Дмитрий НЕПОГОДОВ: "Казахстанское гражданство получить было не трудно"

Ім'я голкіпера Дмитра Непогодова добре знайоме любителям футболу двох країн – України та Казахстану. Cтраж воріт, який пізнавав секрети популярної гри у першого тренера володаря «Золотого м'яча» 1975 року Олега Блохіна – Олександра Леонідова, накопичив в них багатий досвід. В Українській Прем'єр-лізі він захищав кольори донецького «Металурга», «Ворскли» і «Чорноморця», а в казахстанській еліті грав за костанайський «Тобол», «Астану» і шимкентський «Ордабаси». У період виступів у чемпіонаті Казахстану Непогодов оформив паспорт цієї країни і навіть брав участь в офіційних матчах у складі її національної збірної.

В останні півтора сезони Непогодов грав у команді Першої ліги України «Поділля» (Хмельницький), звідки цієї зими він повернувся до Казахстану. Його новим клубом став «Улитау» із Жезказгана.4

Напередодні голкіпер дав інтерв’ю кореспонентові Sport.ua.

– Підписати контракт із новим клубом незадовго до 37-го дня народження – це не кожному вдається. Цей поворот у долі вважаєте везінням?
– Я не думаю, що це можна назвати везінням. Був у хмельницькому клубі на контракті, грав останні півтора року, показував якийсь рівень – можливо, тому в моїх послугах і були зацікавлені. Єдине, що могло зіграти на мою користь, так це казахстанське громадянство. Як і те, що в Казахстані не так прискіпливо дивляться на вік футболіста.

– Як виник варіант з «Улитау»? Що це за клуб?
– Це новий проєкт. Команда за два роки пройшла шлях від другої до Прем'єр-ліги чемпіонату Казахстану. Клуб утворився завдяки адміністративній реформі в Казахстані, у зв'язку з чим з'явився новий обласний центр – Жезказган. У ньому і створили клуб. Запросили мене в нього люди, з якими я вже перетинався в Казахстані. Ми давно знайомі як із тренером, так і з керівництвом – тому я і прийняв цей виклик.

– До переходу в «Улитау» ви протягом двох сезонів захищали кольори «Поділля». Як проходило розставання з хмельницьким клубом?
– Передусім, хотів би подякувати людям, які мене запросили в «Поділля». Це Олександр Воловик, з яким я перетинався ще в донецькому «Металурзі», і головний тренер Віталій Костишин. Розійшлися ми абсолютно цивілізовано, нинішній головний тренер Сергій Ковалець і керівництво клубу на чолі з мером міста Олександром Симчишиним із розумінням поставилися до мого бажання грати в Казахстані. Ми поспілкувалися, я пояснив ситуацію – і вони мене зрозуміли, пішовши назустріч. У підсумку потиснули один одному руки і побажали успіхів у майбутньому. У фінансовому плані жодних питань також не виникло. До речі, якщо брати матеріальну сторону в багатьох клубах першої ліги, то в «Поділлі» вона більш-менш стабільна.

– Нетривалий час ви встигли попрацювати під керівництвом Сергія Ковальця, який для Хмельницького персона знакова. У цьому встигли переконатися?
– Із Сергієм Івановичем ми знайомі давно, кілька разів спілкувалися до його осіннього приїзду в Хмельницький. Зізнатися, я не знав, що він із тих країв, тому спочатку здивувався, що багато місцевих уболівальників зі стажем добре знають його і пам'ятають. Працювалося з ним дуже легко. Ковалець – досвідчений фахівець, добре розбирається і розуміє футбол, при цьому створює позитивну атмосферу в колективі.

– Чим пояснюється той факт, що після виступів в українській Прем'єр-лізі у складі «Чорноморця» ви несподівано для багатьох опинилися рангом нижче?
– Усе дуже просто: не було запрошень, до того ж і вік, напевно, зіграв свою роль. Тому коли з'явилася можливість грати в «Поділлі», я довго не роздумував.

– Якщо раніше ви їхали до Казахстану як український легіонер, то цього разу – з паспортом цієї країни. Що призвело до зміни громадянства?
– Казахстанське громадянство у мене з 2018 року, і до цього як український легіонер я грав лише один рік. Громадянство змінив тому, що мені запропонували грати за національну збірну. А оскільки мої батьки народилися в Казахстані, де в мене також багато рідних, то отримати його було простіше.

– Чим запам'яталися виступи за збірну Казахстану?
– У збірній було багато цікавих і позитивних моментів. Запам'ятався мій дебют у Грузії проти тамтешньої національної команди, а також домашня перемога над шотландцями 3:0. Ще дуже цікаво було змагатися зі збірною Бельгії. Хоч ми і програли їй обидві зустрічі, але грати проти Лукаку, Компані, Де Брюйне, Азара, Куртуа і всіх інших доводиться далеко не щодня. Такі матчі надовго запам'ятовуються.

– На відміну від казахстанської еліти в УПЛ кількість зіграних вами матчів трохи не дотягнула до позначки «100». Завадили закордонні вояжі?
– Мабуть, так. Хоча я ніколи з підвищеною увагою статистикою не цікавився. Тому не знаю, скільки мною було зіграно матчів в українській Прем'єр-лізі. Але як казав один тренер, «час ще є».

– Де почувалися найкомфортніше – у донецькому «Металурзі», «Ворсклі» чи «Чорноморці»?
– У всіх цих командах я почувався дуже добре. У «Металурзі» була потужна інфраструктура, сильна команда. У ній я дебютував в еліті завдяки довірі її наставника Ніколая Костова. У «Ворсклі» був згуртований колектив, мені дуже допоміг своєю довірою головний тренер Василь Сачко. У Полтаві мені було комфортно, це дуже затишне і спокійне місто. У ньому я провів найдовший відрізок футбольного життя. Що стосується «Чорноморця», то в ньому грав не так багато часу. Проте за цей період відчув, що в місті дуже люблять футбол. В Одесі працював під керівництвом сильного фахівця Романа Григорчука (незважаючи на доволі специфічне його ставлення до воротарів), у якого професіоналізм, бачення і розуміння футболу перебувають на найвищому рівні. Взагалі я вважаю, що тому, хто працював із Григорчуком і вникав у його підхід і запропоновані ідеї, можна сміливо видавати тренерську ліцензію категорії «А».

– «Чорноморець» не раз карався зняттям очок або ж трансферними банами у зв'язку із заборгованостями перед футболістами, які його залишили. Вам в одеському клубі теж залишилися винні?
– Із «Чорноморцем» ми розійшлися нормально. Була невелика заборгованість, але в підсумку зі мною розрахувалися – можливо тому, що я був легіонером.

– Крім Казахстану були у вашій кар'єрі також Франція та Вірменія. Судячи з усього, легіонерський хліб у марсельському «Олімпіку» і єреванському «Пюніку» був не солодкий?
– Чому ж? Час у Марселі дуже допоміг мені у становленні. Не тільки як футболіста, а взагалі – як людини.

Перші два роки я перебував у системі клубної Академії, вивчав мову, знайомився з європейським життям і цінностями. Протягом року, коли був у першій команді, ділив роздягальню з чемпіонами Європи та світу. Спілкувався з ними, спостерігав, як вони поводяться на полі та в житті. Що стосується періоду, проведеного у Вірменії, то туди я поїхав в оренду з донецького «Металурга». Провів там не так багато часу – всього якихось півроку, проте Єреван, люди та вірменська кухня мені дуже сподобалися.

– Марсель – місто кримінальне. У якісь халепи не потрапляли?
– Так, я чув про цю властивість Марселя. Мабуть, усі великі портові міста, як, наприклад, та ж Одеса, мають таку репутацію, Марсель дуже інтернаціональний, навіть в Академії були хлопці майже з усього світу, а особливо багато з Африканського континенту. На щастя, особисто мені не доводилося потрапляти в якісь кримінальні ситуації. Але коли вже був в Україні, мені попалася одна стаття в інтернеті. У ній ішлося про те, що тодішній спортивний директор «Олімпіка» Жозе Аніго був причетний до криміналу, а його син навіть загинув у перестрілці після пограбування ювелірного магазину. Добре пам'ятаю, як під час спілкування з ним відчував, що він серйозна і вельми непроста людина. Зараз, наскільки мені відомо, Аніго продовжує працювати у футболі.

– На який період ви підписали договір з «Улитау»?

– Контракт, як зазвичай у Казахстані, підписується на один сезон.

– Яке турнірне завдання на сезон-2025 стоїть перед клубом?
– З приводу завдань керівництво з нами ще не спілкувалося. Але оскільки команда щойно вийшла до Прем’єр-ліги, то за одне з єврокубкових місць нам буде важко боротися.

– В історії футболу багато прикладів, коли воротарі завершували кар'єру в 40, у 42 і навіть у 45, як італієць Джанлуїджі Буффон. Ви для себе які вікові межі намітили?
– Взагалі навіть не думаю про це. Поки буде здоров'я, бажання і місце де грати, доти й займатимуся улюбленою справою.