Владислав ВЕЛЕТЕНЬ: "Будинок сім'ї моєї дівчини був під окупацією. Я розумів, що краще зустрічати зі зброєю у рідному Києві, ніж сидіти і просто чекати"

Вінгер «Полісся» Владислав Велетень розповів про свою службу в Силах оборони України на початку повномасштабного російського вторгнення.

– Як тебе змінила ця служба – як людину і як футболіста?

– Напевно, в першу чергу, я познайомився з багатьма людьми – різними дійсно, бо там збираються все-таки дуже різні люди з різних галузей. І від кожного ти щось дізнаєшся, більшість були старші за мене.

Навчився правильній чоловічій поведінці в деяких ситуаціях. Ну і став спокійнішим, уже не нервую. Якщо до цього в кар’єрі у важливих матчах міг нервувати, як і багато, напевно, спортсменів, то після цього якось це все пропало.

– Як тобі зараз допомагає ця служба? Можливо, при підготовці, при дисципліні, в ігровому процесі?

– Напевно, я став більш дисциплінований – звичайно, це у спорті допомагає.

– Як ти взагалі наважився на такий серйозний крок?

– Війна йде з 2014 року, тоді почалася повномасштабна. Ми їхали якраз з Ковалівки. Я був з дівчиною, зідзвонився з батьками, вони сказали: «Приїжджайте до нас». Вони живуть теж у Києві.

Ми приїхали, потім приїхали ще батьки дівчини. Ми сиділи, вже був другий день, третій. Всі знали, що все більше підходять, домівка сім’ї моєї дівчини взагалі була під окупацією через декілька днів. Я розумів, що краще зустрічати зі зброєю в рідному Києві, ніж сидіти й чекати просто.

– Що було найскладнішим для тебе в службі? Можливо, якесь бойове завдання ти пам’ятаєш?

– Ні, бойових завдань у мене особливо не було. Напевно, ця дисципліна, бо все-таки це армія, і ти маєш виконувати всі вказівки, що б тобі не сказали.

У мене і зараз непростий характер, напевно – тоді був ще складніший. І оце для мене було дуже складно – коли кажуть, що щось треба зробити, воно мені здається дурним чи безглуздим, але робити треба.

– Що тобі найбільше запам’яталося з того періоду?

– Одного разу, коли потрапили під обстріл, і та вся ситуація загалом, як воно трапилося, запам’яталося, бо були люди з сусіднього підрозділу, які спали там у бронетранспорті.

Накрили ангар – і тільки завдяки цьому вони вижили. Були ще там 10 автівок десь, але звичайних – і вони всі в смятку. А ці люди вижили завдяки тому, що спали якраз у цій бронемашині.

– Тобто у тебе переосмислення відбулося всього?

– У той момент, пам’ятаю, це якраз було під ранок – це просто такий адреналін, коли все закінчується, і ти розумієш що ти живий, а в 10 метрах від тебе прилетіло. Це як друге життя. Важко описати ці почуття.

– Коли ти зараз виходиш на поле, можливо ти згадуєш когось з цих хлопців, з якими ти служив?

– Так, коли хвилина мовчання. У мене є два товариші, які загинули ще під час того, як я з ними служив – і я завжди про них згадую в цей момент, – сказав Велетень.