Александр ШПАКОВ: "Постепенно и совместными усилиями мы с родителями Андрея Шевченко наставили его на верный путь"

(публикуется на языке оригинала)

Відомий дитячий тренер Олександр Шпаков, серед чиїх вихованців – володар «Золотого м’яча» Андрій Шевченко та нинішній головний тренер київського «Динамо» Ігор Костюк, святкує сьогодні свій 80-й день народження.

У інтерв’ю офіційному сайту клубу ювіляр розповів про те, як гравцем майже щодня їздив автобусом на тренування з Києва до Житомира, яким був 30-річний тренер-початківець Валерій Лобановський і чому футбол ледве не втратив Шевченка.

– Олександре Олександровичу, не жалкуєте, коли про вас, тренера з величезним досвідом, найчастіше згадують лише як про першого наставника Андрія Шевченка?

– Мені, навпаки, приємно. (Посміхається). Будь-який тренер пишався б таким вихованцем: Андрій сягнув найвищих вершин у професійному футболі, став третім в історії України володарем «Золотого мʼяча». Жалкую про те, що серед хлопців, яких у різні роки тренував, на жаль, чимало талантів, які не досягли того, на що були здатні.

– Історію про те, як ви знайшли Шевченка для «Динамо», розповідають по-різному. Хтось переконує, що випадково побачили на шкільному майданчику. Інші стверджують, що умисно приїхали подивитися на нього в ЖЕКівському турнірі – й одразу зрозуміли, що з хлопця вийде видатний футболіст.

– Правда, як завжди, десь посередині. Сорок років тому я, крім наборів, що проводились у динамівській школі двічі на рік, у травні та вересні, переглядав потенційні таланти, подорожуючи містом. Цікавився розкладом ігор, особливо в турнірах «Шкіряного мʼяча», приїжджав, робив нотатки.

У одному з матчів звернув увагу на Шевченка. Його, власне, неможливо було не помітити: завжди там, де м’яч. Згодом з’ясував, що команду заявила на змагання жінка, яка поєднувала в ЖЕКу посади спортивного інструктора та дитячого вихователя. Переговорив із нею, потім з Андрієм – і вже наступного дня мама привезла його на перше тренування.

Але футбольна кар’єра могла обірватися у хлопця, ледве розпочавшись. Події, про які розповідаю, відбулися навесні 1986 року – за місяць до чорнобильської аварії. Про серйозність небезпеки ми дізналися не одразу, тому останній матч, після якого дітей почали вивозити з міста, відбувся 2 травня. Поїхав і Андрій. А коли у вересні команда зібралася знову, Шевченко на першому тренуванні не з’явився.

– Кажуть, тато був проти того, аби Андрій займався футболом...

– Насправді, він принципово не заперечував, але, як військовий, бачив для сина інше майбутнє. Микола Григорович так мені й сказав, запросивши на розмову в невеличку квартиру на Оболоні. А я відповів, що футбол – не лише гра, а й чудова загальноспортивна підготовка, яка допоможе при вступі до військового училища. Та й привчитися до дисципліни хлопцеві б не завадило.

– Мама Андрія, Любов Миколаївна, розповідала мені, що в сина з цим були великі проблеми. Міг, скажімо, геть забути про те, о котрій годині тренування.

– Аби хлопці не забували важливі речі, я зобов’язував їх вести спортивні щоденники. Нотувати, які вправи виконували на тренуванні, які елементи треба підтягнути, коли наступне заняття. Перевіряв раз на місяць – і помічав, хто з пацанів хитрує, заповнюючи десять сторінок за раз, а хто сумлінно ставиться до справи.

Ми з мамою Андрія домовилися: якщо раптом буде відсутній на тренуванні – я телефоную додому і попереджаю. Так само і батьки інформували, якщо у нього погіршувалася успішність у школі – за такі речі я міг відсторонити від тренувань навіть лідерів команди. Так поступово, спільними зусиллями, наставили його на правильний шлях. Адже попервах хлопець міг, прямуючи на тренування, зупинитися у дворі й приєднатися до друзів, що ганяли у футбол чи хокей.

Узагалі, кожен у нашій команді того набору мав особливості характеру, на які слід зважати. Ігор Костюк, наприклад, був упертим, у юнацькі роки йому бракувало дипломатичності. Шевченко, крім забудькуватості, відзначався азартом. Не вмів програвати, що в футбольному плані, вочевидь, момент позитивний. Якщо хлопці, граючи у шахи або більярд, домовлялися визначити переможця у трьох партіях, а рахунок був не на користь Андрія, він наполягав на продовженні, поки шальки терезів не схилялися в його бік.

– Колись ви розповідали, що й у голкіпера В’ячеслава Кернозенка спортивна доля могла скластися зовсім по-іншому...

– Перегляд, на який прийшов Слава, проходив на Нивках одночасно з тренуванням моєї команди 1968 року народження. Залишив старших хлопців на деякий час займатися самостійно – та пішов тестувати дітей. Як завжди, дав їм бігові вправи – а Кернозенко був тоді, м’яко кажучи, не дуже рухливим. Збирався було вже відправити хлопця додому, аж раптом помітив, що він у воротарських рукавичках. Виявилося, просто соромився сказати, що грає голкіпером.

Поставив його перед щитами, на яких відпрацьовували влучність ударів, кілька разів пробив. Бачу – і стрибає, і ловить, принаймні, для початківця непогано. Відвів до старших хлопців і запропонував Олександру Морозу, який тоді був у мене голкіпером, а зараз працює тренером воротарів у динамівській команді U19, випробувати Славу. Попрацювали трохи, після чого Саша каже: «Сан Санич, нормальний хлопчик, треба брати...»

– Тато Кернозенка, кажуть, був у тій команді хлопців 1976 року народження вашим найближчим помічником...

– Сергій Сергійович узагалі дуже цікава людина. Сам себе призначив головою батьківського комітету. (Посміхається). Працював на підприємстві головним інженером, але разом із тим у нашій команді, де не мали навіть штатного лікаря, встигав виконувати обов’язки як доктора, так і адміністратора. Багато читав, опановуючи різні професії. Не мав медичної освіти, але так робив масаж, що хлопці до нього в чергу шикувалися.

Кернозенко-старший міг купити залізничні квитки на найдефіцитніші напрямки. Знайшов спосіб безпечно дістатися Москви, звідки ми мали повертатися до Києва у серпні 1991 року після перемоги в підмосковній Каширі на останньому чемпіонаті СРСР. Саме тоді починався путч – Сергій Сергійович першим дізнався та розповів, чому по телевізору постійно показують «Лебедине озеро».

Він же почув, як представники союзної федерації сварили арбітрів, які дозволили нам перемогти у фіналі москвичів. А ті виправдовувалися: «Як ми могли спинити киян, якщо вони... глухонімі?»

– Чому це вони так вирішили?

– Бо на установці перед грою я налаштовував хлопців: що б не відбувалося на полі – мовчіть і не давайте суддям підстав «посадити» вас на жовту, а потім і на червону картку. Розумію, як важко було мовчати Костюку й не почати суперечку з арбітром Шевченку...

– Вихованці одноголосно відзначають серед ваших найкращих якостей уміння стримувати емоції. Що поготів позитивно для людини, яка гравцем пройшла у «Динамо» школу Олександра Леонідова...

– Олександр Васильович і справді був суворою людиною. Однак серед наставників у юнацькому футболі траплялися й інші приклади – Михайло Корсунський і Євген Соловцев, які прищепили правильне ставлення до гри та людського спілкування. Взявши на озброєння досвід роботи з ними, намагався розмовляти з вихованцями лише спокійно, не підвищуючи голос. А ще – спілкуватися з хлопцями мовою, яка б відповідала їхньому віку: неможливо одними й тими ж словами пояснити тонкощі футболу пацанам, скажімо, семи та п’ятнадцяти років.

– Ви відомі як досвідчений дитячий тренер, але мало хто пам’ятає, що й самі непогано грали у футбол.

– Я жив у Києві на Євбазі (сучасний район Галицької площі. – Прим. авт.). Тож варіантів, куди відвести гіперактивного хлопчика, який любив гратися з мʼячем, було лише два – стадіони «Старт» і СКА. На першому тренувалися старші хлопці, а на другому мене прийняли залюбки. Незабаром Євбаз почали перебудовувати, ми переїхали. Доводилося їздити на тренування з Нивок із кількома пересадками, тому й переключився з футболу на легку атлетику. До школи прийшов тренер – і відібрав мене у триборство.

Але футбол продовжував вабити до себе наче магнітом. На Нивках був інтернат із гарним полем, де хлопців тренував Соловцев – на його запрошення я не міг не відгукнутися. Хоча додому на розмову з мамою приходили і він, і тренер з легкої атлетики. Мама сказала: «Нехай сам обирає». І я обрав футбол, якому вже більше не зраджував.

Після восьмого класу пішов працювати на авіаційний завод слюсарем, грав за цех. Там мене помітили й у 1964-му порекомендували до «Динамо». Поставили у грі три на три під час перегляду проти двох Левченків і Веригіна, а подивитися на мене прийшли Маслов, Терентьєв, Коман... Напевно, справив непогане враження, якщо запропонували залишитись у команді.

– Ви успішно грали за динамівський дубль, але у складі першої команди провели в чемпіонських сезонах 1967 та 1968 років лише два матчі. Чому?

– Завадила травма. В ті часи основна та резервна команди «Динамо» їздили по різних провінційних містах, як тоді казали, «з метою популяризації футболу» на товариські матчі. В одному з них я влетів на нерівному полі в яму, ногу розвернуло – і зазнав першого пошкодження меніску. Маслов після відновлення наче й давав шанс, але...

За ігровою практикою збирався поїхати до Харкова, де Віктор Каневський саме виводив «Металіст» до першої ліги. Однак в останній момент мене перехопив і переконав поїхати до Дніпропетровська Валерій Лобановський – він саме очолив «Дніпро».

– І яким вам запам’ятався тридцятирічний тренер-початківець?

– Васильович уже тоді підкорював співрозмовника ерудицією не лише у футбольній сфері. Вмів знайти особливий підхід до кожного гравця, коли слід було пояснити тактичні погляди. А ще – впроваджував з Анатолієм Зеленцовим науковий підхід до футболу і заразом – знамениті навантаження, які не кожному були до снаги.

Ну і, звісно, велике значення надавав дисципліні. Перед виїздом на тренування Лобановський заходив до автобуса секунда в секунду й командував водієві: «Поїхали!» Коли ж ми просили зачекати – мовляв, хтось запізнюється, лунало категоричне: «Нехай їдуть на таксі! Будуть невчасно – заплатять штраф!»

– У «Дніпрі» вам не доводилося скаржитись на нестачу ігрової практики: за два сезони взяли участь у 62 матчах. А потім – нова травма...

– ...у якій я був винен уже сам. (Важко зітхає). Ми мали на вибір шипи різного розміру, я чомусь підібрав на матч з «Крильями Совєтов» високі. Якоїсь миті вони глибоко увійшли в грунт, а я – спробував виконати передачу з розвороту. Меніск вилетів уже на іншій нозі, а з двома проблемними колінами грати на високому рівні неможливо.

Після відновлення трохи побігав за команду заводу «Більшовик». А потім Олег Базилевич запросив мене та ще кількох київських футболістів до житомирського «Спартака», з яким він зрештою не провів жодного матчу – Петровича забрали до «Шахтаря». Впродовж трьох місяців передсезонної підготовки нас практично щодня доправляли мікроавтобусом до Житомира на тренування. Я сумлінно працював, але зрештою зрозумів – час вішати бутси на цвях.

Пішов працювати до жеку спортивним інструктором, де тренував не лише футболістів, а й хокеїстів, ковзанярів, лижників – ми брали участь у «Шкіряному м’ячі», «Золотій шайбі», змаганнях із інших видів спорту. Запросили до динамівської футбольної школи, доручивши працювати з хлопцями 1968 року народження. З тієї команди потрапили в дубль Олександр Мороз, про якого вже згадував, Ігор Жабченко, Віктор Мороз, котрий зараз працює в академії «Динамо» з випускним віком.

– До академії еміратського «Аль-Ахлі» ви потрапили в 1992 році завдяки Лобановському?

– Скажу інакше: своєю роботою в ОАЕ він підготував ґрунт для запрошення українських фахівців. Коли в київському Інституті фізкультури сформували тренерську групу, що мала вирушити на Близький Схід, до випуску команди 1976 року народження в динамівській академії залишалося півроку. Замість мене з хлопцями допрацював Олександр Лисенко, а я перед від’їздом рекомендував Володимиру Онищенку, тодішньому наставнику «Динамо-2», п’ятьох футболістів – Шевченка, Кернозенка, Костюка, Анікеєва та Голоколосова.

– Іще кілька років тому ви займалися селекцією в динамівській школі, але були змушені залишити її через стан здоров’я. Сумуєте за роботою?

– Авжеж! Якби не три операції на колінах, що значно обмежили рухливість, я б і надалі займався улюбленою справою. Ще за часів активної тренерської роботи бачив власне покликання в пошуках нових талантів, яких у наш складний час, упевнений, менше не стало...

Дмитро ІЛЬЧЕНКО

Фото - офіційний сайт "Динамо"