Анатолий ДЕМЬЯНЕНКО: "Уверен, что по окончании войны "Динамо" и другие клубы подтянутся в Европе"
Легендарний захисник Динамо Анатолій Дем’яненко ексклюзивно для сайту «УФ» поділився спогадами про перемогу команди Валерія Лобановського в Кубку кубків-1986.
Рівно 40 років тому, 2 травня 1986-го, київське Динамо здобуло одну з найвеличніших перемог в історії українського футболу. На тлі сповнених тривоги днів після Чорнобильської катастрофи, команда Валерія Лобановського розгромила у фіналі Кубка володарів кубків мадридський Атлетіко (3:0).
Легендарний захисник київського Динамо Анатолій Дем'яненко у розмові з оглядачем сайту «Український футбол» Владиславом Лютостанським поділився спогадами про історичну перемогу команди Лобановського в Ліоні.
«Після катастрофи в Чорнобилі Лобановський сказав, що ми маємо здобути перемогу для нашого народу»
– Анатолію Васильовичу, як часто ви повертаєтеся подумки до тієї травневої ночі та перемоги над Атлетіко? Якою є ваша найперша асоціація з тим часом?
– Звісно, згадую часто. Не щодня здобуваєш європейський трофей, тим паче у фіналі проти мадридського Атлетіко. І, безперечно, назавжди в пам'яті закарбувався контекст – це був 1986 рік, вибух на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня. Тому спогади про ту команду, яка грала на захмарному рівні й перемагала, завжди відгукуються особливим теплом. Іноді й на YouTube рекомендують переглянути відео тих матчів у Кубку кубків... Це справді приємні миті.
– Так, якраз напередодні фіналу в Ліоні сталася трагедія на Чорнобильській АЕС. Хто першим приніс цю звістку в команду і як ви її сприйняли?
– Та я й не пам'ятаю цього... Якось говорили, що нібито нічого страшного. Справжнє розуміння прийшло вже у Франції. Коли ми прилетіли до Ліона, звідусіль лунали новини. Перекладачі нам прямо сказали: це катастрофа світового масштабу, половина Європи під загрозою зараження.
– Валерій Васильович Лобановський намагався якось фільтрувати інформацію для команди, чи він теж усе чудово розумів і не приховував цього?
– Штучно ніхто нічого не приховував, просто нашою головною справою залишалася робота на футбольному полі. Спочатку нам справді не казали, наскільки все критично: «Та нічого страшного, все під контролем». Але у Франції сховатися від правди було вже неможливо – про це кричав кожен телевізор. Атмосфера була гнітючою.
– Цей психологічний фон тиснув на вас перед виходом на газон «Стад де Жерлан»?
– Я б не сказав, що це був саме тиск. Навпаки, це була колосальна мотивація. Лобановський зібрав нас і сказав дуже прості, але сильні слова: «Вдома трапилося велике лихо. Тому сьогодні ми зобов'язані зіграти якнайкраще і здобути перемогу. Наш народ зараз цього дуже потребує».
– Той Атлетіко Луїса Арагонеса славився своїм жорстким, подекуди відверто брудним футболом. Яку настанову в роздягальні команді дав Лобановський?
– Все було просто: ми мали грати у свій футбол. У нас підібрався феноменальний склад, і Валерій Васильович наголосив: «Нічого не вигадуйте. Не піддавайтеся на провокації. Просто грайте у ту гру, яку ми відточували на тренуваннях, і показуйте те, що ви вмієте найкраще».
– Якщо озирнутися на весь турнірний шлях до фіналу, який суперник змусив попітніти найбільше?
– Хоч як це дивно прозвучить, але це був нідерландський Утрехт. Це був лише початок нашого шляху. На виїзді ми їм поступилися 1:2, а в Києві, у матчі-відповіді, вони ще й забили нам першими. Ситуація була доволі нервовою. Але ми змогли переламати хід зустрічі (4:1), зібралися, перемогли і пішли далі.
«Гол Блохіна у ворота Атлетіко – це фантастика, шедевр»
– Тогочасна європейська преса захоплено називала Динамо командою з ХХІ століття – настільки виділявся динамівський пресинг та фізична готовність гравців. У фіналі ви відчували момент, коли іспанці просто перестали за вами встигати?
– Безперечно, по ходу гри ми відчували власну перевагу. Але справжнє полегшення настало лише тоді, коли забили другий м'яч. Рахунок 1:0 завжди слизький, він тримає в неймовірній напрузі. А от коли наприкінці матчу – здається, це була 85-та хвилина – м'яч вдруге залетів у сітку, ніби величезний камінь впав із плечей. Тоді вже можна було вільно дихати.
Але найголовніше, Лобановський просив, щоб кожен гравець показав свій найкращий футбол. Він казав: «У цій тактиці ви повинні проявити свої найкращі якості». От і все.
– До речі, про другий м'яч, який забив Олег Блохін. Ця атака віялом – це ж справжній естетичний футбольний шедевр.
– О так, це була фантастика. Усі багато разів прокручували цей момент, коли після ауту пішло таке «віяло», яке завершилося голом Блохіна.
– Це була домашня заготовка чи чиста імпровізація?
– Таке неможливо натренувати штучно, все ж почалося зі звичайного ауту. Це просто хороше читання гри. Відчуття партнера і читання епізоду: вкинули аут, в один дотик туди, далі знову в один дотик, і Блохін забиває. Безперечно, це гол-шедевр.
Ось саме після голу Блохіна ми зрозуміли, що трофей вже наш. Футболіст завжди відчуває пульс гри. Після другого голу стало зрозуміло, що перемогу ми вже не віддамо. Проте за декілька хвилин Вадим Євтушенко забив третій м’яч – поставив, так би мовити, масну крапку.
– А чи не було спокуси після першого швидкого голу від Заварова вже на 5-й хвилині відкотитися в оборону і грати на втримання?
– У жодному разі. Лобановський казав: «Команда готова ідеально, ви всі – чудові гравці. Грайте у свою гру». Тактика є тактика, але ми мали домінувати. Нашою задачею було не підлаштовуватися під обставини, а диктувати супернику власні умови до останньої секунди.
– Валерій Васильович славився своєю емоційною стриманістю. Коли він зайшов у роздягальню після перемоги над Атлетіко, що він сказав?
– Звичайно, він нас привітав, емоції були, але сказав: «От сьогодні пораділи, і все, відзавтра забуваємо. Готуємося до чемпіонату світу в Мексиці».
– Київ тоді жив в умовах евакуації після чорнобильської катастрофи. Якими були емоції від повернення на батьківщину?
– Справа в тому, що я і ще п'ятеро чи шестеро хлопців одразу полетіли до Москви в розташування збірної СРСР. Основна частина команди поверталася поїздом до Києва, і хлопці потім розповідали, що там їх зустрічали просто неймовірно, море людей, це навіть показували по телебаченню. А в Москві нічого такого не було – приїхав адміністратор збірної, зустрів нас, і ми тихо-мирно поїхали на базу в Новогорськ.
«Егоїзму на полі не було місця, головне – це здобути кубок для команди»
– Традиційне питання, яке цікавить усіх уболівальників: чим наповнили Кубок кубків у роздягальні?
– Та нічого особливого, налили в чашу шампанського вже в роздягальні. Кожен по черзі підходив, брав кубок, казав кілька теплих слів і «пригублював».
– У тій команді поруч із молодими зірками – Заваровим, Бєлановим – грав Олег Блохін, жива легенда клубу, який брав Кубок ще в 1975-му. Не виникало конфлікту поколінь? Ніхто не намагався перетягнути ковдру слави на себе?
– Абсолютно ні. Егоїзму на полі не було місця. Ми всі розуміли: не має значення, чиє прізвище засвітиться на табло, головне – здобути кубок для команди. Навіть якщо пригадати той самий гол Блохіна: блискуча серія пасів, кожен діяв заради спільного блага, і просто так вийшло, що саме Блохін опинився на вістрі: в потрібному місці, у потрібний час. Ну, і виконання звісно чудове було.
– Про перемогу Динамо в Кубку кубків-1986 написано і сказано було багато, але, можливо, є якийсь закулісний епізод – жарт чи історія, яка залишилася поза увагою?
– Та великих таємниць немає. Я просто пригадую, що після перемоги над Атлетіко ми мали ночувати там, у Ліоні. Але ми підійшли до Валерія Васильовича і сказали: «Ми все одно після такої гри не заснемо. Поїхали до Парижа!». І нам організували автобус, ми повечеряли в готелі, зібрали речі і вирушили до Парижа. Їхали цілу ніч. А вже в самому Парижі мали повноцінний вихідний, цілий день там гуляли. Хтось по магазинах, хтось просто містом.
– Минуло сорок років з моменту того успіху в Ліоні. Коли ви зараз, із висоти свого досвіду, переглядаєте той фінал, що вас найбільше вражає? Чи зміг би той склад Динамо конкурувати із сучасними грандами з Ліги чемпіонів?
– Важко порівнювати, розумієте. Все-таки футбол не стоїть на місці, він рухається вперед. Стає більш швидкісним, з'явилося дуже багато боротьби. Як казав Валерій Васильович: «Життя йде вперед, і футбол іде вперед, усе змінюється». Потихеньку, але змінюється. Проте база залишається базою. Є футбольні основи, які не змінити, хоча сама гра продовжує розвиватися.
«Впевнений, що після завершення війни Динамо та інші клуби підтягнуться в Європі»
– Після 1986 року Динамо було за крок до європейської вершини у 1999-му, коли команда Лобановського вилетіла від Баварії у півфіналі Ліги чемпіонів. Якщо ж дивитися на сучасну епоху, у ХХІ столітті, під чиїм керівництвом кияни мали найбільший потенціал досягти успіху в єврокубках?
– Це складне питання. Фахівців було багато, але успіх – це комплекс факторів. Все залежить від того, як тренер бачить футбол і чи є в нього виконавці під його філософію. Зараз багато хто робить ставку на фізику. Але фізику можна підтягнути завжди, а от футбольний інтелект, бачення поля і майстерність – цього не купиш ні за які гроші. Потрібні гравці, які вміють думати на швидкості. У футболі, як і раніше, все починається з голови, а вже потім передається ногам.
– А чи є сучасна команда, чий стиль гри за останні десятиліття найбільше нагадав вам Динамо зразка 1986 року?
– Чесно кажучи, нікого конкретно не назву. Ми мали свій, унікальний динамівський стиль. Наша візитівка – це блискавичний вихід з оборони в атаку. Зараз футбол часто грішить академізмом: команди довго контролюють м'яч на своїй половині, перекочують його впоперек поля. Поки ти так граєшся, суперник встигає повернутися і вибудувати ешелоновану оборону, яку потім треба довго і нудно зламувати. Наш же принцип був іншим: перехопили м'яч – і миттєво відрізали пів команди суперника вертикальним пасом, поки вони не встигли сісти в захист.
– За ці роки футбол сильно змінився, величезну роль відіграють фінанси клубів. Якщо говорити про рівень єврокубків...
– Звісно. Україна опинилася в дуже складній ситуації. Йде війна. Тому зараз дуже важко: ці постійні переїзди, відсутність домашніх трибун... Хоч люди і приходять на матчі в Польщі чи деінде (зараз багато українців за кордоном), але це все одно не те. Коли ти граєш удома – це свій вболівальник, своя аура, зовсім інше ставлення. Все інакше.
– Це один з тих факторів, якого не вистачає нинішньому Динамо для успіху в Європі, чи є ще щось?
– Так, і Динамо цього не вистачає, і іншим нашим командам. Є й інші чинники, звичайно. Дуже впливає те, що у багатьох батьки та родичі залишилися в Україні. Факторів багато.
– На вашу думку, коли війна в Україні завершиться, на нас чекає підйом наших клубів у єврокубках?
– Я впевнений, що і Динамо підніметься, і інші команди підтягнуться. Якщо пам'ятаєте 2013-й, 2014-й роки – який сильний чемпіонат у нас був. Дуже пристойний.
Близько семи команд реально претендували на призові місця. Був високий рівень і за якістю гри, і за всім іншим. Але, на жаль, зараз бачите, яка ситуація... Війна. Тому українському футболу сьогодні дуже важко. Будемо сподіватися, що мир у нашій країні настане якомога швидше.
Фото - FootBoom
