Легендарний динамівець - про Мунтяна: "Пішла ціла епоха"

Один із легендарних гравців київського "Динамо", найкращий футболіст СРСР 1966-го року Андрій Біба вкрай рідко дає інтерв’ю. Однак коли кореспондент UA-Футбол звернувся до нього з проханням розповісти про одного з яскравих півзахисників динамівської команди другої половини 60-х – 70-х років – Володимира Мунтяна, який 1-го грудня відійшов у засвіти, він охоче відгукнувся. Та й не могло бути інакше, адже з Мунею, як лагідно називали Мунтяна у динамівській сім’ї та у вболівальницьких колах, Біба був нерозривно пов’язаний левову частку життя – спочатку як одноклубник, а потім і як друг.

- Мунтян – це діамант в короні нашого українського футболу, - сказав Андрій Андрійович. – Пішла ціла епоха. Я добре знав про його нездужання, адже ми з Володею постійно зідзвонювались. Робили це буквально через день. Обговорювали ігри, ділились враженями. Варто було трохи поспілкуватись - і Володі ставало легше. Спілкувались до останніх днів його життя.

Напередодні він мені зателефонував і сказав: "Я вже в реанімації". Я думав, що все буде нормально. Але… Мені хоч і було важко усвідомлювати, що Мунтяна не стало, однак я все розумів, тому що знав усю його нагатну впродовж багатьох років "від" і "до". Безумовно, це величезна втрата для нашого футболу. Та й не тільки футболу, а й взагалі. Таких людей, як Мунтян, мало. Скажу більше: такі люди є великим надбанням країни. Це золотий фонд українського футболу. Шкода, звичайно, що їх з роками стає менше. Адже такі люди не повинні йти, а повинні жити.

Це були люди, для яких футбол був не лише грою. Вони перетворили футбол у мистецтво. Я переконаний: доки усі ми живі, Володимир Мунтян буде з нами – у нашій пам’яті, у наших душах, у наших серцях. І я пишаюсь тим, що моє покоління, як й інші покоління за майже сторічну історію київського "Динамо" хотіли залишити про себе незгладимий слід. Слід, який не змивається часом. Я гордий, що саме у період моїх виступів у динамівському складі починав свою кар’єру Володя Мунтян. З нього моє покоління зробило великого футболіста.

- Пригадуєте, як це було?

- Авжеж. У 1966-му році відразу п'ятеро футболістів київського "Динамо" були викликані до складу збірної СРСР для участі у чемпіонаті світу в Англії. А нам потрібно було грати, адже сезон був у розпалі. І уявляєте: замість них поставили п'ятьох нових хлопців, які ще толком не грали в основному складі. Окрім Мунтяна це були Бишовець, Круликовський, Рудаков і Левченко. З їхньою появою у грі з'явилась свіжість і видовищність. Була справжня іскра! Взяти хоча б Круликовського. Чудовий був захисник! Зараз таких немає, навіть Забарний для порівняння не годиться!

А той же Мунтян зачаровував вболівальників красивою манерою гри, яка відзначалася витонченістю. От якщо б зараз із динамівської основи "витягти" одного гравця - і вже була б проблема: мовляв, у нас немає головного виконавця! А у нас, повторюсь, п'ятьох забрали - і нічого! Чим є сильним колектив? От саме такими ситуаціями, коли навіть знаних майстрів намагаються гідно замінити молодші партнери. Замість вибулих висувається група гравців із свого ж колективу, які займають відповідні позиції старших товаришів по команді. Найголовніше те, що вони горіли бажанням грати у футбол і нам з ними було легко. Вони наче губка, вбирали в себе все те, що ми їм говорили і підказували.

По очах наших молодих гравців, серед яких був і Муня, було видно: вони хочуть грати у футбол. Тож виходить, що якби група наших футболістів не вирушила у збірну, то можливо, не було б ані Мунтяна, ані Бишовця. Їм би довелось чекати свого часу. Адже хіба можна було тоді замінити таких авторитетів, як Банников, Серебренников, Сабо, Поркуян, Островський та інших? Вони б грали, а молодь сиділа б. Та коли їм було надано таку можливість, вони нею чудово скористались. І вже згодом самі стали великими футболістами, навколо яких потім зростало нове покоління динамівців.

- Що запам'яталось вам із періоду спільних виступів у складі "Динамо"?

- Якось мене, як капітана команди, викликав до себе Віктор Маслов - тодішній старший тренер "Динамо", якого ми всі любили за його людяність, та й каже: "Андрюша, є хлопчина у дублі, який повинен заграти на високому рівні. Подивись за ним, трохи попрацюй. Але обережно так, щоб він це не зрозумів". Мова йшла про Мунтяна. Раніше ж кругом було наставництво - як на виробництві, так і у спорті. Зрозуміло, що це сприймалось у суспільстві по-різному. Дехто міг це сприймати неоднозначно: мовляв, приставили до мене наглядача.

От і акцентував на цьому мою увагу мудрий Маслов. "Зроби так, Андрію, щоб хлопець про наставництво не здогадувався. Позаймайся з ним на тренуваннях, на розминках, попрацюй на пару з м'ячем тощо". Я й почав саме так робити - обережно, ненав'язливо. Мунтян, звичайно ж, не зрозумів. Пізніше я вже й з батьком Володі познайомився. Навіть було, що у вільний час зустрічались. Я брав свою дружину, а він батька - і ми йшли разом в ресторан пообідати. З часом я зробив так, що вже Муня був більше зацікавлений в мені, а не я в ньому. Він дивився як я одягаюсь, стрижусь, поводжусь. Багато є що згадати. У тому ж 1966-му, коли вже згадана група динамівців, серед яких був мій незмінний сусід по номеру Островський, поїхала до збірної, "Динамо" вирушило на календарну гру чемпіонату до Ростова.

Прибувши до цього міста, адміністратор нашої команди Рафаїл Фельдштейн розписував готельні номери – хто і з ким в якому має поселятись. Знаючи про те, що за відсутності Островського я залишився один, Володя Мунтян до мене підходить і каже: "Андрію Андрійовичу, можна я з вами в номері буду жити?". Я підхожу до Маслова, аби узгодити: "Вікторе Олександровичу, Муня хоче зі мною жити". Той каже: "Які можуть бути питання?", - і гукає адміністратора: "Рафаїл! Андрія Андрійовича і Мунтяна – в один номер!". Нас так і поселили. У тому матчі ми, до речі, виграли у ростовського СКА 6:1! А команда у Ростові тоді була ого-го: Матвєєв, Копаєв, Понедєльнік, Масальов, Чертков, Шикунов, Афонін! Я два м’ячі забив і дві гольові передачі віддав, про що потім у "Советском спорте" вийшла стаття із заголовком "Під керівництвом Біби". Потім їдемо у Мінськ на гру з "Динамо" - і 4:0! Там теж команда була потужна: Байдачний, Малафєєв, Мустигін, Погальников, Рьомін! Цього разу вже Муня відзначився, забивши свій перший м’яч у чемпіонаті СРСР. Після низки переможних матчів, включаючи й згадані ігри у Ростові та Мінську, наша команда закріпилась на першому місці і до самісінького фінішу ним так і не поступилась, вигравши золото.

- Яким був Володимир Мунтян поза футбольним полем?

- Спокійним і добрим. А ще сором’язливим. У зв’язку з цим згадується один епізод. Зустрічались ми на виїзді – здається, з "Кайратом" в Алма-Аті, де завжди було грати важко. От і у згаданому матчі, у якому ми перемогли 1:0, так було теж. Приїхали зі стадіону в готель, повечеряли. Дивлюсь: а Мунтян все ходить біля мене і ходить. Відчуваю, щось наче хоче сказати, але не наважується. "Що ти все ходиш та ходиш? І що ти хочеш?" - цікавлюсь у нього. А він трохи сором’язливо запитує: "Андрію Андрійовичу, а чи можна вам шампанське?" (сміється). Я йому кажу: "Скоро вже спати пора, а ти про "шампанське"!". Як виявилось, Володя вдень, ще задовго до гри, пішов і купив одну пляшку. І поклав її у холодильник, які колись у готелях стояли біля чергової по поверху. "Давай, неси швидше!" - сказав йому тоді я. Так на двох ми і відсвяткували перемогу. Тим більше, що у тій грі мені вдалося відзначитися тим єдиним голом.