Артем СТАРГОРОДСЬКИЙ: "З мого покоління найкращу кар'єру в "Динамо" зробив Лисицький. Чимось він сподобався Лобановському"

Вихованець "Динамо" Артем Старгородський пригадав, як потрапив у київський клуб, а також розповів про найталановитіших гравців свого покоління.

– Як ви потрапили до "Динамо"?

– В "Локомотиві" мені пощастило з тренером. Це був Валерій Іванович Іванов. Він дуже любив дітей й давав цікаві вправи. Ми багато били по воротах та багато грали. В основному вовтузилися з м’ячем.

Після дев’ятого класу отримав запрошення від "Динамо". Вперше я не захотів покидати команду, бо в нас був дружній колектив, й усі підтримували одне одного. З "Локомотива" "Динамо" забрало людей дев’ять. Спочатку одних, потім других, далі третіх. Мені місяців через три знову запропонували, і тоді я вже перейшов до "Динамо".

– Хто з вихованців "Динамо" вашого 1982 року народження заграв?

– Найкращу кар’єру зробив Віталій Лисицький (на фото). Він у 18 років потрапив до "Динамо" Валерія Лобановського й зіграв на "Олд Траффорд" проти "Манчестер Юнайтед". Також у нас були Паша Кутас, Рустам Худжамов, Саша Шевелюхін, Дмитро Пінчук, Вова Петровський. Потім в останній рік прийшли ще Сергій Мотуз, Ігор Скоба... Пограли добре.

– Зараз не кожному дано зіграти за "Динамо", а в ті часи – тим більше. Що дозволило Лисицькому все ж зробити це?

– Щось сподобалося Лобановському. Його спочатку взяли до другої команди, а потім він тренувався з першою. Так склалося, що хтось отримав якусь травму, й Віталік дуже гідно зіграв. Це вважалося чимось неможливим та космічним.

– А хто був найбільшим талантом вашого покоління, який не розкрився?

– В нас був Саша Диндиков. В один час він їздив до Німеччини, де спочатку тренувався з "Шальке", а потім підписав контракт. Далі в нього якось не склалося й він пропав. Зараз він в Україні, але не знаю де саме. Гравець був дуже цікавий. Він мав ліву ногу, світлу голову й приймав неординарні рішення.

Пам’ятаю, ми з ним зустрілися, коли нам було років по 16-17, і він мені розповідав дивовижні речі про Німеччину. Там гравці мали базу, поля, бутси, екіпірування, усі умови. Приходили, тренувалися, скидали екіпірування й все. На наступний день приходили, а на них у роздягальні вже очікувало усе чистеньке та свіже. Я не міг повірити, як таке можливо. Тобто в ті часи у Німеччині вже усе було налагоджено, як у нас зараз.

Нам якщо одні бутси давали, то ми берегли їх, як могли. Знайти було важко, а навіть якщо знаходили, то вони багато коштували.

Плюс він вже мав контракт й отримував немалі гроші у дойчмарках, якими міг спокійно розпоряджатися. Ніхто нічого не контролював і не смикав. Людина була сама по собі.

– На якого українського гравця Диндиков був схожий за своїми якостями?

– Якщо брати з "Динамо", то на Юрія Калитвинцева. Він мав ліву ногу, приймав неординарні рішення та виконував гострі передачі.

– В "Динамо" у вас були суворі тренери?

– "Динамо-3" тренував Юрій Єськін. Такий, специфічний тренер:) В "Динамо-2" вже був суворий Володимир Онищенко. Будь-який його погляд та слово збадьорювали добре.

Якось ми з "Динамо-2" поїхали грати на захід України. За рахунку 1:1 я вийшов на заміну й мав момент, коли під кутом вийшов майже віч-на-віч з воротарем й міг бити правою, але вдарив лівою – кіпер перевів м’яч на кутовий. Так і завершили 1:1. Після гри Онищенко мене спитав: "Ти що, шульга?". Відповів: "Та ні, правша". Він: "А чого ти правою не бив?". Я йому: "Ну, вирішив так". Після цього місяць-півтора я до "Динамо-2" вже не потрапляв, - пригадує Старгородський.