Александр ГОЛОВКО: "Команда, которая политически ехала во Львов как сепаратисты, обыграла флагмана украинского футбола и стала первым чемпионом Украины"

Колишній гравець "Динамо" Олександр Головко пригадав, як він ще у складі "Таврії" обіграв киян у вирішальному матчі першого чемпіонату України.

– Прилетіли до Львова, одразу, наскільки пам’ятаю, з аеропорту поїхали. Зрозуміло, що хто в чому. Приїхали просто грати. Зараз багато різних розмов про те, як ми мали грати, у кого ми мали виграти чи програти. Нікому не цікаво. Ми вийшли грати, до гри все було зрозуміло: складний суперник, давайте спробуємо. Ніхто не говорив про те, що буде після гри, бо ніхто особливо не чекав перемоги. Виграли – і потім почалися приємні проблеми, бо ми обіграли фаворита. Що далі робити?

Тобто тепер ми раптом ні з того ні з сього команда, яка політично їхала до Львова як сепаратисти, обіграла флагмана українського футболу, і тепер "Таврія" – перший чемпіон України. Звісно, для нас це цікаво, бо стали чемпіонами, і багато хлопців не грали, які мали виходити у старті.

Зараз, з часом, можу зрозуміти, про що говорив Заяєв. Він казав: "Ви не розумієте, що ви зробили. Через якийсь час тільки зрозумієте, що це буде означати". Так, час минув – я зараз розумію, що це таке. Але там просто робив свою роботу, бо були хлопці старші, були хлопці кращі.

– Вам було 20 років, і ви стали чемпіоном України.

– Так. Досить, як на мене, молодий вік для того чемпіонату, який, м’яко кажучи, у всьому відрізнявся, за всіма критеріями. Насамперед ніхто не говорив про якусь техніку, тактику і все інше. Це була гра одних характерів проти інших, багато боротьби, багато метушні, багато такого футболу, який сьогодні не назвеш сучасним.

Ми у цій боротьбі вистояли. Не думаю, що гра була достатньо видовищною, але потрібний гол забили. Сергій Шевченко, на той момент наш капітан, зробив свою справу, а ми теж зробили свою – зіграли на нуль. Гра була рівна, але мені здалося, що просто за рахунок того, що ми підійшли до неї дуже спокійно, без очікувань, без накачки, нам вдалося реалізувати те, що ми зробили.

– Ви раніше казали, що вважаєте, що саме "Таврія" була сильнішою характером на той момент.

– Сильніше підготовлена до гри. Бо я чудово розумію, що таке, коли ти знаходишся у футбольному клубі "Динамо", я через 3 роки вже був, розумію, що це таке. Хоча там були й інші керівники, інші тренери, але "Динамо" є "Динамо". Тиск однозначно був. І знову ж таки, там було багато хлопців, прізвища яких зараз досить відомі, які мали нас обігрувати. Але ще раз, ми потрапили туди не випадково, як одна з найкращих, мабуть, команд, яка діяла в обороні на той момент – я про "Таврію".

– Ви казали, що мали обігрувати. Це ви потім чули якісь коментарі?

– Звісно. Бо говорили про те, що для "Динамо" вже були готові медалі, вже були готові збори, бо була кваліфікація Ліги чемпіонів буквально за місяць. Але ці розмови закінчилися на футбольному полі, коли пролунав свисток. Судив, до речі, здається, чи то П'яних, чи ще хтось із "Шахтаря", можу помилятися. Теж така була ситуація з тим, хто мав судити, з якого регіону. Дуже багато було замісів – саме політичних. Добре, що мені на той момент було 20 років – тобі все ясно, все зрозуміло.

– А які ще політичні заміси були, які ви вже зрозуміли згодом, через певну кількість років?

– Зрозуміло, вже, скажімо так, влада в Україні домовилася з владою Криму – здається, Багров тоді був на чолі Верховної Ради Криму – про те, що це буде автономія. Бо там стояло питання незалежності, було питання референдуму. Воно стояло дуже серйозно – десь на травень, наскільки пам’ятаю. І ми, ще раз кажу, на такому протистоянні поїхали грати до Львова, розумієте? Ще й ми там виграємо. Тобто це такі плюси точно на бік Криму. Це я зараз розумію, вже осмисливши як доросла людина.

На той момент… Чудово зустріли. Приїхали – якісь подарунки вручили. Пізно, щоправда, вручали подарунки, бо, як я розумію, все було підготовлено для Києва і треба було це якось переосмислити. Потім зібралися в театрі Сімферополя, нам вручили медалі, вручили все, що належить, вже від "Таврії" — різні магнітофони, телевізори та все інше.

– А коли ви летіли до Львова з Криму, були якісь стереотипи щодо Львова?

– Нічого не було. Реально не було, бо ти в це не занурювався. 100 відсотків, це були проблеми, мабуть, у керівників, у того ж Заяєва, у його помічників, у людей, які курували "Таврію" на той момент. Бо коли пролунав свисток, ми Заяєва ніде не могли знайти – бо він зрозумів, що він, так би мовити, наробив, з одного боку.

– Це ваш тренер?

– Так. З іншого боку, у нього тільки тоді був цей варіант, бо інших варіантів потім не було зовсім. Тобто саме в такому форматі виграти чемпіонат, скористатися ще на той момент плутаниною в новій федерації футболу, у нових поняттях, у нових відносинах. Бо 1991 рік – це була незалежність, 1992 рік – це тільки початок саме футбольної України. Тому тоді цим можна було скористатися.

– Ця гра на стадіоні у Львові зібрала просто небувалу кількість глядачів – 36 тисяч, здається.

– Скільки було – мені здається, стільки й прийшло людей. Почали вболівати за Київ – усе логічно, усе чудово. Але після того, як ми забили, потім кричали: "Таврія"!", і в кінці нам ще дали український прапор. Саме так, це принципово було. І ми з цим прапором, наскільки пам’ятаю, бігли. Тобто не було нічого такого, щоб могли сказати, що це не українська команда. Однозначно, українська команда, перший чемпіон України, – заявив Головко на ютуб-каналі "Крим.Реалії".