17 октября 2017 12:33
2

Александр ХАПСАЛИС: "Рисковал здоровьем, поскольку мечтал играть в "Динамо"

Сьогодні півзахисник «Динамо» 70–80-х років минулого століття Олександр Хапсаліс відзначає 60-річчя!

Уболівальники досі пам’ятають його реактивну швидкість та виняткову працездатність на полі. Саме ці якості форварда привернули увагу Валерія Лобановського, який довіряв йому місце в нападі поруч із самим Олегом Блохіним. Ще в 90-х роках Олександр переїхав до США, але про часи, коли виступав за «Динамо», ніколи не забуває. Із запитання про те, що йому запам’яталося найбільше, ми й розпочали нашу розмову.

- Назавжди запам’яталося перше тренування з основним складом на першому полі бази в Кончі-Заспі. Потрапити до числа гравців, які з дитинства були моїми кумирами й на той момент тільки-но виграли Кубок Кубків та Суперкубок УЄФА… Усю гаму емоцій, яку я пережив, не можна передати словами! Звичайно, попервах хвилювався, але згодом усе налагодилося. Добре пам’ятаю перші матчі за основний склад, перші забиті м’ячі, чемпіонські звання, здобуті в 1980 та 1981 роках. Незважаючи на те, що я грав у нападі, забивав небагато. Цьому є просте пояснення, оскільки часто доводилося виходити й у захисті, й у центрі поля. На кожен матч Валерій Лобановський ставив перед футболістом певне завдання, яке могло відрізнятися від його звичних функцій. Доводилося без зайвих розмов виходити на поле й виконувати свою роботу, аби принести користь команді.

- Свого часу лікарі виявили у вас серцеву ваду, але ви взяли відповідальність на себе й продовжили грати у футбол. Чи свідомо приймали рішення про продовження кар’єри, адже фактично ризикували своїм життям?

- Відверто вам скажу: я намагався приховати цей факт. Ваду серця виявили після народження, але батьки та бабуся з дитинства загартовували мене, я займався практично всіма видами спорту: легкою атлетикою, боротьбою, їздив на велосипеді та на лижах тощо. Ми тоді мешкали в Казахстані, в Алма-Аті. У футбольній школі місцевого «Кайрата» довелося витримувати неабиякі фізичні навантаження, що, звісно, не могло не позначитися й на стані серця. Перехід до «Динамо» став можливим лише після ретельного медичного обстеження, але довелося полежати майже місяць в Інституті кардіології. Численні обстеження, які я пройшов у Києві, показували, що під час максимального навантаження серцево-судинна система працює в мене ідеально. Тому лікарі розробили спеціальну програму, якої я дотримувався як у повсякденному житті, так і на полі. Зокрема, доводилося виконувати комплекс бігових вправ за годину до матчу й за годину після матчу. І так щоразу! Але я сумлінно все робив, оскільки мріяв грати у футбол та виступати за «Динамо». І зараз, як бачите, зі мною все гаразд, на здоров’я не скаржуся.


- Ви провели в «Динамо» шість років своєї футбольної кар’єри – більше, ніж будь-де. Чи можете назвати цей період найуспішнішим для себе?

- Я разом із Безсоновим, Бобилем та Бережним перейшов до «Динамо» після перемоги на міжнародному юнацькому турнірі в Ташкенті. Пам’ятаю, ще отримав приз як найкращий нападник, а Володю Безсонова було визнано найкращим гравцем. Так от, можна сказати, що Валерій Лобановський став для нас другим батьком, він навчав не лише грати у футбол, але й правильно жити, ставитися до оточуючих, сприймати життя. Ми всі разом ходили до музеїв, театрів, кожного дня перед сном читали книжки. Якщо були в Ленінграді, обов’язково йшли до Великого драматичного театру, оскільки у Валерія Васильовича було там багато друзів. Коли були в Мадриді, обов’язково відвідували музей Прада. До речі, більшість футболістів, яким пощастило грати за «Динамо», йдучи з команди, більше ніде не могли себе проявити на високому рівні. Пояснення, на мій погляд, очевидне: звикнувши до системи Лобановського, надалі було дуже важко сприйняти іншу.

- У вашій кар’єрі було два матчі за збірну СРСР та один забитий м’яч…

- У складі молодіжної збірної в липні 1979 року я поїхав до Фінляндії, де одночасно з нами грала й національна команда в рамках відбору до Євро-1980. Як згодом дізнався, уже в Скандинавії травму отримав Рамаз Шенгелія, і тренерський штаб на чолі з Микитою Симоняном вирішив довикликати мене. І вже в дебютному матчі мені вдалося забити – десь хвилині на 20-ій (насправді, на 28-ій – прим.). Свій же другий матч, товариський, я зіграв за три місяці в Москві, уже під керівництвом Костянтина Бєскова. Ми обіграли Румунію – 3:1. Я вийшов на заміну на 65-ій хвилині замість Ярцева й наприкінці матчу встиг віддати результативну передачу на Юрчишина. На цьому мої виступи за національну збірну завершилися, оскільки Бєсков робив ставку на гравців московського «Спартака».


- У 1982 році ви залишили «Динамо» київське через конфлікт із Валерієм Лобановським, у 1985-му пішли з «Динамо» московського через розбіжності з Едуардом Малофєєвим. Що це було з вашого боку – боротьба за справедливість, упертий характер чи щось інше?

- Із Валерієм Лобановським посварилися через дурницю. Пам’ятаю той матч із мінським «Динамо» дуже добре. В одному з епізодів, недопрацювавши в підкаті, отримав зауваження від тренера. Але замість того, щоб змовчати, я не втримався та відповів Валерію Васильовичу і, не дочекавшись заміни, пішов із поля. Розумію, що не мав права так робити, але в той момент погарячкував. Особливо прикро було залишати команду після подібного інциденту, оскільки сезон 1982 року я розпочав доволі вдало, забивши в перших десяти матчах три чи чотири м’ячі. Але назад дороги вже не було. Що стосується ситуації з Малофєєвим, то мені не дуже приємно згадувати про це. Він забороняв мені навіть у приватних розмовах розповідати про свої виступи в Києві, нецензурно висловлювався на адресу тренера та гравців «Динамо». Одного разу я навіть не витримав, зауваживши, що він не має морального права так говорити. З цього й розпочався наш конфлікт. На мене посипалися різноманітні звинувачення, після чого, звісно, у команді я залишатися більше не міг і у вересні 1985 року поїхав із Москви.


ФК «Динамо» (Київ) та вболівальники вітають Олександра Хапсаліса з ювілеєм! Бажаємо вам щастя, здоров’я та незмінних успіхів у тренерській роботі!

Матеріал журналу «Динамо Київ»

Очень резкий, скоростной игрок был, с дриблингом. Из числа тех, кто не в полной мере реализовался в "Динамо".
Смотрел за его игрой ещё со времён его игры в дубле.На дубль ходили смотреть на Блохина.Запомнился и этот пацан с огромной чёрной шевелюрой на голове.Блоха играл лучше.Хапсалис где-то не успевал.Инертный был какой-то. В троллейбусе N18,сидя на заднем сидении,вёл себя скромно.Вот собственно,и всё что вспомнилось из 70-х.