Олег КУЗНЄЦОВ: "Ми дивилися на Лобановського, як кролики на удава"
Кучерявої шевелюри Олега Кузнєцова помітно торкнулася сивина. Але вболівальники київського «Динамо» зі стажем досі памʼятають рудоволосого стопера, що у середині та другій половині вісімдесятих років минулого століття був одним із ключових захисників команди, яка навесні 1986-го вдруге в клубній історії виграла Кубок кубків.
Кажуть, Валерій Лобановський по-особливому ставився до Кузнєцова: вважав, що в команді задля фарту неодмінно має бути рудочолий футболіст.
– Чи було так насправді? – Кузнєцов, із яким ми в недавній розмові побіжно торкнулися цієї теми, знизав плечами. – Принаймні, від Васильовича я такого ніколи не чув. Та, знаючи його серйозне ставлення до забобонів, цілком можу припустити, що він надавав цьому значення. Але сподіваюся, що заграв би в «Динамо», навіть якби був брюнетом чи шатеном...
– Лобановський сорок років тому дав вам таку характеристику: «Кузнєцов не розуміє, як можна когось боятися. Навпаки, йому більше до душі, коли хтось боїться його, і Олег робить для цього все можливе. Ні, він не залякує, не надуває щоки, але грає настільки жорстко, що той, хто одного разу на полі з ним зіткнеться, більше не забажає повторити експеримент...»
– Збоку, напевно, видніше. (Посміхається). Взагалі, в ті роки, коли я грав за «Динамо» та збірну, можна пригадати лічені матчі, в яких ми не вважалися або, принаймні, не вважали себе фаворитами. Лобановський прищепив нам саме таку психологію, тому не було випадків, коли б перед суперниками тряслися піджилки.
Щодо жорсткості – в багатьох поєдинках опоненти били наших атакуючих гравців, а ті, в свою чергу, апелювали до нас: ви там, позаду, чому схожим чином не зустрічаєте чужих форвардів? Доводилося бути суворими, але в розумних межах, без підлості. Голок, аби штрикнути опонента, ми на поле точно не брали, й пісок в обличчя, коли суддя відвернеться, не кидали. Це я не абстрактні приклади наводжу – в мій час і не такі методи існували.
Віддавали перевагу чесній спортивній боротьбі. Можливо, інколи й переступали межу, але це траплялося, коли суперники наших гравців відверто били по ногах – і спереду, і ззаду. Адреналін зашкалював, очі кров’ю наливалися – тут уже не до джентльменських вчинків. ВАР тоді ще не вигадали, тому дозволити собі на полі можна було помітно більше, ніж зараз. Але не бувало, щоб зустріч зі мною завершувалася для візаві переломом чи струсом мозку...
– Ми згадали про характеристику, яку вам дав Лобановський. Але була й характеристика, яку йому дали ви: «Ми дивилися на Васильовича наче кролики на удава...» Невже безстрашний на полі Кузнецов так ціпенів перед тренером?
– Можливо, й ціпенів. Але ми не боялися Лобановського – безмежно поважали! Вже тоді розуміли, що працюємо з видатним тренером, рівного якому немає й у найближчі сто років не з’явиться.
– Ви якось обмовилися, що, помилившись у якомусь матчі, кілька днів ходили пригніченим в очікуванні перегляду та розбору гри...
– Напевно, це стосувалося якогось конкретного випадку. Але не пригадую, аби за роки кар’єри в «Динамо» та збірній зробив якусь доленосну помилку, через яку Васильович викликав мене «на килим» і жорстко сварив. Щодо колективних розборів і переглядів – інколи траплялося, що я картав себе за якийсь момент, але Лобановський навіть словом про нього не згадував. Аналізуючи ж епізод, про який я під час матчу навіть не замислювався, міг указати на помилку, яка того разу наслідків не мала, але могла мати в майбутньому.
– Боялися ви Лобановського чи ні, але розповідають, як, уже закріпившись у збірній та вигравши з «Динамо» Кубок кубків, наважилися поговорити з тренером про квартиру, бо доти змушені були знімати помешкання. Перефразовуючи одного кіногероя, це звісно не подвиг, але дещо героїчне в цьому було...
– Авжеж, героїчне... (Сміється). Треба знати мене: попросити Васильовича про щось я страшенно соромився. Колись, уже ставши гравцем основи «Динамо», продовжував пару років жити в гуртожитку на Нивках. Партнери по команді та дружина не те щоб якось накручували мене з приводу необхідності розмови – натякали, що я з таким ставленням іще довго лишатимусь без власного житла.
А Лобановський напередодні матчів разом із командою парився у лазні. Домовилися з хлопцями: вони тихенько вийшли, я зайшов: «Васильович, тут така справа...» А він сидить на верхній полиці мовчки, наче й уваги на звертає. Пауза затягнулася, я набрався сміливості: «Якщо з квартирою вирішити питання не вийде, є інші клуби, які готові надати необхідні умови...» Тут тренер нарешті відгукнувся: «Коли є такі клуби – йди собі, я не тримаю...»
Кулею вискочив із лазні, картаючи себе: навіщо взагалі хлопців послухав і розмову почав? Не знав тоді, що Лобановський насправді всі проблеми футболістів намагався вирішувати, але поступово. Минуло два-три місяці – і я отримав чудову квартиру. Не внаслідок тієї розмови – напевно, просто час настав.
– Ви прийшли до «Динамо» у 1983-му, коли команда з Юрієм Морозовим на чолі посіла лише сьоме місце, і якось розповідали, що сталося це тому, що новий тренер був занадто м’який – на відміну від суворого Лобановського.
– Якщо врахувати, що після повернення Лобановського наступного року ми й поготів фінішували десятими, скидати результат на мʼякість Морозова було б помилкою. Юрій Андрійович був класним тренером, однак рівень клубу, з яким йому довелося працювати, серйозно тяжів над ним.
Траплялося, після поразки міг змінити одразу пів складу, випустивши пʼятьох молодих гравців. Коли не допомагало – вдавався до нових кадрових експериментів. Відтак, не виходило награти оптимальний склад, ветерани були невдоволені, а молодь... Морозов нам довіряв, але ми, на той час 20-річні, ще повною мірою не були готові брати на себе відповідальність і грати в основі. При цьому жодних закулісних течій, спрямованих на те, аби зняти тренера, в клубі не було. Просто збіглося багато різних обставин...
– Цікаво, що на першу пропозицію перейти в «Динамо» ви відповіли свого часу відмовою. Вважали, що не витримаєте в Києві конкуренції?
– Із чернігівською «Десною» ми саме посіли друге місце у складній групі другої ліги, де з нами конкурували команди, помітно цікавіші як з кадрового боку, так і з фінансового. Моїми партнерами були досвідчені футболісти, що пограли свого часу в «Дніпрі», «Чорноморці», інших клубах вищої ліги, а в Чернігів приїхали догравати. «Куди, молодий, пнешся! – переконували, почувши про запрошення з Києва. – Там Балтача, Журавльов, Каплун, Сорокалет... От наберешся досвіду, підростеш – тоді й до «Динамо» можна збиратися...»
Послухавши старших, залишився в «Десні» ще на сезон. А потім подивитися на мене приїхав вже не Анатолій Сучков, головний селекціонер, а Анатолій Пузач – перший помічник Лобановського. Від нього й почув: «Третього запрошення, хлопче, вже не буде!» Тоді й схаменувся, давши згоду. Тим паче, що «Десна» свого піку вже досягла, футболісти почали потихеньку розходитись...
До Києва з татом приїхали на розмову з Лобановським наприкінці 1982 року. Десь читав, що Васильович, мовляв, чверть години розповідав про майбутні перспективи та переконував перейти в «Динамо». Насправді ж нам вистачило п’яти хвилин. «Ми давно за тобою стежимо. Але усе від тебе залежить», – сказав тренер.
Фактично мені нічого не гарантували, запрошували на перегляд. На відміну від Олександра Заварова або Василя Євсєєва, які в той самий час приходили до команди гравцями, що вже відбулися, я був нікому не відомим і власних умов висувати не міг. Однак двох зимових місяців вистачило, щоби довести: зайвим у «Динамо» скоріше за все не буду. (Посміхається).
– Незабаром виповнюється 40 років динамівській перемозі в Кубку кубків. Що найперше згадується про ту кампанію?
– Найперше – чорнобильська трагедія, що відбулася практично за тиждень до фіналу. Ми жодних подробиць не знали: сиділи на базі, потім грали у Києві при заповнених трибунах проти «Спартака», наступного дня вирушили до Франції.
Наше телебачення обходило тему аварії, відбуваючись якимись загальними фразами, а в паризькому аеропорту нас оточили репортери, запитуючи, чи не нагадує Київ після того, що сталося, Хіросіму. Нам переклали деякі публікації з місцевої преси – лише тоді ми по-справжньому зрозуміли, наскільки загрожує те, що відбулося в Чорнобилі, нашим рідним і близьким. У перші години по прильоту було, чесно кажучи, не до футболу...
– У тому єврокубковому турнірі дві перші стадії мали характерну особливість: «Динамо» не перемагало «Утрехт» і «Університатю» на виїзді, проте упевнено громило суперників удома. В чому, на ваш погляд, причина: недооцінка опонентів чи недостатня про них інформація?
– Мабуть, одне витікало з іншого. Можу помилятися, але, здається, «Утрехт» ми на відео не переглядали взагалі. Знали хіба що про пару центральних нападників, від яких слід було чекати найбільшої небезпеки. Плюс у першій грі існувало деяке хвилювання – добре, що Анатолій Дем’яненко забив наприкінці гол у відповідь. Після виїзних 0:2 було б дуже складно відіграватися у рідних стінах. А щодо «Університаті» – досвід підказував, що з румунами завжди важко грати. Як на клубному рівні, так і на рівні збірних.
– Якщо спитати про найскладнішого суперника в тому Кубку кубків – назвете одного з цих двох?
– Насправді, найскладнішим для нас було протистояння з «Рапідом» – попри переконливі перемоги над ним в обох поєдинках. Справа навіть не в супернику: вся підготовка «Динамо» до нового сезону була зіпсована підготовчими планами збірної до чемпіонату світу. Едуард Малофєєв забрав вісьмох наших гравців на збори спершу на Канари, потім до Мексики. А повернув – просто перед стартом чемпіонату.
Лобановський у підсумку працював у Руйті з напівдублюючим складом. До Тбілісі на перший матч чемпіонату Васильович не поїхав – переглядав у Австрії останній поєдинок «Рапіда». Ми зіграли без нього внічию 1:1, а гол у наші ворота забив... я, невдало виконавши підкат після прострілу. Тренер, знаючи про результат і деякі подробиці матчу, зустрічав нас у віденському аеропорту, посміхаючись та вдаючи необізнаність: «То хто забив? Заваров і Кузнєцов? Ну, 2:0 – непогано для початку...»
– Володимир Безсонов, згадуючи про фінал, казав, що «Атлетико» ви обіграли легко й невимушено. Згодні?
– Оцінювати таким чином вирішальний матч єврокубку було б занадто сміливо. Але й сказати, що іспанцям вдалося створити багато моментів, не можу. Плюс – ми забили швидкий гол, після якого мали можливість грати по рахунку.
– Дехто з ваших партнерів повірив у перемогу в фіналі вже після того, як Заваров відкрив рахунок, дехто – після гола Олега Блохіна. А хтось відчув смак перемоги лише коли відзначився Вадим Євтушенко...
– Я зрозумів, що перемога буде на нашому боці, лише за рахунку 2:0. До того різні думки відвідували, існувало певне напруження, а тут – ми відчули, що навіть якщо станеться диво й футболісти «Атлетико» проведуть одну гольову атаку, на другу іспанцям не вистачить ні часу, ні сил.
– Ви були мало не останнім із тодішнього покоління динамівців, хто згодом перейшов до зарубіжного клубу. З вашим періодом у «Рейнджерс» пов’язана дуже цікава історія, настільки схожа на легенду, що в розмові з вами хотілося б або підтвердити її, або спростувати. Кажуть, 1 січня 1994 року, коли ваша команда грала дербі з «Селтиком» і вела 3:0, ресторатор із Глазго Сатті Сінгх пообіцяв назвати новонародженого сина на честь того, хто заб’є четвертий гол. Забили його ви. Тож чи правда це і чи бачили ви на власні очі Олега Сінгха?
– Насправді хлопця назвали Олег Кузнєцов. (Сміється). Повне ім’я було значно довшим, але можу точно сказати: ресторатор, до закладу якого – найкращого індійського в Глазго – ми з Олексієм Михайличенком та нашими родинами частенько навідувалися, слова дотримав. При цьому друзями ми з Сінгхом-старшим не були – він як фанат «Рейнджерс» знав нас в обличчя й завжди підходив, коли ми приходили до ресторану та сідали за столик.
Щодо його сина – кілька років тому наші друзі з Шотландії передали вирізки з місцевої газети, у якій було фото мого повного тезка – йому вже мало бути років тридцять...
– Ви народилися в німецькому Магдебурзі, але юність провели у Чернігові, де й розпочинали футбольну карʼєру. 20 травня команда з майже рідного для вас міста зустрінеться в фіналі з київським «Динамо». Хто переможе?
– (Сміється). Нехай на мене не ображаються футболісти, тренери та керівники чернігівської команди, з якими я особисто не знайомий, але навіть на тлі поваги до міста не наважуся ставити на динамівських суперників. Бачив їхній поєдинок із «Металістом 1925» у півфіналі, знаю, що зараз вони пасуть задніх у другій лізі. Перед матчем киян проти «Буковини» прогнозував перемогу столичної команди з рахунком 3:0 – і вгадав. Напевно, й перед фіналом зроблю ставку на схожий результат...
Дмитро ІЛЬЧЕНКО
Фото - ФК "Динамо"
