"Мне не нужно просмотров благодаря грязи": Денис Бойко – о финале Лиги Европы и раздражающей несправедливости

Денис Бойко офіційно поставив крапку у професійній кар’єрі. Без драм і пафосу, просто написавши "The End". Голкіпер, який грав у фіналі Ліги Європи, боровся за трофеї з Динамо, проходив випробування Бешикташа, Малаги та збірної України, у 36 вирішив піти з футболу на своїх умовах – без пониження планки і без страху за майбутнє.

Сьогодні Бойко – не лише екс-воротар топ-рівня, а й телевізійний експерт, обличчя нового YouTube-проєкту та людина, яка раптом дуже чесно говорить про речі, які в українському футболі зазвичай ховають: гроші, плани після кар’єри, відповідальність за слова і повагу до журналістики.

Футбол 24 поговорив із Денисом чесно і довго – про момент, коли він зрозумів, що час сказати "досить", про майбутнє без воріт, про психологію футболіста у світі хейту і про те, чому план "В" має з’явитися у гравця задовго до першого великого контракту.

– Денисе, у вашому дописі прозвучала чітка крапка – "The End". Хоча раніше з’являлися чутки про можливе продовження кар’єри, зокрема про варіант у Туреччині. Коли ви внутрішньо відчули, що це рішення остаточне – був конкретний момент, чи воно визрівало поступово? І чи справді були пропозиції, які могли б вас переконати залишитись у футболі, або ж хотілося завершити кар’єру на своїх умовах?

– Дивіться, рішення я ухвалив ще після завершення контракту з Поліссям. Розглядав варіанти продовження кар’єри, але в мене були свої умови – ті, на яких я був готовий залишатися у футболі. Мабуть, краще вболівальникам і експертам оцінювати, якою була моя кар’єра, але я вважаю, що вона справді була дуже хорошою, насиченою. Я грав у сильних клубах, за кордоном, виступав у національній збірній. І вже у 36 років не хотілося понижувати рівень – йти просто в будь-яку команду, аби грати у футбол.

Я завжди віддавався на максимум – у кожному тренуванні, у грі, навіть у побуті. І чітко розумів: футбол – це моє життя, але життя на ньому не закінчується. Якби мені було 30, я б, можливо, ще чіплявся – за гру, за статус, за можливість продовжити. Але в 36 я почувався повністю реалізованим. Тому якщо не з’являлися варіанти, які мене влаштовували, я був готовий спокійно завершити.

Я не мав страху – "як житиму без футболу". Пропозиції були, і не одна – справді хороші. Але було багато чинників, які вплинули на рішення. У підсумку я завершив кар’єру спокійно, впевнено, без жалю. Жодного разу про це не пожалкував, бо був ментально готовий – тому рішення далося легко.

– Оцей спокій – це, мабуть, те, про що ви писали у своєму дописі: закінчити кар’єру "з чистою совістю". Що саме вкладали в ці слова?

– Я не вкладав у ці слова якогось глибокого сенсу. "Чиста совість" – це, радше, такий футбольний вислів. Є багато прикладів, коли гравці йдуть на пониження – не лише фінансове, а й спортивне – просто щоб залишитися у грі. І часто з цього нічого доброго не виходить. Є й інші історії, як, наприклад, у Ярослава Ракицького – він продовжив, бо просто любить футбол. Це зовсім інше. А є ті, хто чіпляється за контракт, бо не знає, що робити далі. Я ж чітко знав, що робитиму після. У мене було кілька шляхів розвитку, і я був абсолютно спокійний.

"Чиста совість" для мене означає, що я у футболі віддався на сто відсотків. Коли я за щось берусь, то занурююсь повністю. Я не з тих, хто просто "підтримує форму" – мені це нецікаво. Навіть якби зараз прийшов у команду з хорошими фінансовими умовами, я не зміг би тренуватись напівсили або знижувати рівень. Це не про мене.

Я чітко визначив для себе: або йду в клуб із хорошими умовами, або в команду з амбіційним проєктом – із баченням, розвитком, ідеєю на роки вперед. Щоб допомагати молоді, тренуватися, конкурувати, боротися за результат. А просто "пограти ще рік-два" – не мій варіант.

Я знаю себе, своє тіло, і навіть зараз відчуваю, що міг би грати на хорошому рівні. Але треба вміти вчасно ухвалити рішення й закінчити. Футбол не стоїть на місці – він розвивається, змінюється. І для мене ця крапка далась легко. Пропозиції були – не одна, не дві, навіть не три, і не лише з України, а й із-за кордону. Але вони мене не влаштували – або фінансово, або за змістом проєкту.

– Часто футболісти кажуть, що подумають, чим займатися після завершення кар’єри, уже коли все закінчиться. Але ви виглядаєте людиною, яка до цього була максимально готова. З якого моменту почали будувати "план В" чи "план С"? Коли почали цікавитися іншими сферами, готуватися до життя після футболу? Наприклад, Олексій Гуцуляк зараз навчається в бізнес-школі, вивчає іноземні мови, хоча продовжує кар’єру. Як це було у вас?

– Якщо говорити про Гуцуляка – це справді хороший приклад. Але мені дивно чути, коли футболісти кажуть, що будуть думати, чим займатись, лише після завершення кар’єри. Без образ, але це просто недалекоглядність. На мою думку, це неправильно. Про майбутнє треба починати дбати ще тоді, коли ти тільки починаєш заробляти.

Ніхто не знає, скільки триватиме його футбольний вік. Травми можуть усе змінити – і кар’єру, і життя. Тому дуже важливо або мати поруч людей, які підкажуть – дружину, родину, друзів, – або самому усвідомити, що треба потроху відкладати, думати про завтра. Я знаю багато прикладів, коли футболісти, не маючи величезних контрактів, усе одно інвестують – хтось у нерухомість, хтось у бізнес чи маркетинг. Варіантів безліч. Головне – мати бачення й не чекати останнього дня, щоб почати.

Я знаю й інший бік – футболістів, які отримували шалені контракти, але після завершення кар’єри нічого не досягли. Усе витратили – і залишилися ні з чим. Просто доживають на ті гроші, які колись заробили у футболі. Таких прикладів – безліч.

На мою думку, дуже важливо якомога раніше усвідомити: футбольна кар’єра не вічна. Футбольний вік у кожного різний – хтось грає до 40, а комусь не щастить навіть дотягнути до 30. Тому про своє майбутнє потрібно дбати завчасно. Це можуть бути курси, навчання, щось у сфері IT чи бізнесу – кожен має знайти своє. Найпростіший шлях, як мені колись здавалось, – інвестувати в нерухомість: купив, продав, здав в оренду. Тут не потрібні надзвичайні знання. Інші йдуть у бізнес, і це теж абсолютно правильно.

Мені дуже подобаються приклади, як у того ж Гуцуляка: він навчається в бізнес-школі, вивчає іноземні мови – це круто. Взагалі, я вважаю, що знання іноземної мови має бути обов’язковим для українських футболістів. Коли я приїхав до Іспанії, мені дали три місяці на вивчення мови. Хоч у мене й була гарна англійська, мені чітко сказали: якщо не говоритимеш іспанською, співпраці не буде. І це абсолютно нормально. Без мови важко адаптуватися, а з нею процес проходить набагато швидше.

Розвиток має бути завжди. Так, поки ти професіонал – футбол на першому місці. Але якщо добре заробляєш, треба знаходити можливості інвестувати, а не просто тримати гроші. Бо життя непередбачуване: війна, банкрутства банків, економічні кризи – усе може статися. Тому краще вкладати і завжди думати наперед про життя після футболу.

– От ви кажете: коли починаєш заробляти – треба одразу думати про майбутнє. Якщо взяти ваш період у Динамо, то з того часу ви вже почали будувати свій план "В" чи "С"?

– Я ніколи не називав це "планом В" чи "планом С". Просто, коли почав добре заробляти, усвідомив: будь-яку суму можна витратити – навіть дуже велику. Питання лише часу. Можливо, мені пощастило з вихованням або з тим, що поруч тоді були правильні люди, які підказали: не варто все спускати на машини, годинники, бренди чи відпочинок. Я спокійно до цього ставився і почав відкладати.

Згодом, коли з’явилася можливість – почав інвестувати, пробував бізнеси. Одні працювали, інші закривалися, потім з’являлися нові. Це нормальний процес розвитку. Будь-який бізнес – це ризик, як і будь-яке вкладення. Але без ризику немає прогресу. Можливо, саме через це багато футболістів бояться інвестувати – бояться прогоріти. Але головне не просто "вкласти гроші", а робити це з розумінням і логікою. Не так, щоб "сьогодні вклав – завтра хочу вдвічі більше". Це процес, у якому важлива стратегія, а не миттєвий результат.

І чим раніше футболіст зрозуміє, що кар’єра не вічна, що не кожен після завершення стане тренером чи функціонером, тим краще для нього. Це не потребує великих зусиль, але дає впевненість, що в тебе завжди буде запасний варіант. Краще мати план "В", ніж не мати жодного. І я переконаний: розвиток під час футбольної кар’єри – поза полем – має бути завжди.

– Ви якраз підвели до мого наступного запитання. Часто, коли футболісти завершують кар’єру, ми бачимо, що вони переходять у знайому для себе сферу – стають агентами, скаутами або йдуть у тренерську діяльність. Ви ж обрали зовсім інший напрямок. Чи не розглядали для себе ці варіанти – агентство або тренерство? І чи, можливо, у майбутньому не виключаєте, що могли б спробувати себе в одній із цих професій?

– Я ніколи не кажу "ні", тому що в житті можливе все. Я не відкидаю жодного варіанту. Насправді я закінчив університет Йохана Кройфа в Барселоні – факультет футбольного бізнесу та менеджменту. Також маю українську тренерську ліцензію, зокрема тренера воротарів.

На сьогоднішній день я не бачу себе тренером. Якщо залишатися у футболі, то скоріше у напрямку менеджменту або агентської діяльності – мені це ближче. Тим паче, у мене хороші стосунки з Вадимом Шаблієм і компанією ProStar. Але водночас я розглядаю й інші напрямки, не обмежую себе.

Мені справді цікава агентська діяльність і селекція. Хоч офіційно я зараз у цьому не працюю, але часто консультую, ділюся порадами, допомагаю молодим гравцям зорієнтуватися – який клуб обрати, як діяти, до кого звернутися. Протягом кар’єри я напрацював велику кількість контактів і знайомств – знаю керівників більшості клубів, тому мені в цьому плані простіше.

Водночас я не хочу йти кудись просто "аби бути". У мене були пропозиції – навіть посада спортивного директора, але я хочу, щоб це був справді амбітний проєкт, у якому є сенс, розвиток, рух уперед. Не просто зарплата і кабінет, а конкретна робота з результатом.

Такі пропозиції були, але поки не ті, які мене б надихнули. І я можу дозволити собі почекати, бо багато хто, завершуючи кар’єру, не має вибору – йде туди, де запрошують, і вже там намагається знайти себе. У мене інша ситуація. Я можу обирати, так. Зараз я працюю в іншій сфері, але залишаюся дотичним до футболу – у медіа, на телебаченні, в аналітиці. Тому футбол, як був, так і залишається в моєму житті.

– Сьогодні ви – експерт аналітичної студії УПЛ ТБ. Як змінилося ваше бачення футболу після того, як опинилися по той бік екрана? Чи важко було увійти в нову сферу?

– Абсолютно не важко. Дехто навіть дивується, іноді запитують: "Ти десь навчався цьому? Проходив курси комунікації чи риторики?" Ні, я ніяких курсів не проходив і ніде спеціально не навчався. Хоча, якщо чесно, у майбутньому є думки вступити на факультет журналістики – просто тому, що мені це цікаво і хочеться розвиватися в цьому напрямку.

А загалом, нічого особливо не змінилося. Я отримую шалене задоволення від того, що можу відверто, чесно, справедливо і неупереджено коментувати будь-який матч, будь-яку подію – і при цьому ні від кого не залежу.

– Якщо говорити про об’єктивність – у студії ви виглядаєте дуже щиро. Але чи бувало важко коментувати дії своїх колишніх колег, друзів, з якими ще нещодавно грали в одній команді?

– Дивіться, усі мої колишні партнери чудово мене знають. Вони знають, яка я людина: пряма, чесна, справедлива. Іноді, можливо, навіть занадто справедлива – аж до того, що це може комусь не подобатися чи дратувати. Але для мене цей принцип дуже важливий. І всі хлопці, з якими я грав і зараз спілкуюсь, знають: я завжди скажу правду.

Футболісти, повірте, зовсім не наївні – вони дуже розумні, особливо у футбольних питаннях. Вони відчувають, коли помилилися, коли зіграли слабо, а коли добре. Навіть якщо публічно цього не скажуть – внутрішньо все прекрасно розуміють. Я цей шлях пройшов сам: 20 років професійної кар’єри, із семи років у футболі. Тому коли я висловлюю думку – я говорю не просто як телевізійний експерт, а як людина, яка сама це пережила.

Так, у нас свобода слова, кожен має право висловлюватися – і журналісти, і експерти, і футболісти. Але я завжди аргументую свою позицію. Якщо кажу, що хтось зіграв погано, я пояснюю – чому саме. Якщо хвалю – теж із конкретикою. Без суб’єктивності й симпатій: не тому, що це "мій" гравець чи "не мій". Я таке не люблю.

Жоден футболіст на мене не ображається, бо знає – я чесний. Якщо навіть помиляюсь у своїй оцінці, я завжди можу вибачитись: сказати, що не бачив повної картини або не врахував момент. Але принцип той самий – говорю так, як є, незалежно від того, Динамо це, Шахтар, Полісся чи будь-яка інша команда.

– Знаєте, зараз в українському футболі погане ставлення до журналістів: хтось відверто уникає спілкування та відкрито ігнорує, хтось просто відмовляє в інтерв’ю. Ви були гравцем, а тепер самі стали частиною медіа. Чи змінило це ваше розуміння журналістики? І, можливо, навіть вам самому хтось колись відмовив у розмові?

– Якщо чесно, я прекрасно розумію цю ситуацію. Наведу приклад. Нещодавно читав інтерв’ю Євгена Коноплянки, де він сказав: "Один-два журналісти можуть зруйнувати довіру до всіх". І я з цим абсолютно згоден. Навіть коли я сам грав, відчував це. Бо футболісти не розбираються, хто саме зробив помилку – Вася, Петя чи Андрій. Вони бачать лише факт: один журналіст перекрутив інтерв’ю, переставив слова місцями, зробив сенсацію, щоб хайпанути чи набрати перегляди. І цього достатньо, щоб втратити довіру всіх. Бо потім кожен гравець думає: "А мене теж можуть підставити?"

Тому я за те, щоб журналістика сьогодні залишалася чесною і щирою. Якщо хочеш поставити гостре запитання – будь ласка, це твоє право. Але будь готовий або не отримати відповіді, або подати її коректно, з повагою до людини, яка говорить. Не перекручувати заради лайків.

Я теж колись відмовляв у післяматчевих інтерв’ю – не через неповагу, а просто тому, що після поразки буває дуже важко говорити. Ти сам ще не розумієш, що сказати. Але з часом я зрозумів одну важливу річ – іще під час кар’єри: журналісти – такі ж професіонали, як і футболісти. Вони виконують свою роботу, і цю роботу треба поважати.

Журналісти чекають 90 хвилин гри. Вони готуються, продумують запитання, хочуть зробити живу розмову. Це нормальна робота – і футболісти мають це цінувати. Але, на жаль, вистачає одного-двох, хто хоче "зробити хайп" – і руйнує довіру до всієї спільноти. Після цього навіть чесним журналістам важче працювати: вони підходять після гри, а футболіст просто проходить повз, бо думає, що його слова знову можуть перекрутити.

Водночас я чітко розумію, що спорт і журналістика – дуже тісно пов’язані. І хочу, щоб і молоді, і досвідчені гравці це усвідомили: журналісти не вороги, вони просто роблять свою справу. Але водночас недовіра вже закладена досвідом – і її важко стерти. Я повністю підтримую Коноплянку: навіть коли хочеш дати інтерв’ю, спрацьовує інстинкт самозахисту – простіше пройти повз, ніж ризикувати, що твої слова виріжуть чи спотворять.

І, звісно, футболісти теж мають нести відповідальність за свої слова. Якщо сам сказав якусь дурницю – це вже не провина журналіста. Тому ці дві професії взаємопов’язані. Як футболісти повинні поважати роботу журналістів, так і журналісти – чесну, відверту позицію гравців. Без перекручень і спотворень.

– Що вам безпосередньо у цій сфері найбільше подобається?

– Мені подобається все – підготовка, дискусії, ефіри. Я отримую задоволення від усього процесу. Якщо чесно, якби мені щось не подобалося, я б у цій сфері не залишався.

– Якщо порівняти: хвилювання перед матчем і хвилювання перед ефіром – це схожі відчуття, чи зовсім різна енергія?

– Хвилювання було завжди. За всю кар’єру – скільки матчів я не зіграв – перед кожним було певне хвилювання. І це нормально. Якщо футболіст не хвилюється, значить йому байдуже. У когось це називається мандражем, у когось – інакше. Але воно є. І навіть коли я сидів на лаві запасних, іноді хвилювався більше, ніж коли виходив на поле. Бо це відповідальність за команду і результат.

Що стосується теперішньої діяльності – інтерв’ю, ефірів – перший раз завжди хвилюючий. Може, порівняння не зовсім коректне, але як із дівчиною – перший раз завжди особливий та хвилюючий (Усміхається). Новий проєкт, нова студія, новий формат – завжди є невелике хвилювання, мандраж, але потім я дуже швидко адаптуюся, вливаюся в процес і вже не думаю про це.

– Ми бачили вас і в зовсім іншому амплуа – як актора, поруч із відомими людьми. Розкажіть більше про цей досвід. Це була ваша ініціатива, чи спонтанна історія?

– Це не була моя ініціатива. Якщо ви маєте на увазі кіно – так, я вже мав такий досвід. Не можу назвати себе актором, але мені подзвонив Юрій Горбунов і запропонував невелику роль у фільмі "Потяг на Червону руту", який вийде в прокат наступного року. Роль епізодична, але мені було приємно, що запросили. Це новий досвід, мені сподобалось – цікаво, круто, класна атмосфера, багато відомих акторів. І, якщо чесно, я б хотів повторити – можливо, вже в більш розгорнутій ролі.

– А є улюблений жанр кіно, в якому хотіли б себе спробувати?

– Ні, конкретного жанру немає. Але кіно – це цікаво.

– І тепер ви – автор однойменного YouTube-проєкту. Як ви самі для себе визначаєте цю роль – ведучого, співрозмовника, чи, можливо, партнера по діалогу з людьми, з якими були знайомі раніше, але тепер уже в іншій ролі?

– Мені часто ставлять запитання, як я себе позиціоную. Дивіться, я, напевно, просто ведучий власного YouTube-каналу, однойменного. Не більше. Я не люблю ці гучні слова – "блогер", "подкастер", "інфлюенсер". Мені ближче щось простіше: спортивний журналіст, експерт, власник YouTube-каналу. Без пафосу. Я займаюся тим, що мені подобається, і намагаюся це розвивати. А як хто хоче мене називати – нехай так і називає.

– Зазвичай кажуть, що перший млинець – невдалий. Як у вас було з першим випуском? Чи все вдалося? І наскільки сьогоднішні записи відрізняються від початкових?

– Все було добре. Але хвилювання – колосальне. Перший випуск я пам’ятаю чудово: страшенно хвилювався, бо для мене це було щось абсолютно нове. Знаєте, мені набагато простіше було всі роки відповідати на запитання, бути по той бік – футболістом. А тут я – людина, яка ставить запитання. І тепер моя роль значно важливіша, бо кожен мій гість – особистість, яку треба розкрити.

З кимось легше – відкритий, емоційний, готовий до діалогу. З кимось складніше – потрібно показати, що мені можна довіряти, створити комфорт, щоб людина розслабилася й говорила щиро. Це цікавий досвід, класний початок. Перший подкаст набрав 150 тисяч переглядів – це поки що мій рекорд. З кожним випуском я відчуваю, що стаю впевненішим, краще формулюю думки, краще відчуваю момент, коли дати слово гостю. Зараз набагато простіше, ніж на старті.

– У контексті цього проєкту, як ви для себе визначаєте його місію? Це про бекстейдж, про життя поза футболом, про теми, про які зазвичай не говорять?

– Я хочу, щоб мій проєкт показував людям інших спортсменів – чесних, справжніх. Щоб глядач бачив, що спортсмени можуть відкриватися, говорити відверто, не боятися. Багато футболістів роками приховують певні речі: через контракти, через страх, через побоювання, що їх засудять. Я хочу створити простір, де вони можуть бути собою, розповісти, як було насправді – без прикрас і зайвого "глянцю".

Головна мета – щоб людям було цікаво. Щоб вони чули нові історії від своїх кумирів, а не чергове інтерв’ю, де вдесяте повторюють, скільки голів забили. Я хочу емоцій, справжності, нових сенсів. Так, буває важко – не всі чинні гравці готові говорити відкрито через контракти. Але я відчуваю довіру: багато хто сам каже, що прийде до мене, бо знає, що я був футболістом, розумію їх, не підставлю й не зроблю хайпу на чужих словах.

Мені не потрібні перегляди ціною "бруду". Люди й так побачать, що це щира розмова. За більш ніж десяток випусків жоден гість не мав жодних претензій – і це для мене показник. Довіра здобувається поступово, і я хочу заслужити її кожним новим записом – і у глядача, і у тих, хто ще тільки планує прийти.

– Тобто ви навіть не мусите домовлятися з гостями попередньо щодо політики запису та видачі?

– Ми з героями постійно на зв’язку. Я за прозорість, оскільки саме це й формує довіру – між мною, гостем і глядачем.

– Наскільки ви можете об’єктивно сказати: якщо взяти всіх героїв, з якими ви вже записали матеріали, кого, на вашу думку, вам вдалося розкрити найбільше? Хто був найвідвертішим у своїх відповідях?

– Чесно і справедливо – абсолютно кожен із моїх гостей був щирим, відкритим і говорив від себе, від своїх думок і можливостей. Дійсно, у багатьох футболістів є чим поділитися – особистими історіями, закуліссям, моментами, які глядачі зазвичай не чують. Але є речі, які, на мою думку, і не потрібно виносити на публіку – не все має бути "на показ".

Був у мене гість, з яким ми записували подкаст двічі. Перший раз, коли ми записали його, розмова вийшла важкою, короткою, без того "вогню", який важливий для глядача. Людина дуже хвилювалася, не знала, як краще відповідати. І ми разом вирішили цей епізод не публікувати та домовилися, що спробуємо знову. І нещодавно таки записали – цього разу все вийшло ідеально. Люди побачили героя зовсім з іншого боку – справжнього, чесного, глибокого. Це була жива, емоційна, відверта розмова, і це було круто. Новий досвід для мене – і правильне рішення, що ми не випустили той перший запис.

– Ви згадали про список гостей. Як у вас відбувається відбір – ви самі визначаєте, хто буде наступним героєм, чи це командна робота? І чи є "герой мрії", з ким би хотіли записати подкаст, але ще не вдалося?

– У мене велика команда, і я поважаю кожного, з ким працюю. Ми постійно радимося – у нас є спільні чати, де обговорюємо, кого було б цікаво запросити, хто зараз більш актуальний. Ми також читаємо коментарі під випусками, дивимося, кого просять глядачі. Є великий список – 20- -30 людей, яких ми потенційно плануємо записати протягом пів року.

Але, звісно, не все так просто. Хтось не може через тренувальний процес, хтось перебуває за кордоном, хтось просто каже: "Я поки не готовий говорити". Усе по-різному. Але останнє слово завжди за мною – я особисто телефоную кожному гостю, запрошую. Бо розумію, що персональний контакт – це важливо. Люди мені довіряють.

Постійно працюємо над тим, щоб знаходити якомога цікавіших героїв. Якщо говорити відверто, мені дуже хотілося б записати подкаст з Андрієм Шевченком. Це людина з величезним досвідом і статусом. Було б круто поговорити не лише про сьогодні, а й про його шлях у футболі. Ще дуже хочу записати Олександра Усика – не лише про спорт, а й про життя, філософію, погляди. Є ще багато особистостей, з якими цікаво було б поспілкуватися, але, знову ж, не з усіма це легко організувати. У когось щільний графік, хтось за кордоном, хтось просто не на часі.

– Ви людина, яка не стоїть на місці. Чи є у вас певна "планка" у цьому проєкті? І чи плануєте запрошувати легіонерів у майбутньому?

– Дуже хочеться. Але, враховуючи ситуацію – війну, логістику – це не так просто. У нас багато цікавих українських гравців, які зараз виступають за кордоном: Забарний, Ярмолюк, Зінченко, Яремчук, Трубін, Лунін, Судаков, Миколенко… Вибачте, хлопці, якщо когось забув назвати. З усіма ними дуже хотілося б зробити подкасти. Побачимо, як це буде можливо технічно.

А якщо говорити про планку – я зараз у процесі розвитку. З кожним новим гостем отримую досвід, нові знання, нові емоції. Це приносить мені справжнє задоволення. Якщо говорити цифрами – зараз у мене понад 20 тисяч підписників, і команда YouTube-аналітики каже, що динаміка дуже хороша. Тому для себе я поставив орієнтир – 100 тисяч підписників. Але не як самоціль, а як відмітку, після якої хочеться масштабуватись ще далі – і професійно, і творчо.

– Якщо повернутись назад, який момент у кар’єрі для вас найемоційніший або найзнаковіший – з огляду на сьогоднішню роль і нове амплуа?

– Найемоційніший, напевно, фінал Ліги Європи. Тут я не скажу нічого нового. Не так багато українських футболістів узагалі мали можливість зіграти у фіналі єврокубка – Шахтар у 2009-му, Дніпро у 2015-му. До того – хіба що покоління ветеранів, які грали в Кубку кубків. Тому фінал будь-якого європейського турніру – навіть програний – це велике досягнення для нашої країни. Ми тоді програли, і це було дуже боляче, але емоції – космічні. Такий матч може трапитися один раз у житті. Кому пощастило, як, наприклад, Євгену Селезньову, то два. Але таких – одиниці. Це рівень, і цей фінал для мене – найпам’ятніший момент у кар’єрі.

– Спілкуючись із медійними людьми, часто чую, що бувають періоди, коли хочеться сховатися від уваги, побути "в тіні". У вас такого не виникало? Чи не втомлює така публічність?

– Ні, не втомлює. Навпаки – мені подобається. Я кайфую від того, що роблю. Люблю спілкування, люблю бути в ресурсі, серед людей, дізнаватися щось нове, обговорювати, дискутувати. Це мене заряджає. Можливо, років через двадцять-тридцять захочу відпочити, але зараз я навіть не думаю про це.

– А чи траплялися вже якісь кумедні або незручні моменти в ефірах, які вам запам’яталися?

– Якщо говорити про справді кумедні епізоди – то, мабуть, найяскравіше, коли мені струменем води влучило прямо у вухо під час ефіру. Це було на стадіоні Динамо – спека, понад 30 градусів. Полив газону не мав доходити до нас, але хтось вирішив покрутити розбризкувач, і мені прилетіло просто в ефірі. Люди посміялися, я теж. А от серйозних або справді фейлових ситуацій поки не було.

– Якщо говорити про реакцію – як щодо критики? Чи стало її більше тепер, ніж тоді, коли ви ще грали?

– Критика була, є і буде. І це нормально. Але я хочу, щоб вона була аргументованою, а не просто для хейту. Бо написати "ти лайно" чи "ти поганий журналіст" – найлегше. Я завжди кажу: "Окей, поясни, чому саме". Якщо людина може це обґрунтувати – я вислухаю. Якщо ні – то це не критика, а просто шум.

У футболі так само: якщо кажеш, що хтось зіграв погано, – скажи, у чому саме помилка. Бо кожен має право на думку, але якщо ти ображаєш, маєш відповідати за свої слова.

Інша річ – анонімність у мережі. Дуже просто сховатися за прихованим нікнеймом чи без аватарки, написати щось образливе і вважати себе "сміливцем". Але це не сміливість. Справжня сміливість – це коли ти можеш аргументовано сказати свою позицію відкрито, в очі. А писати гидоту під фейковим акаунтом – це не позиція, це слабкість.

Тому критика має бути – але вона повинна бути розумною, конструктивною, чесною.

Я сам критикую – і знаю, що це не завжди приємно чути. Але завжди обґрунтовую свої слова. І цього ж хочу від інших: критикувати можна, але з розумом. Бо тільки тоді вона має цінність.

– Якщо говорити про критику також із точки зору її сприйняття, адже всі ми різні – і вона по-різному відображається на футболістах під час виступів. Чи стикалися ви з тим, щоб у клубах, де грали, працювали психологи? Наскільки вам це відомо в межах УПЛ?

– В УПЛ, наскільки мені відомо, в Поліссі був психолог. У тих клубах, де я грав раніше, психолога не було. А от за кордоном – у Бешикташі та Малазі – були спортивні психологи, і я вважаю, що це надзвичайно важливо сьогодні. Особливо з огляду на ментальність наших українських гравців, де дуже багато молоді, яка ще не до кінця сформована у сприйнятті критики, хейту, тиску.

Психолог у команді, на мою думку, має бути, але це не повинна бути примусова історія. Не так, щоб у тебе прописано в контракті: "Раз на тиждень сеанс". Ні. Це має бути людина, до якої футболіст може сам прийти у будь-який момент – з будь-яким питанням, коли відчуває потребу, коли не розуміє, чому щось не виходить, або коли важко.

– Але, можливо, іноді все ж треба підштовхнути? Бо в нас часто є стереотипи, що "психолог – для слабких", чи страх, що колеги подумають, ніби ти не можеш сам впоратись.

– Сто відсотків, я згоден. У нас і досі багато насмішок, хейту, табу на цю тему. Хтось справді боїться, що партнери по команді скажуть: "Ти що, не можеш сам розібратися в голові?". Але це – сучасний світ, і тут немає чого соромитись.

Я ще раз підкреслю: психолог не повинен нав’язуватись. Це як лікар. Ти ж не йдеш до лікаря просто тому, що "так треба" – ти йдеш, коли щось болить. Так само і з психологом: якщо тебе щось турбує, ти маєш можливість звернутись і отримати допомогу. Навіть якщо це одна розмова раз на місяць, вона може врятувати людину від внутрішнього вигорання, або, навпаки, допомогти вийти на новий рівень.

Від одного психологічно нестабільного футболіста може залежати результат матчу чи навіть чемпіонство. Ми всі живі люди: можемо хвилюватися, злитися, сумніватися. Це нормально. І саме для того, щоб ці емоції не руйнували, а допомагали – потрібен спортивний психолог.

У Європі це звична практика: у 90% клубів є такі фахівці. Коли я підписував контракт із бельгійським клубом Брюгге, то перед підписанням навіть мав окрему розмову з психологом – це частина процедури. Тому я переконаний: у сучасному футболі спортивний психолог має бути обов’язково.

– І повертаючись до журналістики: ми говорили, що зараз в Україні не завжди є довіра до журналістів. А чи маєте когось, на кого рівняєтесь або чия робота вам імпонує?

– Так, таких людей багато. У нас є професіонали з великим досвідом, у яких я справді можу вчитися. Я ще молодий у цій сфері, "зелений", як то кажуть, і мені є куди рости. Можу назвати Вацка, Циганика, Бебеха, Звєрова – людей, які пройшли величезний шлях у спортивній журналістиці. Якщо когось не згадав – вибачте, не зі зла.

Зі мною працює Олексій Корицький, він допомагає мені з YouTube-проєктом. Людина молодша за мене, але має досвіду набагато більше, і я це поважаю. Я завжди прислухаюся до порад, беру з кожної розмови висновки, аналізую. І мені дуже приємно, що колеги, які вже давно у цій професії, підтримують мене і допомагають розвиватись. Це надихає.

– Наостанок таке запитання. Ким є Денис Бойко сьогодні – це колишній гравець, експерт, журналіст чи просто людина, яка любить футбол?

– Ну, давайте так. На сьогоднішній день Денис Бойко – це, в першу чергу, особистість. Особистість, яка не боїться експериментувати, розвиватися, висловлювати свою думку, спілкуватися, помилятися. Але найголовніше – це те, що я залишаюся людиною, яка розвивається і рухається в правильному напрямку. Ну і, звичайно, людиною, яка дуже сильно любить футбол.