Дитячий тренер Ярмоленка: "Був момент, коли Андрій зателефонував: "Я повертаюся, поговоріть з "Десною", щоб мене взяли назад"

-З Лобановським не працювали. Нашими тренерами були Михайло Коман та Анатолій Пузач. Але в принципі, вся робота дублюючого складу будувалася на програмі Лобановського-Базилевича. Тобто все те, що робила перша команда, всі ті ж навантаження та вправи робили і ми.

-У той час 30 років – це була вже межа для футболіста. Коли у «Десну», після Михайла Фоменка, прийшов новий тренер – Анатолій Молотай, він відрахував практично усіх ветеранів. Побажав усього найкращого й все… з футболом закінчив.

-Так, особливо, з появою гаджетів, змінилися. Діти стали більш освічені у плані знання тренувань, навантажень – бо це можна подивитися в Інтернеті. Але, на жаль, останнім часом змінилося ставлення до самого футболу. Дуже мало дітей грають у футбол у дворах, школах. Великий відтік хлопців. Напевно, не тільки від футболу – загалом від спорту. Зараз менше відбір – працюємо з тими, хто до нас приходить. Зараз, якщо приходиш на якісь шкільні змагання й тобі там подобається хлопчик, ти в ньому щось бачиш, то, імовірно, він вже займається. Якщо не футболом, то якимось іншим видом спорту. Таких дворових футболістів вже майже немає – у дворах у футбол майже не грають.

Якщо раніше хлопець 2-3 класу вмів вдарити по м’ячу, знав, що таке футбол, мав уявлення про правила... То зараз діти приходять тому, що їх привели батьки. Є гарні хлопці, але, дуже часто, це діти футболістів. Тож з дітьми зараз не важче. Просто раніше футбол для дитини був усім – вони грали в нього у дворі, в школі – інших занять не було. Хоча результати є і зараз: у 2021-му році командами U-17 (2004 року народження) та U-14 (2007 року народження) СДЮШОР «Юність» виграла Вищу лігу (другий, за силою, дивізіон українського дитячо-юнацького футболу, - прим.). Кілька хлопців з цих команд тепер грають у дублюючих складах клубів Прем’єр-ліги, а Нікіта Дорош переїхав до італійського «Ювентусу».

-Навантаження дійсно велике, бо в нас, крім школярів, займається жіноча команда «Юність-ШВСМ», яка виступає у Першій лізі жіночого Чемпіонату України, ФК «Чернігів» також працює на нашому стадіоні. На стадіоні проводять свої заняття і групи з легкої атлетики, учасники чернігівської команди з пожежно-прикладного спорту…

-Дистанційно ми більше працювали під час пандемії коронавірусу: у «Viber» надсилаємо програму, вправи, а хлопці відправляють відео того, як виконують роботу. А зараз набагато складніше. Як займатися, коли триває тривога? Гарно, якщо є десь місце для роботи з м’ячем, але, якщо хтось живе, як я, у будинку, де весь двір забитий машинами, про який футбол там може йти мова?

-Хлопці 2007 року народження грали у чемпіонаті Києва. У Чернігові заборонено проведення загальноукраїнських дитячих змагань. Для нашого регіону – це тільки Київ. Хоча Київ теж обстрілюють. Чесно, як туди везти дітей на змагання – не дуже уявляю. В першу чергу, з боку батьків, адже не кожен погодиться відправити дитину…

-Звичайно, це відкидає назад. Це видно навіть за виступами наших клубів.Я дивився кілька ігор Прем’єр-Ліги цього сезону. Якщо чесно, навіть не цікаво. Коли київське «Динамо» не може переграти команду з Кіпру – про що можна казати?.. Відтік футболістів, психологія, постійні тривоги, ігри без глядачів – це все позначається. Футбол створений для глядачів, а зараз ігри здаються тренувальними.

Тож, не знаю наскільки років нас відкинуло, але відкинуло серйозно. Скільки стадіонів зруйновано, скільки дітей, найкращих, поїхали за кордон?.. З 520 наших учнів, 40 хлопців виїхали у Польщу, Іспанію, Чехію, Францію, країни Балтії… А це ж тільки одна школа у Чернігові.

-Ігрова дисципліна має бути, але діти є діти, тут багато емоцій… Тактика – звісно, без неї нікуди, психологічна та фізична готовність – також важливі. Буває – проїхав 200 кілометрів, залишається година до гри. Тільки переодягнулися і вже треба виходити. Багато таких моментів.

Щоб досягнути результату, треба, в першу чергу, знати які в тебе виконавці, й вже під них робити тактику. Не можна з командою середнього або низького рівня робити ухил на атаку – в такому випадку треба зосереджуватися на обороні, стандартних положеннях, психологічній готовності.

-На грі з «Оболонню-Броварем» ми підрахували, що 9 людей основного складу та четвероу запасі – це вихованці СДЮШОР з футболу «Юність». Я працював з хлопцями 1996 року народження – Кирилом Кривобороденком, Дмитром Мироненком та з хлопцями 2001 року – Анатолієм Романченком, Дмитром Куликом. Бачимо, що «Чернігів» робить акцент саме на чернігівських футболістів. Приємно, що тренери задоволені нашими вихованцями.

-У мої часи не було словосполучення «футболіст-професіонал», але я завжди хотів грати у футбол. Завжди. Ми жили біля 7-ої школи, грали у футбол день і ніч. Й ми свого досягли. Багатьох футболістів я вмовляв грати далі. Дуже багато хто кинув. Зараз зустрічаємося, вони кажуть: «Так, ви були праві, й чого я вас не слухався?» Тепер ці хлопці грають у дворовий футбол, на першість області. Але це не той рівень. Коли треба було себе змусити грати – не змогли…

-Дуже багато залежить від того, чи знайдеш ти свою команду, свого тренера. З тим же Юхимом Школьниковим (багаторічний гравець і тренер «Десни», - прим.) багато хто не міг спрацюватися.

-Коли я вперше його побачив, подумав: «Цей хлопець має грати». У вересні 2001 року я з Олександром Устенком прийняв цю команду – хлопців 1989 року народження, ми поїхали на турнір у Києві, Андрій був визнаний кращим гравцем. Вже тоді до мене підійшов один з тренерів й сказав:«Давай відвеземо Андрюху у Францію». Я не став спілкуватися з батьками Андрія, бо у той час просто не міг уявити, як хлопець поїде за кордон.

Після турніру всі учасники пішли на матч збірної України. Пам’ятаю, Андрій Шевченко забив гол, а я сказав Ярмоленку: «Що, Андрюха, хочеш грати у такий футбол?» Він відповів: «Хочу!», - мабуть, це буде занадто пишномовно, але, коли я побачив при цьому його очі, то повірив, що він буде грати.

Андрій не просто хотів грати, такого фанатизму та відданості футболу побачити можна було рідко. Він залишався після тренувань, в нього травма – а він виходить грати, його замінюєш, а він сидить й плаче… За своїм бажанням він нікому не поступався. Коли Ярмоленко перейшов у київське «Динамо», можу сказати відверто, лише я був за. Багато хто казав: «Зарано, хай ще тут пограє…» Хоча складалося важко. Був момент, коли Андрій зателефонував, сказав: «Я повертаюся, поговоріть з «Десною», щоб мене взяли назад». Йому вже і Бакун (Сергій, на той час – в.о. головного тренера «Десни», - прим.) телефонував, казав, що його приймуть. Але я йому порадив: «Сходи до Юри Калітвінцева, тренера молодіжної команди «Динамо», поговори». Калітвінцев пояснив, що Ярмоленко – потрібний. А потім Андрій знайшов свого тренера, того, який у нього повірив…

-Я б хотів, щоб він залишився у Європі. У тій же Іспанії. Але, як, здається, казав його агент: «Ми поїхали в «Аль-Айн», тому що не було пропозицій». Гадаю, що грошове питання для Андрія не ключове. Зіграло роль, що він йшов до свого тренера – Реброва. Зараз гра «Аль-Айна», багато у чому, ведеться саме через нього, він вже почав виконувати стандарти. Бачу, що команда його приймає. У «Вест Гемі» йшло суцільне відторгнення – через Андрія майже не грали, коли він забивав, ставилися насторожено. Дивно, знаючи комунікабельність Ярмоленка… В «Аль-Айні» йому дають грати.

-Гадаю, що так. Головне – як буде тривати війна. Хоча й група у відборі на чемпіонат Європи потрапилась така, що незрозуміло кому забивати (суперниками України стали збірні Мальти, Італії, Північної Македонії та Англії, - прим.)… Головне, щоб це не сиділо у нього у голові. Бо зазвичай, коли треба – не виходить… Хоча варто пам’ятати, що Андрій Шевченко був чистим нападником, він ніколи не грав у відборі. А Ярмоленко – хоч і атакувальний, але півзахисник.І забити стільки голів, граючи на його позиції – вже досягнення.

-Ні. Єдине, що я писав йому: «Ми тобою пишаємося, ти все вірно робиш». Справи кажуть самі за себе. Бачу, як він допомагає. Цим варто пишатися.

-Мені дуже хотілося б, щоб все закінчилося швидше. Гадаю, що до весни 2023-го року питання буде вирішено.