"Перший час в "Динамо" більше спілкувався із легіонерами": Михалик розповів про адаптацію в київському клубі

Тарас Михалик — колишній гравець київського Динамо та збірної України. Останнім часом 39-річний футболіст не виступав на професійному рівні, а перейшов на тренерську роботу. Михалик попрацював із Волинню, а зараз підтримує форму у благодійних матчах та займається волонтерством.

В ексклюзивному інтерв'ю Інформатору легендарний футболіст розповів про яскраві сторінки з кар'єри в Динамо.

— Коли ви прийшли до Динамо, головним тренером був Анатолій Демʼяненко. Під його керівництвом команда виграла усі титули 2007 року. В чому був його секрет?

— Тоді була досить гарна команда, сплав молоді та ветеранів. Ребров, Белькевич покійний, Сергій Федоров, Діого Рінкон… Я з відкритим ротом дивився на людей, яких бачив тільки по телевізору у Лізі чемпіонів. Дем’яненко, на мою думку, гарний тренер. Але у нас потім не заладилося в Лізі чемпіонів і він залишив команду.

— В Динамо тоді було багато легіонерів, але ви вигравали у них конкуренцію та мали ігрову практику. Хто з них був для вас головним конкурентом, а хто найліпшим другом?

— Не можу сказати про конкуренцію, завжди склад на гру обирав тренер і йому було видніше, хто краще готовий. Тоді досить сильний склад був, і коли мене ставили в основу, або випускали на 15 хвилин, то для мене кожен матч був за щастя. Тоді я ще грав опорного, більше в центрі поля, а вже при Сьоміні мене зробили центральним захисником, до того я ніколи не грав у цьому амплуа. А тоді я був більш атакувальним гравцем. Пам’ятаю, що крім Рінкона в центрі поля ще були Руслан Ротань, Карлос Корреа, Валік Белькевич, конкуренція була доволі серйозна.

Але колись Сабо сказав мені: "Ти відбирай та віддавай Валіку Белькевичу". Пам’ятаю, у мене була проблема з коліном, я кажу: "Йожеф Йожефович, не можу вдарити м’яч далі, ніж на два метри, болить нога". А він мені каже: "Бігати можеш? Забрати можеш? То віддай Белькевичу". Пригадую, ми грали зі Спортингом. Перемотали мені коліно, зробили укол, і я так ту гру і зіграв, відбирав та віддавав. Яку задачу поставили, таку і виконував.

А команда була досить хороша тоді. В центрі поля вибір був великий. Тренер мені довіряв, а я тут згадую фразу, що всі люблять грати на фортепіано, але ж треба, щоб його ще хтось носив. От я був в ролі того, хто носив.

— А ви ж жили в одному номері із Флоріном Чернатом, правда?

— Так, на зборах. Ми здружилися. Взагалі, я прийшов в команду та більше почав спілкуватися із легіонерами, ніж із українцями.

— А як же мовний бар’єр?

— Та вони всі говорили якоюсь мовою, хтось гірше, хтось краще. Рінкон, Чернат, Бадр Каддурі. Ще були Гавранчич, Сабліч, Леко. От з ними розмовляв, а вже потім якось більше почав спілкуватися із українцями. Легіонери намагалися мене десь підтягувати до команди. Казали: "Та давай десь вийдем, шо ти живеш на базі?". Хоча я в Києві до того жив, граючи в ЦСКА, але ж якось не до прогулянок було.

— Разом із Динамо ви грали у півфіналі Кубку УЄФА. Який матч з того шляху ви згадуєте найчастіше?

— З Шахтарем я не грав, бо отримав травму. З Металістом я зіграв і ось матч з ними в Харкові запам’ятався. З Шахтарем вийшло прикро, у нас були рівні шанси, але Шахтар своїм скористався і потім виграв Кубок УЄФА, а ми – ні. Це футбол, так буває.