19 марта 2024 12:26

Ко Дню рождения Ивана Яремчука

(публикуется на языке оригинала)


Сьогодні виповнюється 62 роки видатному півзахиснику київського «Динамо» Івану Яремчуку. Згадуємо його спортивний шлях та великі перемоги.


Ви запитаєте, як грав Іван Яремчук? А ми вам відповімо єдиним словом: сміливо! «З усіма треба грати однаково, щоб тебе боялися», – таке його кредо. Звідси – упевнена гра проти загальновизнаних авторитетів, звідси – з іншого боку – ті травми, які достроково збили його з орбіти великого футболу. Але часто ловиш себе на думці, що багатьом нині цієї сміливості футбольної не вистачає. За прагматизмом і меркантильністю відходить на задній план сутність спорту, змагання, першості.
Саме тому давно завершив виступи Іван Яремчук, а пам’ятають його й досі, раді бачити як на полі під час ветеранських зустрічах, так і на матчах молодшого покоління, куди він сам приходить як глядач. Футбол став його життям, долею, призначенням. Таким інколи важко знайти себе в «цивільному житті», зате в футболі їх завжди люблять і пам’ятають.

Він народився 19 березня 1962 року в селищі Великий Бичків, що на Закарпатті. Возився м’ячем змалечку. Міг до тисячі разів набити його головою й до п’яти тисяч – ногою. Починав грати на батьківщині, але вже за кілька років був запрошений у Київський республіканський спортінтернат.

Уже тоді в долі підлітка вирішальну роль відіграли динамівці Києва: його помітив у дитячих змаганнях Янош Фабіян і порадив своєму одноклубнику та ровеснику Віктору Жиліну. Знаменитий тренер, який працював із командами майстрів Вінниці, Харкова, Кропивницького, Житомира, Кривого Рогу та багатьох інших міст України якраз тимчасово працював у РСШІ Києва й миттєво розгледів у Яремчукові перспективу.

Саме Жилін дав Яремчуку путівку у великий футбол. Він порадив у черкаський «Дніпро» 17-річного Івана, очоливши цю команду, продовжив вдосконалювати талант стрімкого футболіста. Поруч із майбутнім чемпіоном світу Олександром Петраковим, тренером команд всіх ліг Олегом Федорчуком, майбутнім арбітром Павлом Брюховим і багатьма іншими самобутніми футболістами Яремчук здобував свої футбольні «університети», граючи в основі чи не найбільше серед своїх ровесників у тогочасних нижчих союзних лігах.
Коли настала черга йому відслужити в армії, його «призвали» в київський СКА. Забрали прямо з-під носа армійців Львова. У Києві під керівництвом ще однієї динамівської легенди – Віктора Фоміна – Яремчук назабивав більше 20-ти м’ячів за два сезони. На той час за армійцями ретельно стежив динамівський тренерський штаб. Вердиктом Лобановського було: «Треба брати!» Як виявилося, за Іваном стежили в «Чорноморці», «Металісті», навіть московському «Спартаку», але тренерський штаб «Динамо» спрацював бездоганно й перехопив майбутнього гравця основи.

«До Івана Яремчука в перші дні перебування цього «малюка» в команді ми придивлялися як до маленького дива, яке невідомо звідки звалилося на нас, – пригадував Валерій Васильович у своїй книзі «Безкінечний матч». – Він відразу повів себе так, ніби не у 23 роки з'явився у нас, а принаймні років з 17-18, і грає вже давно.

Причому така поведінка зовсім свідчила про нахабство в стосунках із новими знайомими. Не було і натяку на панібратство і самовпевненість. Просто новачок органічно влився в колектив і став у ньому разом із іншими господарем. Рідкісне досить явище. Втім, Яремчук взагалі з розряду рідкісних для нашого футболу явищ. Всі його начебто бачили в Черкасах, київському СКА – «нічого, – говорили, – хлопчина, але не вище середнього». Ми запросили його «спробувати себе» в київському «Динамо». «Не заперечую проти спроб і оглядин, - сказав він. - Тільки я хочу грати відразу і впевнений, що гратиму». І Яремчук із перших же хвилин увійшов до основного складу, та так міцно, що ніякими кліщами його звідти не можна було витягнути: заграв чудово, в першому своєму сезоні провів 33 матчі і забив три м'ячі. Це в чемпіонаті. Не було у нього ніяких проблем і в міжнародних матчах».


У першій команді київського «Динамо» Іван Яремчук з’явився стрімко й надовго. Це зараз важко уявити собі людину з Другої ліги, яка б так швидко подолала кілька сходинок і запаслася довірою тренерів. На той час такі історії траплялися, і в «Динамо» бували гравці, що досягали висот після нижчих ліг. Виняток Яремчука цікавий тим, що він практично оминув «повинність» дубля та влився в прекрасно зіграну команду під завдання.

Уже через рік після Другої ліги Іван Яремчук грав у вирішальних матчах за єврокубок. Навіть Валерія Лобановського вразило самовладання закарпатця напередодні ліонського фіналу: «Щаслива людина Ваня Яремчук, у нього немов немає нервів. Увійшовши в вагон і поставивши сумку, він сказав, ні до кого не звертаючись, а так, взагалі: «Яка різниця кого обігравати? Мадрид так Мадрид»… Потім додав, виглянувши на перон: «Ох і натовп тут збереться 5-го вранці!» Івану дійсно все одно, проти кого грати, будь то «Нива» (Вінниця) чи московський «Спартак», збірна Аргентини чи «Атлетико», нехай навіть збірна Марсу…».

У перший же рік після переходу в «Динамо» Яремчук став чемпіоном СРСР, наступного року дебютував у збірній Радянського Союзу, взяв участь у чемпіонаті світу та виграв із командою Кубок володарів кубку 1986 року. Загалом, у Києві Іван тричі став чемпіоном (1985, 1986, 1990), ще по одному разу здобув срібні (1988) і бронзові (1989) медалі Вищої ліги СРСР. Провів у ній 107 матчів (10 голів). Двічі виграв Кубок СРСР (1985, 1987). Тричі за 1985-1989 роки входив у списки «33 найкращих». У єврокубках провів 18 матчів (3 голи). За збірну СРСР зіграв 19 матчів (2 голи), взявши участь у фінальних турнірах мундіалів Мексика-86 та Італія-90.

Нема жодних сумнівів – Яремчук досягнув би більшого, якби не травми. 27 серпня 1986 року в матчі за Кубок Сантьяго Бернабеу Іванові зламав ногу аргентинець Хорхе Вальдано із «Реалу». Потім тяжкі травми двічі вибивали його з гри в матчах внутрішнього чемпіонату.

За хронікою травм талановитого гравця пильно стежили потенційні покупці

У той час, як інші одноклубники опинялися в «Ювентусі», «Сампдорії», гладбахській «Боруссії», травмований-перетравмований Яремчук отримав пропозицію від скромного берлінського клубу «Блау-Вайсс» (хоча раніше мав набагато цікавіші варіанти – наприклад, «Аякс» і «Порту»). Пізніше грав за низку скромних команд Німеччини, Росії, Ізраїлю, Чехії, Казахстану. У «Герті», куди кликав екснаставник збірної НДР Бернд Штанге, не зміг заграти через травму. До 36-37 років догравав у вітчизняних клубах – «Ворсклі», «Прикарпатті», «Оболоні». Радував грою любителів низового та ветеранського футболу.

«Вирізняється мобільністю, високими швидкісними якостями, цілеспрямованістю і впевненістю в собі. Любить імпровізувати, але всі свої дії підпорядковує інтересам команди», – так описували його гру сучасники. Таким майстерним і пасіонарним футболістам часто буває важко поза полем. Яремчук, на відміну від, напевно, більшості ровесників, обрав не футбольну професію (тренера, селекціонера чи агента). Виконав, образно кажучи, норматив майстра спорту з більярду. Спробував себе в бізнесі, інших видах. Але, напевно, найкраще почувався все ж на полі – і можемо впевнено сказати, що ветеранська команда, де виходить на поле Іван зі своїми ровесниками, одна з найвідвідуваніших в Україні.

Фото - ФК «Динамо»