"С дочкой вижусь раз в год": футболист стал командиром пушки, творил кубковую сенсацию, "Карпаты" и "Металлург" Донецк в прошлом

(публикуется на языке оригинала)

Інтерв'ю з Ігорем Паськівим, колишнім форвардом "Карпат", "Львова" і донецького "Металурга", який вже четвертий рік стримує російську навалу у найгарячіших точках фронту.

Він мав багато шансів, щоб реалізувати себе у футболі. Спершу школа "Карпат", потім донецький "Металург", тоді ФК "Львів"… Кожного разу Ігор Паськів був близьким до здійснення дитячої мрії, але завжди бракувало якоїсь дрібниці.

Після футболу Ігор бачив себе в іншій сфері, проте повномасштабне вторгнення все змінило. Нині екс-футболіст перебуває на передовій та з ностальгією згадує минуле.

– Перебуваю зараз на бойових навчаннях, – розповідає Ігор. – Ми прикомандировані до Третьої окремої штурмової бригади. Працюємо на наземних роботизованих комплексах. Недавно наш батальйон розформували, тож ми переїхали із Запорізького напрямку на Харківський, де й базується новий артдивізіон у складі 125-ї бригади.

– Хто ви за військовим фахом?

– Мінометник. Зараз безпосередньо я є командиром гармати в батареї САУ.

– Якби ми з вами спілкувалися чотири роки тому, то усі ці терміни були б вам зовсім невідомі?

– Гадаю, що так (Усміхається). Я був людиною невійськовою, ніколи зброї в руках не тримав. Але 6 червня 2022-го я поїхав на фронт. Взагалі все почалося 13 березня, коли на мене прийшов наказ – я пішов воювати добровільно.

– Повномасштабне вторгнення застало вас у Польщі?

– У Польщі я грав у футбол протягом десяти років, працював на роботі, не пов’язаній зі спортом. Повернувся додому під час зимової відпустки – думав, що місяць проведу у Львові з дружиною та дитиною. 24 лютого – важкий день для мене ще й тому, що я достеменно не знав, що далі робитиму. То була цілковита невідомість. Потім усе проаналізував і зрозумів, що треба діяти. Фізично здоровий, морально врівноважений – чому б не записатися в ТрО?

– Як ви здобували військові навички?

– Нас завезли на полігон, ми кинули по три міни на розрахунок. Бойового досвіду не було, лише теорія. А через два дні нас відправили на Харківщину. Я воював також на Дунайському напрямку, пройшов Соледар, точніше бої за село Роздолівку. Там були дуже важкі, пекельні зіткнення і саме наш батальйон брав участь у важливих мінометних боях. Ми провели там 13 місяців.

– Як сильно війна змінила вас?

– Усі ми тут дуже змінюємося. У моєму випадку змінилося ставлення до життя. Я мав багато часу для того, щоб переосмислити себе, оцінити свої дії, подумати про те, що я робив правильно, а що – ні. Ти все життя займаєшся футболом, відчуваєш ейфорію від гри. А на війні в тебе є зброя і ти можеш розраховувати виключно на неї.

– Футбольне минуле вам допомагає?

– У футбол грають розумні, а безтолкові – бігають (Усміхається). Візьмемо до прикладу периферійне бачення поля – це мені дуже знадобилося тут. Летить дрон чи міна лежить на дорозі, а ти встигаєш зорієнтуватися – мене не раз ці вміння рятували.

– Що для вас на війні є найскладнішим?

– Я бачив багато страшних речей. Абсолютно різних, про які навіть згадувати не хочеться. Але найгірше – втрачати побратимів.

– Ви кажете про переосмислення минулого. Що вважаєте найбільшою помилкою у своїй футбольній кар’єрі?

– Коли ти молодий, то хочеш все й одразу, берешся штурмувати вершини. У моєму випадку фатальним був перехід з "Карпат" у донецький "Металург". Якби залишився у Львові, то все могло скластися інакше. Я поїхав у Донецьк, бо "Карпати" грали у першій лізі, шансів молоді давали небагато. А тут кличуть в "Металург" – я погодився. Поїхав на збори, проявив себе і залишився там. Мене у Львові Василь Леськів так натренував, що я почувався у Донецьку, як риба у воді.

– З вашого класу в професійному футболі реалізували себе кілька хлопців.

– Юра Фурта грав за "Карпати" в УПЛ, а Богдан Когут лише недавно закінчив у "Вересі". Було багато хлопців, які виступали на аматорському рівні та у нижчих лігах. А ще є Олександр Шандор, який нині працює суддею на матчах Прем’єр-ліги.

– У 80-х за "Металіст", "Волинь" та "Буковину" грав футболіст з аналогічними вашому іменем та прізвищем. Той Ігор Паськів – ваш родич?

– Це мій дядько, рідний брат мого тата. Завдяки татові та дядькові я й став футболістом. Вони брали мене маленького на тренування, я копав м’ячем по воротах, полюбив футбол, а згодом потрапив у школу "Карпат".

– У "Металургу" ви застали багато цікавих футболістів. Хто найбільше запам’ятався?

– Політика клубу була чіткою – керівництво робило ставку на легіонерів. У заявці 46 людей, половина з них грала за дубль. Дишлєнковіч, Закарлюка, Зотов, Вірт, Яя Туре, Леандро, Рубен Гомес – у другу команду до нас спускали багатьох зірок із основи. Дуже цікаво було спробувати себе на їхньому фоні. Хоча випадкових легіонерів вистачало. І важливу роль у всьому цьому відігравав тренер. Умовно, пішов із команди Славолюб Муслін, отже, на сербів Слободана Марковіча, Братіслава Рістіча, Бобана Грнчарова вже не розраховували. А це були класні футболісти – Марковіч потім це у "Таврії" довів.

– Вам хто з тренерів найбільше довіряв?

– Віталій Шевченко почав підпускати мене до основи. Однак подальший прихід Олександра Севідова все змінив. А загалом у кар’єрі мені найкомфортніше було з Богданом Блавацьким, який тренував мене у вінницькій "Ниві" та потім у Польщі протягом багатьох років. Це прекрасний психолог та класний фахівець.

– Водночас багато шансів ви отримували в ФК "Львів" у Богдана Бандури. Це найкращий момент вашої кар’єри?

– Я дебютував за команду у вересні 2006-го і розпочав з двох особливих матчів: проти "Динамо-2", де я змарнував два чудові моменти, та проти "Карпат" в Кубку України. То була велика сенсація – першолігова команда в дербі вибила фаворита.

– "Карпати" вилетіли в серії пенальті, у якій ви участі не брали. При цьому, на полі ви з’явилися на початку другого тайму.

– Я мав чітке завдання від тренера – не давати захисникам "Карпат" спокійно розігрувати м’яч. Постійно бігав, пресингував і викладався на повну. Перед додатковим часом мене замінив Микола Баглай, а потім реалізував післяматчевий пенальті.

– Баглай, до речі, як і ви, зараз захищає Україну зі зброєю в руках.

– Із Миколою на фронті я не перетинався, але можу сказати, що багато моїх екс-партнерів нині воюють. Наприклад, Тарас Гамарник, який також грав за ФК "Львів" у тому поєдинку. Ще у Вінниці я грав із Сергієм Чабаном, який виступав за "Карпати" – він давно воює і ми з ним теж інколи виходимо на зв'язок.

– Ще один ваш партнер – Артур Гриценко – віддав життя за Україну 2022-го. Він також був тоді на полі та навіть забив гол.

– Артур був чудовою людиною – я не міг повірити, що його не стало. У нас була суттєва різниця у віці, та я ніколи не чув жодного поганого слова на адресу молодих хлопців. Лише повага і добре ставлення від Артура. Відзначу також інших ветеранів ФК "Львів", які завжди підтримували нас: згаданий Тарас Гамарник, а ще Андрій Ханас та Юрій Войтович. Юра узагалі був капітаном та еталоном, прикладом для наслідування. Завжди усміхнений, позитивний і справжній лідер роздягальні.

– Ми згадали про футболістів, які нині перебувають на фронті. Ви підтримуєте стосунки з багатьма екс-партнерами?

– На війні постійно виникає потреба в матеріальній допомозі, хоча збори ми організовуємо нечасто. У мене є невелике коло спілкування близьких друзів-футболістів. Так склалося, що я з самого дитинства підтримую стосунки з Фуртою та Когутом, яких навіть можу назвати своїми братами. Також за білоцерківську "Рось" грав мій близький друг Андрій Блавацький, котрий багато мені допомагає. За кордоном мешкають Максим Малярчук, який був у "Волині" Кварцяного, та Володимир Підвірний і Василь Чоба з "Карпат" – фізично вони далеко, проте в контексті допомоги завжди поруч. Це той випадок, коли усі ці люди самі телефонують і запитують, що потрібно – я ніколи не прошу.

– У вашого підрозділу зараз є активний збір на автомобіль.

– Так, ситуація дуже важка, оскільки якісний транспорт непросто знайти. Справа не тільки у грошах. До речі, в цьому контексті хотів би відзначити "Карпати". Нещодавно мені передали кошти, які зібрали нинішні футболісти, з якими я особисто не знайомий, але завдяки друзям вдалося звернутися до них із запитом. Окремо від себе гроші на підрозділ передав Владислав Лупашко. Його я знаю дуже давно – ми перетиналися ще у донецькому "Металургу", коли були молодими хлопцями.

– Ви задоволені своєю кар’єрою?

– Розумію, що мав краще себе реалізувати. Дуже важкий момент – перехід із дитячого футболу в дорослий. Багато гравців губляться на даному етапі. Мені теж було непросто. Коли поїхав у Польщу в зрілому віці, важко травмувався. Розірвав хрестоподібну зв’язку, переніс операцію, рік відновлювався. Коли опиняєшся за межами футболу на стільки часу, то пізніше повернутися на попередній рівень вкрай складно.

– Після війни збираєтеся повернутися у футбол?

– Скоріше ні, ніж так. Не бачу себе у футболі. Насамперед хочу провести якомога більше часу з дружиною та донькою. З дитиною маю змогу бачитися лише раз на рік. Якщо пощастить, то два. Вони мешкають за кордоном – донька дуже складно реагує на повітряні тривоги. У відпустки я їжджу рідко: Новий рік і день народження донечки влітку. Не знаю, як буде цього року.

– За футболом встигаєте стежити?

– Дивлюся всі матчі "Карпат". Та й загалом слідкую за чемпіонатом України. Мій побратим – ультрас "Карпат", він є старшим навідником гармати. Тож маю компанію для переглядів матчів та їхнього обговорення. Ми робимо все, щоб не пропускати жодного матчу. Я не грав за першу команду "Карпат", але це моя рідна команда. Уболіваю за неї всім серцем, - запевнив Ігор Паськів.

Фото надане Ігорем Паськівим