Владислав КАБАЄВ: "У Threads почали багато військових писати критику, що я десь літаю в хмарах, що я в "Динамо" зажерся"

Вінгер київського "Динамо" Владислав Кабаєв розповів ексворотарю збірної України Денису Бойку про роботу з психологом та важливість спортивної психології в сучасному футболі.

- Дуже цікава особисто для мене, і я думаю, для загальності тема — це психологія в спорті. Ти сказав: 5 років ти вже як займаєшся психоаналізом зі спортивним психологом. В який момент ти зрозумів, що ця співпраця дає свої плоди? І як взагалі ти прийшов до того рішення, що тобі потрібен спортивний психолог?

- Ну дивись, у нас же як думають: що якщо ти з психологом працюєш, то все — ти щось з головою не те. Це наша ментальність. І я теж так раніше думав. І в мене жінка завжди, вона така як, знаєш, як двигун в машині. Вона мене завжди: "Давай, давай, спробуй". Бо в мене багато там друзів грають у Європі, і у них це нормально, норма в команді. І я спробував. Я, звісно, цього десь трохи соромився, знаєш, нікому не казав...

- Це ж наша ментальність: коли ти там один, ти виділяєшся, ти як біла ворона.

- Так-так, я там залишався, тренування закінчилось, я там ще півтори-дві години працюю з психологом, та в мене питають: "Чого ти так довго?" Я кажу: "Англійською займаюсь". Нікому не казав. Я думав, що, знаєш, як таблетка: я там виговорюсь і мені легше стане. Але ні, це так не працює. Я от роки два, напевно, три працював, щоб я тільки почав розуміти, що це працює.

І воно, знаєш, так десь їдеш в машині, подумав: "О, на цю ситуацію вже по-іншому дивишся". І ну так через три роки я почав розуміти, що воно працює. І навіть якщо мені буде легше, як зараз легше, то я не буду це завершувати, бо я стільки речей дізнаюся нових про себе, про як можна реагувати на конфлікти, як можна знайомитись з новими людьми. Клас, я дуже задоволений. І хлопці там питають, я всім кажу: якщо у вас це там трохи заважає жити, там нема сну, апетиту, апатія — звертайтеся, і я відкритий, я допоможу. Бо це дуже класна штука, і я б дуже хотів, щоб в "Динамо" — це вже такий крок вище — з'явився спортивний психолог.

- Я на 200% розділяю цю думку. В українському футболі в кожній команді це повинно бути. У нас був, я коли був в "Поліссі", інколи приїжджав психолог раз на місяць, щоб поспілкуватись загально, і потім хто хоче, може підійти індивідуально. Пацани ховалися і висмикували його десь зі столової, щоб ніхто не побачив, не дай Боже, що ти звернувся до психолога. Для мене це настільки дивно! Це апріорі повинно бути. Я знаю, що і в УАФ зараз, скоріш за все, буде реформа, коли спортивний психолог у майбутньому буде обов'язковою опцією для кожного з клубів Української Прем'єр-ліги. Який найважчий момент з психологом ти в собі тримав-тримав, не знав, ділитися чи ні, а потім поділився і пройшов цей етап?

- Дивись, мені було так погано, що в мене не було такого, що я думав ще: ділитися чи ні. Я просто виливав, бо мені було дуже погано. Там я з жінкою це, з батьками обговорював, але мені легше не було. Ну ти уявляєш, я там міняв психологів, там 10 змін. Я приходив кожний раз на сеанс і одне й те саме виливав. І думав: "Все, типу з футболом все". І ну я нічого не хочу. Реально, я хочу піти десь працювати, мені здавалося, що в офісі сидіти там... не знаю, зарплату набагато меншу отримувати, але мене ніхто не буде чіпати, я буду собі кайфувати. І я виливав все це. Було тяжко.

В чому в мене проблема? Я дуже гіпер... такий панічний, бо на мене дуже тисне відповідальність. Відповідальність за команду, за тренера, за сім'ю. Я виріс у таких тепличних умовах. Мене мама і батько... Ми добре жили, і завжди там закривали якісь питання: в школі, в інституті, на футболі... І коли в мене вже з'явилися діти, жінка, і коли мені потрібно це робити: опа — це я навчаюся заново. З нуля, в такому віці. То, звісно, психолог мені почав дещо розказувати, я з ним почав ділитися, і воно допомогло. Воно є і зараз, але в нормальній мірі.

- Коли настане завершення твоєї професійної кар'єри, ти хотів піти в спортивну психологію? Щось змінилося?

- Та ні, нічого не змінилося. Але це теж... Я не бачу себе на даний момент головним тренером. А якщо йти в футбол, то я не хочу йти в футбол тренером на старому багажі, з ким я працював з тренерами, по їхній якійсь методиці працювати. Я бачу, як Андрій Ярмоленко: у нас два тренування, він між тренуваннями сидить — ноутбук, і записує, вчиться все це. Я беру з цього приклад. Я хочу поїхати, якщо буде змога, і по Україні покататися, у тренерів подивитися, і десь в Європі. Я хочу прогресувати, не хочу на місці стояти і казати: "О, я там колись грав в "Динамо", слухайте мене сьогодні". Футбол прогресує дуже сильно. І спортивна психологія — дуже класно.

- Я вже працюю в цьому напрямку. Привідкрию завісу: у нас вже є курси, які направлені на розвиток спортивної психології на базі Зігмунда Фрейда. Вони скоро почнуться, плюс я думаю, що в УАФ також започаткують такі курси. А щодо "Динамо": коли ти прийшов у команду, я прям відчував, наскільки тобі важко. В цей період ти одразу почав спілкуватись з психологом? Чи тому що був тиск і від містера Луческу... Як саме на початку ти впорався з цим?

- Спочатку психолога не було. Перші дві-три гри я зіграв добре. А потім, коли одну гру зіграв погано, другу... Я звик: у "Зорі" був Скрипник — більш такий лояльний тренер, і ми з ним могли обговорювати. То з Луческу в мене не було діалогу, і все, він там: "Кабаєв, ти не можеш, ти це не роби". І, звісно, я до такого не звик, і я така людина, що я дуже близько все до серця... Я ж як губка вбираю цей негатив. І через тижні три десь, чотири я почав працювати з психологом.

Спочатку думав, що сам зможу перебороти це. Але бачу, що ні: що в мене апатія, що я нічого не хочу. Ну мені дають пас — ну чесно, я не міг, у мене ноги так дрижали, така відповідальність, що я не міг прийняти м'яч. І я бачу ці погляди тренерів і футболістів, там: "О, знову Кабаєв з нами в команді, мінус один". І воно так на мене тиснуло. Я зрозумів: один вихід — закусити, знайти психолога і працювати.

- В тебе немає аватарки в Інстаграмі. Чому?

- Це вийшло так, що коли я там в Threads почав трохи рубатися з вболівальниками... І знаєш, тут така делікатна тема: дуже багато почали писати військових. Хоча я завжди відповідаю військовим, стараюсь допомогти. І тут почали багато військових писати критику, що я десь літаю в хмарах, що я в "Динамо" зажрався. Такого і близько нема. І я закрив просто Threads, закрив Instagram і прибрав фотографію, бо дуже багато було погроз мені, моїй сім'ї. А я ж така людина, що я все одно близько це сприймаю. В мене зник сон, апетит, я почав переживати, а в мене важлива гра завтра. То я закрив це. Потім трохи пройшла ця хвиля, я все відкрив. Аватарку треба поставити просто.