Харатін – про гол "Колосу": "Моє тіло підказало: "Ось так ти маєш святкувати"

Півзахисник «Вереса» Ігор Харатін пригадав емоції після голу у ворота своєї колишньої команди – «Колоса».

– Моя реакція багато про що говорить, тут багато слів не треба. Але це був емоційний момент. Цей період взагалі був, напевно, найважчим у моїй кар’єрі, в моєму житті для мене, для моєї сім’ї. Ми пережили важкий час.

Важливо було перед цією грою не розклеїтися. Звісно, хотілося показати себе, показати, що втратили гравця і так далі. Багато ще накручували перед цією грою: «Бунтівник, грає проти команди».

Я спокійно готувався. Я багато працював, щоб приносити користь своїй команді. Тому для мене було важливо спокійно підійти до цієї гри.

Ну й коли остання хвилина, пенальті – як якась казка, чесно. Я навіть не міг мріяти, що так воно станеться. Підійшов, забив, порадів.

– А що значить «підійшов, забив»? Штатний пенальтист у команді хто?

– Я собі думав: якщо буде пенальті, я різні сценарії собі надумував, скажімо так. Звісно, були штатні пенальтисти, і це не був я – це були Руслан Степанюк і, якщо не помиляюся, Віталій Дахновський.

100 відсотків, я до них підійшов би та просив цей удар. Не знаю, дали б чи не дали, але просив би дуже. Але так склалося, що їх на полі вже не було. Ну кому бити? Я одразу пішов і взяв м'яч, я знав, що мушу бити. Не заб’ю – ну, не заб’ю, значить, така моя доля.

Але впевнено виконав, бо я теж на д цим працюю. Був упевнений, що заб’ю. Остання хвилина, емоції, звичайно. Як мрія, чесно кажучи.

– Але це така квінтесенція, можливо, як ти говориш, кар’єри, життя. Нібито, локальна перемога, але вона багато чого значить. Це ж була особиста помста не «Колосу», ми розуміємо, а особиста помста, напевно, була Поздєєву за його вибір?

– Та я не скажу, що це помста. Чесно кажучи, я така людина, що намагаюся всі образи лишати в минулому та не триматися за це. Просто психологічно важка гра була, бо буквально місяць-два, а ти вже граєш проти команди, в якій ти був – ну, трошки важко було.

Тому десь ці емоції я тримав у собі, не показував. Я нікому не казав, що це важливо чи не важливо. Я готуюся, як до будь-якої гри.

А вже коли я забив – ну, вже воно полетіло. За це ми, напевно, любимо футбол, і такі емоції прикрашають наш футбол, напевно. Вже як сталося, так сталося.

– Поведінка після голу – жалкуєш про неї? Якщо повернутися ще раз назад – відсвяткував би та пострибав би перед тренерською лавкою Поздєєва так само?

– Ну, це ж живі емоції. Тут уже десь себе не контролюєш. Ти вже так святкуєш, як тобі тіло підказує. Ось так воно мені підказало. Для когось це не смішно, для когось смішно, як я там стрибав. Але моє тіло підказало: «Ось так ти маєш святкувати».

– Це ж не обмежилося все святкуванням забитого голу. Після фінального свистка у вас ще була напружена ситуація, коли Поздєєв рвався до тебе щось сказати. Що він намагався донести?

– Він питав: «Де моя повага?» – я так розумію, до нього, до гравців. Я йому відповів: «Ви зробили свій вибір». Це весь наш діалог.

– Власне, вже після наступного туру Поздєєва звільнили, і виходить так, що своїм голом ти ніби наблизив його звільнення.

– Не знаю, це вже справи іншого клубу, які мене не стосуються. Я вже в новому клубі і концентруюся тільки на ньому. Як там в інших командах, уже мене не цікавить, – сказав Харатін.