"Мне хватит пальцев одной руки": Милевский о напряжении между Украиной и Беларусью и молчании Глеба и Ко

«Київ — це мій дім, і я буду тут до кінця»

— Артеме, як ти, будучи уродженцем Білорусі, реагуєш на останні події?

— Чесно, мені й удома вистачає всієї цієї політики. Звісно, я стежу за цим усім і сподіваюся, що перші особи держав розберуться. Я не люблю насильство, не люблю війни, не люблю все це. Ми тут, в Україні, відчуваємо це жахіття вже не один рік, постійно живемо під обстрілами і не знаємо, чи настане завтра. Люди сидять по під'їздах, хтось у метро, хтось в укриттях.

Але скажу одне: Київ — це мій дім, і я буду тут до кінця. Я нікому не побажаю переживати те, що ми переживаємо зараз. Білорусам таке і не снилося. Я про це дуже часто кажу своїй мамі: «Дай Боже, щоб ви з цим не зіткнулися і не відчули цього».

— Зеленський поставив ультиматум Лукашенку, а місцеві пропагандисти, як-от Азарьонок, почали поливати його брудом. Що думаєш про це все?

— А що це за ноунейм? (сміється, — прим. А.П.). Чесно, я навіть не знаю, хто такий Азарьонок, тому думаю, що його слова не потрібно сприймати всерйоз, а тим паче цитувати.

«Глєб? Поки вони самі на собі не відчують те, що ми переживаємо в Україні, вони цього не зрозуміють»

— А що скажеш про білоруських футболістів? Наприклад, Олександр Глєб часто їздить до Росії і виступає у виставкових матчах у країні-агресорі. Здавалося б, людина грала за Барселону та Арсенал, у нього мало б бути якесь європейське бачення...

— Поки вони самі на собі не відчують те, що ми переживаємо в Україні, вони цього не зрозуміють. Усі ж дивляться мої сторіс, які я записую з Києва, усі ті хлопці, з якими я грав на одному футбольному полі. Але мені мало хто з них написав.

Я дуже люблю Мінськ. Там моя сім'я, мої батьки, багато чого мене пов'язує з містом і цією країною. Але окрім моїх батьків і сестри, мені вистачить пальців однієї руки, щоб перерахувати тих, з ким я сяду випити пива. На жаль, така реальність. Ось моя вам відповідь!