Арбитр первого матча сборной Украины: "Такие игры не забываются"

Вадим Дмитрович Жук – один із найвидатніших білоруських арбітрів.

Саме він у 1996-му працював на фіналі Кубку УЄФА «Бордо» – «Баварія» (недосяжний рівень для його нинішніх колег-співвітчизників), а за часів ще радянського чемпіонату входив до когорти найбільш авторитетних людей зі свистком.

Зрештою, саме Вадим Дмитрович дав сигнал про початок матчу Україна – Угорщина. Журналіст «УФ» зв’язався з чинним віце-президентом білоруської федерації футболу, аби згадати ті часи, той поєдинок.

– Для початку питання загальне, від якого потім відштовхуватимемося: пам’ятаєте той матч двадцятирічної давнини?
– Ну а якже! Якісь рядові поєдинки можна забути, а це ж була історія.

– Тобто відчували тоді, що це не просто двобій двох команд?
– Так, я знав, що цей матч – перший для футбольної збірної незалежної України. На жаль, якщо мене не зраджує пам'ять, для вашої команди дебют закінчився поразкою.

– Справді. А які ще спогади залишилися?
– Пам’ятаю маленький, але затишний стадіон в Ужгороді, який був заповнений вщерть.

– До слова, як вам Ужгород? Певно, можливість по місту погуляти була?
– Так, для мене це був не перший візит до Ужгорода. Частенько бував там за часів Радянського Союзу, звідти були мої колеги-арбітри Олександр Телетєв, Томаш Пфайфер, з якими я товаришував. Загалом місто дуже зелене, охайне. Більш таке, знаєте, західне – помітно, що до Європи з Ужгорода рукою подати. Тепло дуже було… Взагалі Ужгород – місто південне, там і виноград рано достигав (усміхається).

– А обслуговувати цей матч вас запросила українська сторона?
– Той поєдинок хоч і мав статус спарингу, але арбітр на нього призначався згідно з усіма нормами УЄФА. Ця організація висунула мою кандидатуру, а українська та угорська сторони не мали нічого проти.

– З кимось із тодішньої збірної України були знайомі? Може, після гри перекинулися парою слів?
– З головним тренером Віктором Прокопенком трошки поспілкувалися. А так… навіть не пригадаю… Взагалі у мене чимало приятелів в України й нині.

– А хто, якщо не секрет?
– Передовсім те покоління, яке ще пам’ятає радянський футбол. Той же Микола Павлов, ми взимку бачилися у Туреччині, підтримуємо тісний контакт, іноді спілкуємося по телефону. Ми з ним потоваришували, коли Микола за мінське «Динамо» грав. Знайомий із Олексієм Михайличенком, Анатолієм Дем’яненком. До слова, нещодавно був у Києві… Навіть не скажу зараз, коли точно. Пам’ятаєте матч «Динамо» – «Рубін»?

– Звісно, це було торік у серпні.
– Так, у серпні точно. Так от, ми відкрили навчально-підготовчий комплекс для арбітрів у Мінську, а тоді влітку їздили дізнатися щось нове, перейняти досвід в українських колег, де подібний центр функціонує вже не перший рік. Віктор Дердо провів зі мною чимало часу, багато чого показав та розповів. На жаль, не вдалося зустрітися з П’єрлуїджи Колліною – він якраз полетів додому, але бодай із його помічником Лучано поспілкувалися.

– У лютому я був у Мінську, робив інтерв’ю з головним тренером БАТЕ Віктором Гончаренком, так от він мені розповідав, що тренерську ліцензію здобував у Києві. Приємно, що й казати…
– Справді, ваш футбол нині на підйомі. У 2006-му Олег Блохін до чвертьфіналу чемпіонату світу виводив збірну, на клубному рівні є певні успіхи…

– За кілька місяців чемпіонат Європи прийматимемо…
– …І за відсутності збірної Білорусі усі мої симпатії належатимуть вашій команді (всміхається).

Гліб КОРНІЄНКО, газета "Український футбол"