4 февраля 2019 13:20

"Лужный выполнил подкат - я порвал ахилл". Лучший футболист Армении XX века - о головокружительной карьере

Інтерв'ю Максима Розенка із Хореном Оганесяном, знаменитим хавбеком Арарата і збірної СРСР, який не так давно працював тренером-селекціонером у пірейському Олімпіакосі.


На початку 80-х World Soccer назвав Хорена найкращим півзахисником СРСР. Свою тренерську кар'єру Оганесян розпочав у сімферопольській Таврії, потім тренував єреванський ВЗСС, ліванський Оменетмен і збірну Вірменії, а у 2006 році підписав трирічний контракт з Олімпіакосом.

У відвертому інтерв'ю знаменитий футболіст оцінив шанси київського Динамо в майбутньому протистоянні з Олімпіакосом, згадав, як підкат Олега Лужного поставив хрест на продовженні його кар'єри в Греції і як готувався до прощального матчу Олега Блохіна.


Селекціонер Олімпіакоса

– Хорене Жораєвичу, як ви опинилися в Греції?

– Олімпіакос запропонував підписати контракт синові, якому тоді було 18 років. І паралельно зробили мені пропозицію попрацювати в клубі селекціонером. Жору відправляти самого в чужу країну не хотілося. У підсумку ми всією родиною переїхали до Афін.

– Яким був селекційний департамент найпопулярнішого грецького клубу?

– Коли тільки приїхав, ми працювали втрьох – я, Андреас Нініадіс і серб Бозідар Андовіч. Згодом і Андреас, і Бозідар тренували Олімпіакос. У мене був хороший контакт із Нініадісом – я його Андрієм називав. Він народився в Грузії, починав свою кар'єру в Батумі, тому добре знав російську мову. Потім Андрій переїхав до Греції, багато років відіграв в Олімпіакосі, виступав за збірну країни. Завершивши ігрову кар'єру, став працювати в клубі селекціонером.


Після того, як у січні 2010 року президент Олімпіакоса Сократіс Кокаліс звільнив з поста наставника команди бразильця Зіко, Андреас разом із Бозідаром прийшли на зміну – працювали в тандемі. В Олімпіакосі взагалі простежується тенденція, коли селекціонер через деякий час приходить на тренерський місток команди. Аналогічна ситуація була, наприклад, в Олега Протасова.

– То може колись і ваша черга настала б?

– Навряд чи. По-перше, я так і не зміг вивчити грецьку мову – настільки, щоб працювати тренером. По-друге, щоб тренувати найпопулярніший клуб країни, мені потрібно було хоча б із півдесятка сезонів відбігати в Олімпіакосі.


Якби вивчив мову і поставив собі таку мету, міг би тренувати середнячка грецького елітного дивізіону. Але в Греції кар'єра тренера – собача робота. Там наставників звільняють щороку. Дуже великий тиск на тренерів від фанів і преси. Президенти клубів часто йдуть у них на повідку і після навіть невеликої серії невдач змінюють тренерів.

– Якою була ваша зона відповідальності в Олімпіакосі?

– Країни пострадянського простору. Переглядав Івіцу Оліча. Але Івіца вважав за краще виїхати в Гамбург, який потім змінив на Баварію. Також стежив за бразильцем Дуду, якого Олімпіакос в підсумку придбав у ЦСКА. Іноді літав до Бразилії.

– У вас справді була можливість закінчити свою кар'єру в Греції, але шлагбаумом до цього переходу стала гра з київським Динамо?

– У 1991 році виступав за ташкентський Пахтакор. З подачі Васіліса Хадзіпанагіса мене запросили в Іракліс, де Вася провів всю свою кар'єру. Але не склалося. За пару тижнів до від'їзду в матчі з київським Динамо порвав ахілл. Грали у Ташкенті 13 травня 1991 року, вигравали 2:0. За кілька хвилин до кінця матчу Лужний виконав підкат ззаду і травмував мене. Підкреслю, не спеціально – був ігровий момент.


Мені на той час уже виповнилося 36 років, Іракліс не став чекати мого відновлення. Операцію зробив у Греції. Олег Блохін тоді вже тренував Олімпіакос. Він мене зустрічав в аеропорту Афін, відвозив у клініку. Посприяв.

– Через 15 років ви підписали контракт з Олімпіакосом. Після його закінчення ще два роки прожили в Афінах і повернулися в Єреван. Чому розподобалася столиця Греції?

– П'яти років цілком вистачило. Греком за стилем мислення я так і не став – тягнуло додому. Плюс – син поїхав грати в Росію. Хоча, при бажанні, міг жити в Афінах ще багато років.

– За кого будете вболівати у протистоянні Олімпіакоса та Динамо?

– Звичайно, за Динамо. Завжди вболіваю за українські команди в єврокубках. З Балем дружив, приємно було поговорити з Блохіним, Буряком, Безсоновим. Користуючись нагодою, передаю привіт всім хлопцям з Динамо, проти яких грав і з ким товаришував!


Щодо нинішніх протистоянь у Лізі Європи, для Динамо найголовніше – вистояти у першому, гостьовому поєдинку. 14 лютого киянам буде непросто. Олімпіакос традиційно потужно грає вдома, там божевільна підтримка фанів. Приблизно така ж, яка була в Олега Блохіна у його прощальному матчі на тоді ще Республіканському стадіоні 28 червня 1989 року.


На той момент я чотири роки не грав у футбол на високому рівні, набрав вагу. А тут запрошення на матч, в якому зіграє збірна СРСР і збірна зірок. Олегу відмовити не міг. Почав готуватися, у підсумку вийшов на заміну, каші не зіпсував.


Від України до Лівану

– Закінчивши ігрову кар'єру, тренерську діяльність ви несподівано розпочали в Україні. Хто запросив у сімферопольську Таврію?

– Заяєв. Свій дебютний етап тренерської кар'єри згадую із задоволенням. Ми добре попрацювали. У Першій союзній лізі фінішували шостими. Набрали однакову кількість очок із Буковиною, яка за додатковими показниками стала п'ятою. А наступного року Таврія виграла дебютний чемпіонат України.

– Тільки ви вже у ній не працювали...

– 10 січня у мене День народження. На початку 1992 року відпросився на пару днів, щоб відзначити його в Єревані. Потім разом із Таврією повинні були летіти на збори. Але вирішив залишитися вдома. З нуля створили команду ВЗСС (Вірменський загальний спортивний союз). Умовили, щоб з нею працював. Ми стали першими чемпіонами Вірменії у 1992 році, а наступного сезону повторили цей результат.


– Потім у вашій тренерській кар'єрі була робота в ліванському Оменетмені. Як опинилися на Близькому Сході?

– Власником ліванського клубу був вірменин. Команда пасла задніх у чемпіонаті Лівану, президента Оменетмена це не влаштовувало. Взяв у Ліван трьох вірменських футболістів. У першому сезоні зробили вражаючий стрибок, піднявшись із самого низу на п'яте місце. У другому – завоювали бронзові медалі. Можна було й далі працювати в Лівані, але тягнуло додому. Повернувшись у Єреван, прийняв Пюнік, потім – збірну Вірменії.

– Це при вас у національну команду почали запрошувати гравців із вірменськими коріннями з Західної Європи?

– Так, запросили етнічних вірменів – нападника французького Генгама Еріка Асадуряна і захисника Монпельє Мішеля Тер-Закаряна, швидко оформили хлопцям вірменське громадянство. Ерік із Мішелем грали за збірну не через гроші (що ми тоді могли їм запропонувати?), а за покликом крові.


Найбільш високооплачуваний футболіст СРСР

– Ви якось зізнавалися, що у 80-х заробляли в Арараті по 10 тисяч рублів на місяць. Отже, були найбільш високооплачуваним футболістом СРСР?

– Можливо. Щоправда, не знаю, скільки отримував, наприклад, Олег Блохін у київському Динамо. Мене в Єревані не ображали. Гроші передавалися готівкою, адже таких офіційних зарплат в СРСР ніколи не було.

– То ось чому ви відмовлялися від численних пропозицій з Москви та Києва.

– Не в цьому справа. Арарат для мене завжди був рідною командою, з якої нікуди не хотів йти. Це – головна причина. Були й менш вагомі. Наприклад, у Лобановського мене не дуже приваблювали занадто великі навантаження. Бєсков у Спартак кожного сезону кликав.


У 1985 році, коли мене звинуватили у здачі матчу бакинському Нефтчі (більшої ганьби для гравця Арарату годі й уявити) і звільнили з команди, я наважився на переїзд до Москви. Але тоді такі переходи вирішувалися на засіданні федерації. Напередодні засідання зі мною поквитались у типовому радянському партійному стилі – в газеті Труд вийшов пасквіль: згадали куплений мною "мерседес" і ще купу всього вигадали. У підсумку в Спартак мене не впустили.

– А коли ви придбали знаменитий синій "мерседес"?

– 1983 року у Москві, в одного радянського дипломата. Він у посольстві СРСР в Бельгії працював, звідти машину і перегнав. За "мерседес" віддав 40 тисяч рублів. Але тоді і "волга" на чорному ринку 30 тисяч коштувала. Це нам, футболістам, продавали "волги" позачергово за держціною – удвічі дешевше.


– Скільки тоді у Єревані налічувалося "мерседесів"?

– Три чи чотири. З них два – у спортсменів. Крім мене на "мерсі" їздив наш прославлений штангіст, олімпійський чемпіон Юрік Вартанян. Зрозумійте, справа ж не в "мерседесі" була, мене просто зробили цапом-відбувайлом.

– У той момент не пошкодували, що у 1982 році не наважилися на втечу з СРСР, коли американський Космос зробив вам розкішну пропозицію?

– Який сенс шкодувати? Хоча гроші тоді обіцяли дійсно божевільні. Представники Космосу знайшли мене у Барселоні. Пропонували контракт на три мільйони доларів. Я повинен був залишитися в Іспанії, не повертатися в СРСР. Казали: не хвилюйся, ми все вирішимо. Але я на той час тільки одружився, тож навіть в думках не мав бажання ставати, як тоді нам здавалося, зрадником батьківщини.

– У збірній СРСР Оганесяна, як єдиного вірменина, не кривдили?

– Я такого не пам'ятаю. У нас був дружний колектив. У листопаді 1981 року в Братиславі у присутності 50 тисяч глядачів вийшли на заключний матч відбору до чемпіонату світу-1982. Зіграли з Чехословаччиною – 1:1. Вийшли до фінальної частини турніру. Потім всією командою пішли в шинок. Попиячили там. Вранці у готелі прокинулися, подивилися по кишенях – ні у кого грошей не залишилося. Всі витратились до останньої копійки. Ніхто не поскупився, розумієте?!


– На чемпіонаті світу в Іспанії збірну СРСР тренував тріумвірат наставників у складі українця Валерія Лобановського, грузина Нодара Ахалкаці і москвича Костянтина Бєскова. Як це сприймали гравці?

– Не пам'ятаю, щоб хтось із цього приводу іронізував. Всі три тренери хотіли, аби збірна перемагала. Тобто, всі прагнули до єдиної мети. Але у них було трохи різне розуміння, як її досягти. Кожен говорив щось своє, вказівки наставників не збігалися. Досягти позитивного результату в Іспанії не вдалося.


– Чому Арарату при вас не вдалося здобути позитивний результат у чемпіонатах СРСР? У 1973 році команда завоювала золоті медалі, але повторити це досягнення виявилося не під силу навіть з Оганесяном.

– По-перше, тоді рівень чемпіонату СРСР яким був?! Але при цьому у 1975 році під керівництвом Маслова ми виграли Кубок СРСР. Через рік завоювали срібні медалі. Вдався старт і в чемпіонаті-1983. Після 11 турів йшли на першому місці. Але у другому колі знітилися. Навіть 15 моїх голів у чемпіонаті не допомогли. Чемпіоном тоді став Дніпро Ємця та Жиздика.

– Як вам вдалося після п'ятирічної перерви, у 35 років, повернутися у великий футбол і допомогти Пахтакору вийти до Вищої ліги чемпіонату СРСР?

– Працював як проклятий, за два місяці скинув зайві кілограми. Ну і талант, звичайно. У Пахтакорі тоді, до речі, цілком пристойна команда була – П'ятницький, Касимов, Шквирін.

– У 2010 році президент Вірменії за заслуги перед вітчизною вручив вам орден Мовсеса Хоренаці. Мовсес – герой Вірменії?

– Так, знаменитий стародавній історик. Орден бережу з усіма своїми спортивними нагородами (включаючи олімпійську бронзову медаль) вдома, у Єревані.


ДОСЬЄ


Оганесян Хорен Жораєвич


Народився 10 січня 1955 року. Півзахисник. Вихованець єреванської футбольної школи. Перший тренер – Костянтин Бегларян.


Виступав за команди: Арарат Єреван (1974-85), Спартак Октемберян (1985), Іскра Єреван (1988), Пахтакор Ташкент (1990-91).

Володар Кубка СРСР (1975).


За збірну СРСР провів 34 матчі, забив 6 голів. За олімпійську збірну СРСР зіграв 3 матчі, забив 2 голи. Бронзовий призер Олімпійських ігор в Москві-1980. Учасник чемпіонату світу (1982). Чемпіон Європи-1976 серед молодіжних команд.


Тренував: Таврія Сімферополь (1991), ВЗСС Єреван (1992-93), Оменетмен Ліван (1994-95), збірна Вірменії (1996-97), Локомотив Ташкент, Узбекистан (2011-13).


Президент клубу Пюнік Єреван, Вірменія (2000-06)

.

Тренер-селекціонер Олімпіакоса Афіни, Греція (2006-08).

Максим Розенко