"В "Динамо" штрафовали не только Леоненко". Михаил Фоменко - о лучшем тренере, железной дисциплине в Ираке и отказе "Металлиста" от еврокубков
Iнтерв’ю "Футбол 24" із колишнім головним тренером збірної України.
Епопея Михайла Фоменка у збірній України, яка тривала 3,5 роки, закінчилася повним фіаско на Євро-2016. Наша команда продемонструвала найгірший результат серед 24 учасників. Тренер взяв на себе відповідальність за провал і пішов у відставку.
Як Фоменку живеться зараз? До яких висновків він дійшов, аналізуючи період своєї роботи? Що збирається робити далі? "Футбол 24" спробував отримати відповіді на ці запитання, щоправда, перша частина розмови присвячена іншому.
– Та тихим я був хлопцем (Усміхається). Зараз вже й не згадаю подробиць – стільки часу минуло. А жили ми в Сумах постійно. Просто мати поїхала до батьків мого тата, у Малу Рибицю, і там народила мене. Так сталося.
– У юності я працював на насосному заводі. Відповідно, грав за заводську команду. Там мене й помітили – запросили у "Спартак".
– Ні, я б не сказав. Тоді мало в кого голова паморочилася. У ті часи зовсім інше ставлення було.
– Та ніяких особливих методів. Усе відбувалося в межах нормального. Непослуху не було – кожен футболіст дорожив своїм іменем, займався улюбленою справою і грав не тільки за себе, а й за того хлопця також.
– Так, звичайно.
– У футболі, як і в будь-якій іншій справі, потрібно шукати свій імпульс і враховувати вимоги сучасного футболу. Відштовхуючись від цього, самостійно вибудовувати навчально-тренувальний процес, взаємовідносини.
– Ми багато спілкувалися, тому – не дивно. Він знав мій потенціал і потенціал інших хлопців.
– Ну, важко пригадати. Лобановський завжди був дуже вимогливий – тренер-максималіст. І нас намагався до цього привчити. Результат не забарився – медалі, кубки.
– Звичайно, що найбільше запам’яталися матчі за Кубок Кубків і Суперкубок УЄФА у сезоні 1974/75. Плюс – ігри у складі збірної СРСР.
– Безперечно, це ж нікуди не зникає. Увесь час відчував, все життя. Але коли припинилося велике фізичне навантаження, то стало легше.
– Коли тільки починав – часто-густо бувало всяке. Потім усе стало на свої місця. Почав рух вперед.
– Я вважав, що рівень нового чемпіонату – занизький.
– Справа в тому, що потенціал місцевих гравців – високий, хоч вони здебільшого не мали міжнародного досвіду. Мені було цікаво з ними працювати. Але, на жаль, почалися проблеми. Бойові дії, небезпека – довелося поїхати з цієї країни. Чи чув вибухи? Ні, такого не було. Але відчувалася напруга і я розумів – людям не до футболу.
– Тоді була війна… Точніше, якраз настало перемир’я з Іраном, але загалом – військовий час. Стався такий випадок, що одного футболіста команди довелося відправити в армію. Інші хлопці розуміли – не будуть виконувати того, що вимагає тренер, підуть тим же шляхом. З усіх країн того регіону в Іраку – найдисциплінованіші футболісти. Ми двічі обіграли збірну Китаю.
– (Усміхається) Що позитивне було у грі, а що – негативне. Звичайно, належало проаналізувати по гарячих слідах. Це нормальний процес.
– За будь-які порушення в команді були прописані штрафи. Штрафували не тільки Леоненка, а й інших людей – когось більше, когось менше.
– Це не було секретом. Ми ж самі конспектували немало. Особливо, коли кар’єра футболіста наближається до закінчення і ти готуєшся до тренерської роботи. Щось від одного тренера записав, потім від іншого. Кожен тренер працює по-своєму, розробляє свою систему. Ти ж не можеш взяти все те, що застосовував Лобановський чи хтось з інших спеціалістів. Час не стоїть на місці.
– Боятися може той, хто вже з таким стикався. Я ж їхав туди вперше. Поки дістався від аеропорту до готелю – захотілося повернутись назад (Усміхається). Коли почався тренувальний процес – все стало на свої місця. Але великого бажання там працювати не було – довелося важкувато через ставлення футболістів до своєї роботи. Коли у збірну приїжджали легіонери, то таке враження, не розуміли, що повинні бути лідерами команди і тягнути це все на собі. Довелося потихеньку відмовлятися від гравців, які не хотіли змінити своє ставлення.
Затримався я там ненадовго – надійшла пропозиція з "ЦСКА-Борисфена". Довелося переконувати місцевих керівників, що нам варто розпрощатися. Вони не хотіли мене відпускати, були задоволені моєю роботою. Просили, щоб я запропонував 1, 2, 3 кандидатури замість себе. От Мунтян і поїхав на моє місце.
– Всюди було цікаво, адже коли приходиш у новий клуб – це новий виклик. У ЦСКА тоді створювався новий колектив – належало всіх гравців привести в єдине русло щодо ставлення, розуміння.
Коли прийняв "Металіст", команда перебувала ледь не в Другій лізі, йшла на останніх місцях. Нам довелося починати з нуля. Спасибі тодішньому президенту Бугаю Валерію Михайловичу, земля йому пухом, за ту підтримку, яку він надавав команді. З часом ми навіть пробилися в єврокубки, але керівництво відмовилося, адже потрібно було стадіон ремонтувати, та й футболістами новими підсилитись. Це величезні витрати. Замість нас тоді виступав запорізький "Металург". Мені дивно, що Харків відмовився. Все-таки – велике промислове місто.
У Запоріжжі команди, як такої, не було. Футболісти були, а команди не було. Керівництво клубу не розуміло, або не хотіло розуміти цього. Довелося піти. Така специфіка тренерської роботи – у кожному клубі футболісти різні, керівники різні, поняття і принципи різні. Ось так.
– Поважаю всіх тренерів. Вони відчули на собі величезні об’єми роботи. До всіх спеціалістів, з якими довелося змагатись, ставлюся з великою повагою.
– Таких у моїх командах було дуже багато. Відчутна більшість. Величезне спасибі їм за це. Траплялися й такі гравці, які не розуміли або не хотіли розуміти вимог. Але їх було небагато.
Олег БАБИЙ