для всіх.
– Знову таки, у своїх дописах ви зазначали, що з роками все більше розумієте, наскільки багато у футболі вирішується за лаштунками. Коли для вас відбувся цей перелом у сприйнятті гри?
– Переломним моментом для мене став перехід у бельгійську лігу, в цю команду. Саме тоді я інакше побачив побудову тренувального процесу, професійної етики – те, до чого раніше не звик.
Я побачив, що багато речей можуть бути інакшими, і є моменти, які я точно заберу звідси з собою – це стосується і професійної етики, і загалом організації тренувального процесу. Зокрема, як залучається аналітика, як інтегровані фізіотерапевти, лікарі в сам процес підготовки.
Я не знаю, це добре чи погано, але те, як тут структурований і вибудуваний тижневий цикл роботи команди – це дуже сильна сторона, і це справді вражає. З іншого боку, у сучасному футболі зараз дуже багато аналітики – її справді дуже багато. І ти, як тренер чи навіть як менеджер, маєш правильно розуміти, що для тебе є пріоритетом.
Ти не можеш спиратися лише на цифри й аналізи – обов’язково має бути експертна оцінка. І цей баланс має бути витриманий: аналітика важлива, але має залишатися простір для тренерського бачення, інтуїції, творчості. Якщо залишаються тільки сухі цифри – так не працює.
– Сьогодні футбол дедалі більше рухається в бік об’єктивізації: аналітики, прогнозування, деталізації ігрових епізодів. Чи є відчуття, що це поступово витісняє імпровізацію і через це футболістам стає складніше швидко ухвалювати рішення?
– Мені здається, тут не можна сказати однозначно, що стало важче чи легше ухвалювати рішення. Ти все одно маєш аналізувати дуже багато факторів: дії партнерів, суперника, який грає проти тебе на позиції, свої сильні і слабкі сторони.
Аналітики зараз справді дуже багато. Вона допомагає, але інколи може і заважати. У моєму розумінні має бути баланс: аналітика плюс експертна оцінка. І ця експертна оцінка має базуватися не лише на цифрах, а й на власному розумінні футболу. Коли є цей симбіоз аналітики і експертного бачення, тоді ти дійсно можеш щось дати як тренер чи як гравець.
– Чи не вважаєте, що в академіях простежується певна шаблонність, тоді як вуличний футбол більше дає спонтанності і креативу?
– Я якраз нещодавно про це думав. Це, насправді, прикордонне питання. У дитячому футболі структура потрібна – дитина має розуміти, що можна, а що не можна на полі, що таке взагалі футбол. Має бути певна система, якої потрібно дотримуватись. Але водночас, якщо занадто загнати дитину в рамки, це може обмежувати її мислення, індивідуальність, любов до гри і талант.
Можу навести приклад: у Бельгії діти 10-11 років тренуються двічі на тиждень, а на третій день у них гра. У нас, коли я був дитиною, було п’ять тренувань плюс гра – це набагато більше.
Я запитував, чому така різниця. Мені пояснили, що це робиться для того, щоб дитина не "наїлася" футболом занадто рано, щоб у неї залишався цей голод до гри. Крім тренувань і матчів, їх намагаються залучати до інших активностей – плавання, інші види спорту – щоб дитина розвивалася всебічно.
І от мені не подобається, коли асоціації чи федерації занадто жорстко задають рамки для академій. Це не завжди про розвиток – іноді це може навіть гальмувати прогрес.
– Повертаючись до програм і навчання: наскільки вони реально доступні для футболістів сьогодні? Це історія для всіх чи все ж для обмеженого кола?
– Це точно не для обмеженого кола – це для всіх. У нас у групі є і великі футболісти, які вже зробили серйозні кар’єри в європейському і світовому футболі. Але водночас є люди з абсолютно іншим бекграундом – наприклад, рефері з Туреччини.
Тобто це не якась закрита історія. Це більше про бажання і можливість. І дуже важливий момент – це нетворкінг, який ти там отримуєш. Незалежно від того, на якому ти етапі, це все одно дає тобі нові зв’язки і розуміння. Якщо є бажання – я не думаю, що є проблема зайти і пройти цей курс.
Це вже не перші мої курси. До цього я проходив програму, яка стосується періоду після завершення кар’єри – Career Transition Programme. Вона допомагає футболісту зрозуміти, який наступний крок зробити, в якому напрямі рухатися. Програма триває приблизно три місяці, там є психологічні тести та інші інструменти, які допомагають краще зрозуміти свої сильні сторони і потенціал.
– Тобто ви вже пройшли цей етап. Є розуміння, куди рухатись далі і як має виглядати завершення кар’єри?
– (Сміється) Я проходив цю програму, здається, рік тому. І, напевно, це частково вплинуло на те, що я пішов на наступний курс – уже з менеджменту. Але сказати, що в мене є чітка картина, як усе має виглядати – поки що ні. Життя все одно вносить свої корективи.
– Коли взагалі футболіст має починати замислюватися про життя після кар’єри і як до цього підготуватися?
– Футболіст – це така сама людина, як і всі. Ти ніколи не можеш бути до кінця готовим, бо життя може змінитися в будь-який момент – сьогодні ти йдеш по вулиці і, не дай Боже, щось трапляється, травма чи ще щось.
Але якщо говорити більш усвідомлено, то, мені здається, за рік-два до завершення кар’єри ти вже маєш починати себе до цього готувати. Пробувати щось паралельно, дивитися інші напрямки, знаходити те, що може давати тобі не менше задоволення, ніж футбол – ті самі емоції, внутрішній драйв.
– Я спілкувалась із молодими футболістами і часто чула, що в них просто немає часу на щось інше – особливо у тих, хто грає на рівні Динамо чи Шахтаря, а це і УПЛ, і Кубок, і єврокубкові матчі. Ви добре знаєте цю внутрішню кухню і рівень завантаженості. Чи справді це настільки серйозна проблема, чи все ж питання у пріоритетах?
– Дивіться, я теж знаю, як виглядає цей футбольний графік, ця завантаженість – і клубна, і збірної. Мені здається, що вони просто ще до цього не дозріли. І це також питання пріоритетів.
Пам’ятаю, як ми з Тарасом Степаненком летіли зі збірної після матчу – сам поєдинок уже не пригадаю, але, здається, поверталися додому. І я звернув увагу, що він проходить навчання, почав його розпитувати.
Тарас – людина з не менш завантаженим графіком, але, як я тоді побачив, він знайшов час на розвиток поза футболом. Він багато навчається, багато читає, і це дає результат.
Для мене це якраз і стало певним каталізатором. Тому якщо правильно розставляєш пріоритети – час завжди знайдеться.
– Ми бачимо, що гравці, які виступали за кордоном, на завершальному етапі кар’єри повертаються в Україну. Наскільки для вас це можливий сценарій – чи можемо ми ще побачити вас тут?
– Ой, не знаю, якщо чесно. Я не люблю робити гучних заяв. Для мене в Україні є тільки одна команда – і всі це розуміють, тому це питання трохи провокаційне. Якщо в мене буде можливість продовжувати відкривати для себе щось нове – я із задоволенням цим скористаюся.
– Ви згадували Тараса Степаненка як людину, яка багато читає і навчається. Ви не менш завзята у цьому питанні людина. Чи можете порадити щось із того, що читаєте зараз, або поділитися книгами, які вам найбільше відгукнулися?
– Зараз я якраз закінчую один трилер. У мене зазвичай так: якщо беру художню літературу – трилер чи роман, то після цього читаю щось більш документальне. Але зараз, коли в навчанні дуже багато "серйозного" контенту, намагаюся трохи переключатися саме на художню літературу.
Мені нещодавно з України передали п’ять книжок – чотири я вже прочитав. Є одна цікава історія про лікаря, який переїхав у маленьке містечко в Британії, і там починається кримінальна історія – серія вбивств, що дуже захоплює.
А якщо говорити про книгу, яка справила на мене найбільше враження, то це "Джерело" Айн Ренд – про архітектора, який намагається не втратити себе у світі, не підлаштовуватися під когось, а йти своїм шляхом, бо вірить у те, що робить. Це дуже сильна історія.
