"Проехал от Сум до Херсона практически по всей линии фронта": как директор "Жальгириса" помогает военным

Це круте інтерв’ю підготував користувач Tribuna.com. Підтримайте автора та героя матеріалу плюсами та коментарями.

Литовець Міндаугас Касперунас – директор футбольного клубу «Жальгіріс» (Вільнюс) та засновник благодійного фонду «Речі для фронту», який допомагає Україні.

Міндаугас в інтерв’ю розповів, чому він підтримує Україну та як на нього особисто вплинула війна росії проти нашої країни.

«В історії Литви немає більшого ворога, ніж кацапстан»

– Міндаугаесе, вітання тобі з України і подяка за все, що ти робиш.

– Вам дякую.

– Ти литовець, живеш в країні Європейського Союзу – у Вільнюсі. Що тебе поєднує з Україною? Чому Україна? Чому витрачаєш на допомогу українцям свій час, кошти?

Знаєш, просте питання, але якось важко на нього відповісти... Ми завжди в Литві на Україну якось трохи по-іншому дивимося, ніж, скажімо, на інші держави. Напевно, тут замішана історія Великого князівства Литовського. І в основному, я думаю, через те, що ви проти московії. Ви воювали з ними раніше, воюєте зараз.

В історії Литви немає більшого ворога, ніж кацапстан. Ну немає такого. Уся історія Литви – це війни з московією, ну, і так далі. Не тільки з ними, але з ними в основному. Тому ми трохи по-іншому дивимося. Для нас москалі – вони всі були ворогами завжди. Мій дід проти них воював. І, напевно, тому ми так особливо дивимося на вашу війну з ними.

Я завжди позиціоную себе, як людину дії. Я не можу сидіти і дивитися, як хтось щось робить, а я не роблю. Ну не так влаштований світ. Якщо хочеш змінювати світ, треба починати з себе. І завжди є це питання: «А хто, якщо не ми?» Я не буду сидіти і дивитися, як хороші, нормальні люди борються з такою нечистю. Я теж буду з нею боротися.

Я був в Україні раніше до Майдану. В Одесі, у Києві, у Львові. А потім, як стався Майдан у вас, ми з другом з футбольних фанатів були на Майдані.

– А чому ви вирішили приїхати на Майдан?

– Пам'ятаю, я дивився там ці лайв-трансляції, і там уже все так йшло, йшло. А потім я побачив, там був чоловік старшого віку зі своїм сином. Він був, не пам'ятаю, доцент чи професор в університеті, і він брав участь у бійці з «беркутом»… У нього там голова була розбита. І я пам'ятаю, як на це дивився, і подумав: «Почекай, але це я був 15 років футбольним хуліганом, і це я повинен робити, а не якась освічена людина старшого віку з університету». Це моя робота, я краще знаю, як це робити. І тоді я встав і пішов купив квиток на літак, ще літали літаки. І тоді запропонував другу. І ми поїхали. У мене двоє дітей – одному було 6 років, а доньці три. Ну через це трошки було так... Але ми полетіли до Києва.

«У березні 2022 року я вдома був дві ночі, решту часу я був в автобусі»

– З чого почалася твоя волонтерська робота вже під час повномасштабної війни?

– 1 березня 22-го року мені зателефонували і запитали: «Чи можеш ти відігнати автобус в Україну?» У мене є права всіх категорій. Я вмію водити будь-який транспортний засіб. Ну, я думав десь півсекунди і сказав: «Так, можу».

Як почалася війна, я відразу почав думати, що мені робити – їхати, не їхати? Може, тут щось почнеться. І так тиждень я ходив, мучив себе, що мені робити, чим мені зайнятися. І тоді, коли мені вже подзвонили, попросили, це і було рішення. Я поїхав на цьому автобусі, 25 годин гнали його до Львова. Автобуси старі, ламалися, але це все було неважливо. У мене була візитівка цієї транспортної компанії, яка дарувала ці 11 автобусів. І по дорозі назад їм написав мейли. Мовляв, якщо ще треба буде, так ви дзвоніть прямо мені, щоб швидше все було.

Я приїхав додому, поспав, і вони подзвонили наступного ранку. Сказали: «Треба біженців вивозити зі Львова. Там дуже багато людей на залізничному вокзалі, і треба дітей і жінок вивозити. Чи можеш ти?» Я сказав: «Так, окей, звичайно можу». Я так подумав: «Ну, там трошки поїздимо, і якось все там владнається».

Ну, так у березні 2022 року я вдома був дві ночі, решту часу я був в автобусі. Ми там стояли на кордоні по 12-20 годин. І вивозили або до Польщі, або до Литви і відразу розверталися, їхали знову до Львова. І так 2 місяці. На другий місяць може трохи вже і в готелях ночували, але перший місяць ми жили в автобусі, спали в автобусі, все робили в автобусі.

Було жахливо важко фізично, але якось вдалося це все пережити. Але психологічно дуже важко було, тому що там були діти, вони були з Маріуполя, з Херсона і після бомбардувань. Це я згадую, як найстрашніші свої спогади. Ось ці діти там по 4-5 років. Дитина сидить і не рухається. Вона не говорить, не грається, нічого. Вона 20 годин зі Львова до Вільнюса просто сидить і дивиться прямо.

– А як українці реагували на те, що ти робив?

– У Львові нам допомагали волонтери – жінки, які працювали з людьми, відбирали людей, кого до Литви, кого до Польщі відправляти. Вони завжди дуже раділи, коли ми приїжджали забирати цих людей. І завжди прощалися зі сльозами. Напевно, думали, що ми більше не приїдемо. А ми відвозили цих людей, розверталися і знову приїжджали. А через пару місяців там стало трохи легше. Я ж не водій автобуса, у мене ще і свої справи були. І тоді я сказав: «Ну, тепер вже і без мене тут впораєтеся». А до цього, по суті, я, магістр міжнародної торгівлі, працював два місяці водієм автобуса.

«Проїхав від Сум до Херсона практично по всій лінії фронту»

– А як ти прийшов до рішення створити власний благодійний фонд?

Коли поїздки на автобусах закінчилися, потім інші люди подзвонили і попросили: «Можеш мікроавтобусом поїхати, вантажі до Києва відвезти?». Я сказав: «Так, звичайно, можу». Почав їздити. Тоді прийшла зима, а взимку не було кому їздити, бо було важко. У нас випало дуже багато снігу. Я з Вільнюса поїхав до Києва, там розвантажився, переночував, повернувся назад і розумію, що вантаж є, а їхати нікому. Тоді кажу: «Окей, дай мені дві доби, я знову поїду». Пам'ятаю, за січень я п'ять разів був у Києві. Це десь по 4 дні рейс займав. Я більше був у дорозі, ніж вдома. Так я накрутив багато рейсів в Україну, вже не пам'ятаю. 59 або щось біля того.

Потім закінчилися ці вантажі, їх стало менше. І я тоді вже заснував свій фонд. Я вже тоді збирав гроші на дизель, на якісь речі для фронту. Купив мікроавтобус хороший, ну і поїхав в один з перших рейсів до Херсона після деокупації. Там мене з міномета обстріляли. Але я помилки робив, бо не було такого великого досвіду. В одному місці постояв 10 хвилин, тільки почав від’їжджати – відразу почали накривати. Так я почав їздити регулярно, тому що вже зв'язки були. Проїхав від Сум до Херсона практично по всій лінії фронту.

– А були моменти, коли було реально страшно, коли думав, що, напевно, це вже кінець?

– Ви ж знаєте, як це, коли ракета прилітає недалеко. Ось і у мене були ракети недалеко, не одна. І було пару раз так, що дивлюся на стелю і думаю: «Впаде будинок чи не впаде?» Ну, будинок вистояв, приблизно через 2 секунди ти розумієш: «Фух, живий. Пощастило».

Було, що вікна з рамами летіли всередину. Тільки я вже трохи мав досвід. І коли спалах, ти знаєш, що через секунду-дві піде хвиля, і тоді я встигав або відвертатися, або падати на землю. А пам'ятаєте, в Харкові три ракети вибухнули біля житлового будинку? Там було 5:12 ранку. Шрапнеллю вдарили. Не пам'ятаєте, напевно? У вас багато таких випадків, але я тоді там недалеко був.

– Бували моменти, коли подумав: «З мене все, досить! Треба з цим зав’язувати!?»

– Було інше – було смішно. Я приїхав недалеко від Курахового. Там ще дрони не так літали, як зараз, хоча десь кілометрів вісім було до «нуля». І я приїхав до стабпункту до парамедиків, і там нас почала обстрілювати кацапська артилерія. Ми спустилися в підвал. Сидимо, а навколо артилерія працює. А я думаю: «Блін, я мікроавтобус так невдало поставив, зараз його спалить, розіб'є. А такий хороший, так дорого купував». Так шкода стало цей мікроавтобус.

І потім я як зрозумів, що я про якусь річ думаю, яку можна купити за гроші. І тут мені стало смішно, я почав сміятися. А парамедики сидять навколо, йде обстріл, а я сміюся. І вони на мене так дивляться, думають: «Ну, трошки там дах поїхав». Мені довелося пояснити, чому я, що я через якусь річ тут переживаю. А мікроавтобус залишився цілий — я сів і поїхав.

– Твій фонд називається «Речі для фронту». Ти возиш вантажі тільки для військових чи для цивільних теж?

– Спочатку я наполовину для цивільних і для військових возив. Просто для цивільних легше дістати речі – якийсь одяг, їжу, пральні порошки. А для військових все вже трохи дорожче, хоча теж всі ці речі потрібні. У якийсь момент я вирішив, що допомагати треба військовим, і тоді не треба буде допомагати цивільним. І з того часу зосередився саме на військових.

– Які найбільші замовлення були? Що в основному просили?

– Та все просили. Генератори, безперебійники, дрони, пральні машини, сушарки для парамедиків, особливо взимку – треба швидко сушити багато речей. А потім я і сам вже знав, що потрібно, сам вирішував, на що збираю гроші і що я везу.

Найбільший мій проект був – я завіз на фурі в Україну 155 комплектів газових балонів і газових обігрівачів. Тоді на своєму мікроавтобусі розвозив, тому що у мене такий принцип – я прямо в руки військовим віддаю. Ну, ти розумієш, щоб бути впевненим, що все потрапить туди, куди треба, на «нуль» потрапить.

Я тоді робив чотири рейси з Києва у фронтову зону в Суми, Краматорськ, Лиман, потім напрямок Оріхово і потім на херсонський напрямок. Я тоді накрутив 9600 км за один раз в Україні. В Україні був 21 день – це найдовша моя поїздка. А зараз машини купуємо. На даний момент у мене у Вільнюсі майже готові вісім машин. Ми повеземо, коли зможемо. Зараз потреби навіть не питаю. Я знаю, що є проблеми з електрикою, – купую генератори. Усім зрозуміло, що ці генератори будуть потрібні.

– Який був найбільш незвичний вантаж, який тобі довелося вести?

– Велосипеди возив.

– Для військових?

– Так, для військових. Мій друг продав машину. У нас тут така програма, що стару машину віддаєш, щоб її утилізували, і отримуєш від держави таку невелику премію. 1000 євро або 700 євро, я не пам'ятаю точну суму. Він купив за ці гроші два велосипеди. І віддав, звичайно, їх в Україну. У нас так роблять чесні люди. Я взяв ці велосипеди і відвіз до Краматорська військовим.

– Я читав, що інколи ти, коли повертався з України, заїжджав у Київ, щоб зустрітися з друзями та пограти у футбол. Розкажи, хто ці люди, коли ти з ними познайомився, за яких обставин?

– Я познайомився там з одним з них. Його дружина в Києві допомагала мені розподіляти вантажі. Я завантажував мікроавтобус для семи-восьми окремих бригад, а вона мені допомагала розподіляти ці вантажі. Тоді ж познайомився з її чоловіком. А потім розговорилися про футбол, «Жальгіріс». Ну і він каже: «Ми тут з ветеранами граємо». Тоді я придумав, що після війни я приїду до Києва пограти у футбол. Потім зрозумів, що, по-перше, можу не дожити, а по-друге, це незрозуміло, коли буде. А жити треба сьогодні, зараз. Тому я в черговий рейс взяв автобуси і поїхав ще пограти у футбол.

«Власником «Жальгіріса» був бандит. Його посадили до в'язниці, і клуб збанкрутував»

– Можливо, я помиляюся, але є стереотип, що Литва більше асоціюється з баскетболом, ніж з футболом. Чому футбол?

– Ну, у мене життя так склалося. Я люблю футбол, грав у футбол.

– Я знаю, що ти один з ініціаторів відновлення клубу «Жальгіріс» Вільнюс. На скільки я знаю, цей клуб доволі старий. Він з історією, поважний. Був заснований в 1947 році. А як так сталося, що його довелося відновлювати? Чому?

– Такі були часи... Там власником був бандит. Справжній бандит. Його посадили до в'язниці, і клуб збанкрутував. І тоді ми створили інший «Жальгіріс» і почали з нуля.

– Хто ще був серед ініціаторів відродження клубу?

– Було двоє людей, це тренер «Жальгіріса» і я. Я був від фанатів, а тренер від команди. І ми вдвох створили цей клуб, а я став директором «Жальгіріса». Ось так я опинився юридично в «Жальгірісі». Ми в першій лізі почали свою діяльність. А потім клуб вже розширювався, вийшов у вищу лігу, виграв чемпіонат Литви багато разів. І далі росте.

– Робота директором футбольного клубу, особливо провідного в країні, займає багато часу та сил. Чи залишаються сили продовжувати ще й волонтерську діяльність?

– Чесно? Мені серце болить, звичайно. Тому що я завжди думаю про людей, до яких я їздив і часто бачив. Як правило, я два-три тижні був в Україні, два-три тижні вдома і знову в Україну. І постійно їх бачив. Я вже за ними дуже скучив. Мені неприємно, що я їм став менше допомагати. Але все одно, час залишається.

У мене є тут хороша команда, яка робить роботу за мене. А я вже більше як голова і збирач грошей, це ж одне з найголовніших завдань. Гроші я все ще якось збираю, може, поменше, звичайно, як і всі фонди. Але все одно збираю. Я вже говорив, зараз ми готуємо вісім машин. Може, буде і більше, може, до десяти дотягнемо. І я обов'язково зараз поїду після сезону.

Так, в принципі, часу, звичайно, менше, але вже не перший рік працюємо. У мене є трохи така хороша команда, яка мені допомагає. І все одно, звичайно, я відчуваю, що я мало роблю для фронту. Це мені дуже неприємно. Ну, ми всі робимо занадто мало, ми всі можемо більше. Я багато разів ставив хлопцям в Україні питання або пропозицію залишитися в Україні. В одній бригаді, в іншій. Вони завжди мені говорили: «Знаєш, від тебе більше користі буде, якщо ти будеш їздити». Ну, тому я все ще їжджу. Ну, скільки виходить – стільки намагаюся працювати на фронт.

– Дуже тобі дякую за інтерв’ю та за твою волонтерську роботу…

– Дуже дякую вам, що ви боретеся з цією нечистю. Хочу передати привіт усім своїм знайомим в Україні і, звичайно ж, усім військовим. Дякую вам, хлопці.

Автор інтерв'ю: Костянтин Ігнатчук