Автор: Локи
Зарегистрирован: 18.08.2008
Последний визит: 31.07.2012
Болельщик Динамо!!!
19 ноября 2010 17:07
17

Черствію.

Замість передмови.

Чи то осінь, чи то настрій, та й навіяно прозою динамоманівських блогерів....

 

Власне цей твір на вільну тему, про все, і можливо, хтось так вирішить, ні про що, народжується вже давно. Так, рояться думки у голові, ось вирішив їх перенести на папір, так хоч збережуться...

З ким би не грало моє рідне Динамо, я завжди дуже імпульсивно спостерігаю за грою. Власне, це одна з причин, чому я рідкий гість на трибунах. Виховання не дозволяє говорити те, що я говорю удома, і волати так, як я волаю удома. Пам*ятаю, спочатку дружина дивувалась ( і це м*яко сказано), зараз вже сприймає та розуміє, навіть сама потроху вболіває-за Динамо звісно!

Ех, жаль, що я не киянин, тоді б набагато частіше бував би на стадіоні, так, прийшлось би трохи стримуватись, проте це невелика жертва у порівнянні з тією енергетикою, якою наповнює стадіон. Пам*ятаю свій перший похід на матч Динамо. Це була гра з Сількеборгом у далекому 1994 році. Справді, парадокс, свідомо вболівати за Динамо з 1982 року, а у Києві побачити живцем команду лише у 1994 році http://ukrfootball.com.ua/kvalifikatsionnyi-match-lch-1994-95-dinamo-k-silkeborg. Хоча, усьому свій час. Так от, тоді я був вражений Олімпійским, вражений тим тупотінням усього стадіону, коли вболівальники були незгодні з рішенням судді. Прекрасна мить, яку забути неможливо!!!

А чому це я не киянин?! Коли мене питають, яке моє саме улюблене місто, я вагаюсь, бо люблю свій рідний Луцьк, але Київ...Київ для мене це не просто місто. Скільки разів, вже завершивши навчання в універі, я виходив з вокзалу та пішки йшов до Софії Київської, а іноді навіть і до Печерської Лаври. Дивацтво? Можливо. Проте люблю я це дуже. Володимирський собор, Золоті ворота, Софія, Хрещатик, рідний стадіон Динамо, тепер з пам*ятником Метру, пам*ятник Володимиру Хрестителю та Аскольдова могила, Лавра, величні схили Дніпра-хіба це все можна проїхати, знову і знов не поглянути??? Я люблю Київ? Чи любив я інший Київ??? Де той Київ з його особливим плином життя? Кажуть, місто стає сучасніше, а я кажу втарачає своє обличчя. До чого я про місто? А не здається вам, що Динамо, як Київ, як частина Київа втрачає своє обличчя? Щось є у цьому...

Іноді ловлю себе на думці, добре, що цього не бачить батько...Завдяки йому я вболівальник Динамо. Проте до нього мені далеко, як він вболівав! Може тому, що бачив величний тріумф 1975 го? Чи тому, що спілкувався з самим Лобановським? Був у мене порив, навіть динамівську розу пов*язати на батьківській могилі...

Я от думаю, як таким, як мій батько? Які бачили могутнє, непереможне Динамо? Як їм в останні 10 років? Пам*ятаю, як ображався і на батька, і на його друзів, а вони, виявляється багато у чому були праві. Не той Київ нині, не те й Динамо... Ех, аунулось би хоч раз гравцям клубу те відчуття, що відчували всі справжні вболівальники, наприклад, після гри з Шеріфом.

До чого, власне, цей мій опус? Та от зовсім нещодавно, дивлячись на нашу чергову ганьбу з Оболонню подумав, я нічого не відчуваю-НІ-ЧО-ГО. Ні спустошення, як після провальних матчів, ні ейфорії, ніяких інших емоцій, навіть саму гру дивився черезмірно спокійно. Що відбувається-подумалось мені? Такого ж не було ніколи за стільки років?! А зараз приходжу до думки, від якої мені стає страшно-я починаю сприймати нашу нинішню динамівську дійсність як належне...Черствію я, болючі поразки сприймались, як особисті, а тепер, напевно, я став загартованішим. Тільки чим?-Поразками!!! І від цього мені стає страшнувато. Знаєте, незважаючи на весь мій оптимізм та віру в Динамо, сидить у мене в душі такий собі Мінотавр, який шепоче, що не буде в нас взимку справді сильного тренера, що знову нас надурять з трансферами...І мені ніяк не вдається заглушити цей внутрішній голос песимізму. Видно все ж черствію. Та й судячи по розмовам з друзями, яким не чужа доля Динамо, спостерігаю в них подібний стан. Та й тут, на форумі Динамоманії подібні думки лунають. Скажете зневірились?-Ні!-Черствіємо, звикаємо до такого...

І знову ж таки, можливе питання, до чого це все? Ниття про важку долю? “То йди шукай собі когось кращого”-скаже хтось. Ні, Динамо-це моє життя, частина мене. Знаєте чого я хочу? Був такий епізод в моєму житті: матч чемпіонату СРСР 1989 року Динамо-Спартак. Пам*ятаєте рахунок-1:4. Після гри ми з батьками пішли в кіно на Кінг-Конга (як зараз все це пам*ятаю). Я йшов всю дорогу до кінотеатру і плакав, і фільм про мавпу-переростка не дуже й то допоміг. Так от я знаю, що я хочу. Я хочу знову плакати, плакати від наших величних перемог, плакати від наших поразок (куди ж без них), і я вірю, так я вірю, залишаючись оптимістом, що Динамо здатне бути собою, навіть у зміненому Києві. А що таке бути собою для Динамо? Це з гордістю і честю нести ім*я великого клубу, а для цього треба, здавалось б, не так багато, а саме-ПЕРЕМАГАТИ!!!

http://www.youtube.com/watch?v=wOc7irXmDWE&feature=related

FoZzZyA. А я эти провальные матчи, повторы не смотрю, потому, что до сих пор -БОЛЬНО!
а еще что еще приятно вспонить.. http://www.youtube.com/watch?v=-jAh5_0E2E8 http://www.youtube.com/watch?v=-kVEWBbtgIk после этих моментов..сердце начинает опять играть.. но на минут тридцать...
Скрыть
Приятно вспомнить... ЗЫ Ах яку передачу віддав Алієв, ви подивіться яку передачу віддав Алієв, це Алієв!...О, я перепрошую, це Корреа...)))
а еще что еще приятно вспонить.. после этих моментов..сердце начинает опять играть... но минут на тридцать. а после этих-плакать и не вспоминать. http://www.youtube.com/watch?v=-lbvZtbPyYk&feature=related
Помню как плакал за "рекорд" в ЛЧ...0 очков...6 место... помню как плакал за вылет от ШД в УЕФА. помню как плакал за проигрышь Баварии сейчас-никаких эмоций.
Не волнуйтесь друзья - это защитная реакция организма на стресс. Помню, было то же самое когда нас при Демьяне, извините, оттрахали в ЛЧ. При том, после первого матча со Стяуа(1-4) я неделю был в шоке, а потом с каждым провальным матчем эмоции сглаживались. Пик наступил когда летом Суркис сказал что "трагедии не делаем" и "дадим еще один шанс". Я тогда полностью успокоился и пережил очередные 6 унизительных матчей абсолютно без эмоций, будто это чужая команда. Это паршивое состояние так или иначе пройдет. Мне кажется, что лучший выход - нам всем сейчас отдохнуть от футбола. А по поводу Киева: вечный город постоянно меняется, иногда в лучшую сторону, иногда в худшую, но лицо свое не потеряет никогда. Это правда что сейчас(в свои 22 не знаю как раньше) город как-то давит. Наверное жизнь нелегкая стала, лица людей серые, все в каком-то суетливом и напряженном движении - будто какой-то мрачный смог навис над городом. Но это так... размышления.
Скрыть
Замечательный пост! Браво!!!!
Вадим, я тоже много чего видел, так как болею уже очень давно, и видел выигрыш у Селтика 2:1, но не об этом хочу сказать, а о том , что у меня точно такие же чувства как и Локи, уже не чувствую огорчения от проигрыша своей любимой команды! Раньше проигрыш был чем -то не обычным,сверх естественным , а сейчас всё наоборот-ПРИУЧИЛИ!!!
Скрыть
"уже не чувствую огорчения от проигрыша своей любимой команды!" Это происходит не только с тобой или со мной, но, наверное, со многими болельщиками ДК! Почему? Это уже другой вопрос!
Целиком и полностью с тобой согласен. Поражения и ничьи в чемпионате сейчас у меня вобще не вызывают каких либо эмоций. Это произошло после матча с Шерифом, что то во мне сломалось. Нет, я был, есть и буду всегда болеть за Динамо, но вод безволие той команды и некоторых игроков этой команды я принять и понять не могу! Поэтому я не верю в эту команду как в реальную суперсилу. Что то надо менять и в первую очередь в эмоциональном плане. При Лужном произошли изменения, ведь даже играя в ничью с Таврие, было видно, что парни бились до последней секунды. А значит команда жива, но еще не достаточно! Вот за команду, которая быдет биться даже проигрывая я буду переживать всем сердцем, а то безволие игрокам в матче с Шерифом я не забуду! Одним словом нужно сделать перезагрузку и игрокам, и нам фанам, чтобы в весну войти на других эмоция, а пока внутри полное опустошение!
Сейчас же, от былого "Динамо", осталось только одно название! Поверьте мне(я многое чего видел) - я не вру!-Хіба я сперечаюсь? Про це, власне і блог.
Скрыть
Локи, так и я не "сперечаюсь";) Просто твой блог вызвал у меня некую ностальгию - вот я высказался(поделился своими воспоминаниями) Извини, если что-то не так...
Скрыть
Які вибачення, Вадим?:) Ми можемо з тобою бути незгодні по тому чи іншому гравцеві, Ярмоленко, наприклад:), проте ми динамівці, ти бачив більше, я, можливо, менше, проте я бачив велчні перемоги Динамо, мені теж є що згадати. Цей блог справді дещо ностальгічний, навпаки, дякую за розуміння. Ностальгічний, бо я знаю, яке справжнє обличчя Динамо! І я хочу бачити його, це справжнє обличчя, а не жахливу пародію у формі улюбленного клубу. Можливо, дещо пафосно, проте десь так.
Скрыть
Ок!;)
У меня (что касаемо футбола), слеза навернулась только однажды, когда Гвердцители пела песню "Виват, король, виват!" на прощальном матче Блохина! Тогда же, мне так казалось и так оно и было, весь стадион плакал... Сейчас же, от былого "Динамо", осталось только одно название! Поверьте мне(я многое чего видел) - я не вру!
Скрыть
еще остался Ярмола... у тебя слеза наворачивается как его по телеку видишь.. а может еще что)))
Скрыть
Не хорохорься неадекват...