"После "Динамо" я оказался в клубе-аутсайдере. Тренер – уровня торговца металлом". Беланов - о секрете Лобановского, политике и Стоичкове

Мало володарів "Золотого м'яча", які народилися в Східній Європі. Тому їх значення особливо велике. Один з кращих футболістів "золотої" команди СРСР і київського "Динамо" – Ігор Беланов в інтерв'ю болгарському виданню temasport розповів про яскраві сторінки своєї кар'єри.

Беланов був блискучим атакуючим півзахисником, який забивав багато голів. Разом з Олегом Блохіним і Віталієм Старухіним він був визнаний однією з трьох легенд українського футболу в 2011 році. А в 1986 році журнал France Football вручив йому "Золотий м'яч" як найкращому гравцеві Європи.

– Ви приїхали до Софії на ювілейний матч Христо Стоїчкова. Легко було прийняти його запрошення?
– Не дуже, бо маю проблеми зі здоров’ям. Вже кілька місяців лікую подагру, але зараз почуваюся краще. І мені було дуже приємно, що Христо згадав про мене, запросив… Для мене це велика честь. Тим більше я добре його знаю. Він південний чоловік: іноді робить вигляд, що сердитий, але насправді веселун, справжній.

– Зараз ви займаєтесь дитячою школою. Це ваше покликання?
– Так, саме так – покликання! Все ж у житті я чогось досягнув і маю право та привілей мати школу. І не страждаю від зайвої скромності. Тому свою "Золоту бутсу" завжди показую в усіх школах і академіях, які відвідую. Щоб діти бачили: це реально, я не з космосу впав. Я такий самий хлопець, як і вони: ганяв м’яч у стіну, мріяв чогось досягти. Хочу, щоб і вони так само мріяли й досягали! Тим паче зараз у них більше можливостей, ніж було в мої часи.

– Ви мали й досвід у політиці. Плануєте повертатися?
– Ні, і не хочу. Це бруд і суцільний фальш! Коли зрозумів, скільки брехні ллється на людей від політиків, сказав собі: "Цього люди не заслуговують". У мене чудова кар’єра, люди мене пам’ятають і поважають. А я сам себе загнав у болото політики. Там навіть якщо тримаєшся добре, система робить тебе поганим. Тож вирішив – ніколи більше! І навіть цікаво мені це не стало.

– Чи відчуваєте різницю між своїм часом і сьогоднішнім?
– Чесно – ні. Моє дитинство минуло без батька, він загинув в аварії. Виріс із мамою та бабусею. Босим бігав по землі, не для забави. Тому я близький до дітей, легко знаходжу спільну мову. Вчу їх: сам нічого не досягнеш, без партнерів немає успіху. Ні Марадона, ні Стоїчков, ніхто не міг виграти сам.

– Сьогоднішні зірки ніби живуть на іншій планеті…
– Так, але це не вічно. Десять років вони в хмарах, а потім мусять спускатися на землю. Декому вдається, дехто спивається, іншим просто важко. Особливо нам, колишнім зіркам: у кар’єрі тебе носять на руках, а потім ти нікому не потрібен. Сильні витримують, слабкі – ні. Я ж завжди намагався триматися заради тих, хто мене любить і пам’ятає.

– Розкажіть про київське "Динамо" і Лобановського.
– Це був феноменальний тренер – суворий, але професіонал. Його секрет простий: робота, шалена робота. Перед матчами він показував нам американський футбол – жорсткі кадри. І нам більше не треба було мотивації. Ми виходили на поле з горящими очима. Працювали до знемоги, бігали в лісі, тренували витривалість. Тому на ЧС у Мексиці при +40 перемогли Угорщину 6:0.

– Що згадуєте про гру з Бельгією?
– Ми могли піти далеко, але перестаралися. Постійна преса при спеці виснажила нас. Треба було грати розважливіше, як німці. Та й суддя нам не допоміг. А команда у нас була чудова.

– Що відчули, отримавши "Золотий м’яч"?
– Нормальні емоції, бо ми це заслужили. Хоча нагорода індивідуальна, але без команди вона була б неможлива. Один отримує, але працюють усі.

– Були швидші за вас гравці?
– Не знаю. У 1986-му мене ставили одразу після Марадони. Казали, що мою стартову швидкість ніхто не міг зловити. Жартували, що лайнсмен застуджується, коли я пробігаю повз.

– Які прізвиська пам’ятаєте?
– "Куляста блискавка", "Російська ракета". Ще було "Скіпі" – бо я добре стрибав, хоч і невисокий.

– Чому не склалося в Німеччині?
– Після "Динамо" я опинився в клубі-аутсайдері. Тренер – рівня торговця металом. Після Лобановського це був шок. Помилка, зрозумів пізніше. Міг ще грати на топ-рівні, але пішов не туди. Так само і Блохін.

– Скандал у магазині – правда чи вигадка?
– Вигадка. Усе приписали мені, бо потрібна була "гаряча" історія. В той день я навіть віддав 5 тисяч марок на благодійність, а мене звинуватили у крадіжці на 2 тисячі.

– Як стали президентом клубу "Віл" у Швейцарії?
– Були партнери, хотіли зробити школу Лобановського. Але там футбол на третьому місці після лиж і тенісу. Виграли Кубок Швейцарії, але радості ніхто не показав. Ми залишилися чужими.

– Чи хотіли б стати тренером?
– Ні. У мене м’який характер. Шкодую гравців, а тренер має бути жорстким, як Лобановський. Інакше нічого не буде.

– Попри війну, український футбол тримає рівень. Як це можливо?
– Завдяки сильним власникам – Ахметову, Суркісу. Їхні гроші й амбіції розвивають клуби. Є й сучасна інфраструктура: база "Конча-Заспа" – це краса, 10 полів! Якби в наш час таке було…

– Що сказали Стоїчкову на ювілей?
– Подякував. Він завжди мені імпонував: південний, з моря, як і я. Там люди щирі, усміхнені. Радію, що він залишився собою, не зазнався. І так, у нього була "футбольна нахабність" – без неї неможливо стати великим. Він виходив на поле як король. Обіцяв приїхати в Одесу, я його чекаю!