10 декабря 2020 11:50

Рахмиль Суркис отмечает свой 101-й день рождения

Сегодня 101-й день рождения отмечает Рахмиль Давыдович Суркис, отец президента «Динамо» Игоря Суркиса и почетного члена УЕФА Григория Суркиса.


Рахмиль Давыдович - военный врач, имеющий за плечами 60-летний стаж работы в различных медицинских учреждениях. В 1941-м Рахмиль Суркис по зову Родины ушел на войну. Сейчас на груди ветерана, полковника медицинской службы в отставке в праздничные дни блестит Орден Великой Отечественной войны 2-й степени, два Ордена Красной звезды, Орден Богдана Хмельницкого, более 25-ти медалей.

После окончания войны Рахмиль Давыдович оставался служить в оккупированной Германии, ожидая прибытия смены. В Киев семья Суркисов переехала в 1957 году, где сегодняшний именинник продолжил службу в Военной авиационной комендатуры до 15 марта 1963 года. После демобилизации начал работать врачом-невропатологом в гражданских медицинских учреждениях. С тех пор город на берегу Днепра стало для них родным. В 2002 году Рахмиль Суркис отметил 60-летие трудовой деятельности и вышел на пенсию.

Футбольный клуб «Динамо» поздравляет Рахмиля Давыдовича с Днем рождения. Желаем вам крепкого здоровья, счастья, долгих лет жизни, сил и энергии!

Предлагаем вашему вниманию интересное жизненное интервью именинника, которое Рахмиль Давыдович два года назад дал клубному журналу «Динамо».


- Як почуваєтеся, Рахмілю Давидовичу?

- Дякую, добре. У мене є фото жовтня 1941-го року, коли із Ростова мене відправили до Куйбишева (нинішня Самара), до місцевої медичної академії. Тоді мені був 21 рік. Почуваюся так само, як тоді. Хода, щоправда, вже не та, доводиться страхуватися паличкою. Спортом я спеціально не займався. Трохи грав у футбол та волейбол, вважався на той час високим - мій зріст був 168 см. Виріс у сім’ї, де батько був пекарем, але хліба вдома не вистачало, пережив голодні 1932-1933 роки. У студентські роки батьки також не мали можливості передавати мені продукти, тому моїм сніданком була чвертка хліба... Досі взимку у машині відкриваю вікно, п’ю газовану воду з льодом, у той час, як сини та більшість друзів цього уникають, кажуть шкідливо. Причина мого здоров’я не у спеціальному способі життя чи особливому харчуванні. Просто я оптиміст і завжди ним був. Для мене зібратися із друзями – цесвято, а зустріч з ворогами – ніколи не була горем, а лише простою необхідністю. На жаль, моїм синам також доводиться стикатися із недоброзичливцями.

- Ви уважно стежите за виступами «Динамо»?

- Це у мене з 1957 року. Тоді мене перевели на службу до Києва і ми усією родиною пішли на футбол. Григорію тоді було 8, а Ігор ще був в утробі матері. І з тих пір я постійний уболівальник «Динамо», не пропустив жодного матчу. Квитки слід було купляти заздалегідь. Було відчуття, що ти потрапив на величезне свято. Люди щиро уболівали за команду - після поразок до мене на прийом приходили пацієнти та скаржилися на погане самопочуття...

- Своїм синам ви також з самого дитинства прищеплювали любов до «Динамо»?

- Першим це почав робити мій тесть, а їхній дідусь Ян Горенштейн. Він був великим любителем футболу, ходив на усі матчі, дружив із провідними тренерами та футболістами. згодом йому присвоїли звання почесного члена Федерації футболу СРСР. Саме він був футбольним вихователем моїх синів. Спочатку сини самі почали грати, зокрема, Григорій у школі був воротарем. Але це був аматорський рівень. Діти мали вчитися - спочатку до інституту поступив Григорій, а за 9 років Ігор. Потім із Одеси я перевів Гришу до Київського харчового інституту. На відміну від Ігоря, мій старший син займався добре, тому його навіть не хотіли відпускати. А молодший, хоча і не був старанним студентом, але дуже цікавився футболом, якось таємно від мене друзі скинулося для нього по рублю, щоб він поїхав у Київ на футбол. Квиток на літак тоді коштував 12-15 рублів.


- Ви даєте синам поради? Чи обговорюєте футбольні теми вдома?

- Якщо команда перемогла, то багато говорити і не потрібно, це норма, адже «Динамо» не має права грати погано. Хоча, за чесної гри та суддівства може статися різне. Хіба «Барселона», «Баварія» чи «Реал» не зазнають поразок? Але вдома ми мало говоримо про це, адже ми усі свої, усе розуміємо, тому у довгих бесідах просто немає сенсу.


- Якось ви розповідали, що у вас є прикмета до гри з молодшим сином не зустрічатись, а зідзвонюватися вже після матчів. Ця традиція збереглася?

- Авжеж! Зі старшим сином у день матчу зустрічаємося або телефонуємо один одному, а молодшого набираю лише після матчу. У мене також є свої прикмети: у день матчу або у день польоту не голюся. Навряд чи це на щось впливає, але я просто так звик. Прогнозів не робимо. Хочемо перемогти, але не кажемо про це вголос. Так було заведено ще за Лобановського, який мав цілу купу прикмет - завжди був одягнений так само, як на минулому переможному матчі. Свою дружину він на футбол не брав, а моя інколи їздила, тоді він казав: «Римма Яківна, ви відповідаєте зарезультат». Ці звички суворо дотримувалися. Одного разу Аделаїда Панкратівна вмовила, щоб її узяли, і «Динамо» благополучно зазнало поразки у єврокубковому поєдинку. Тоді Лобановський сказав: «Адочко, ти злітала вже двічі: перший і останній раз».

- Ви були добре знайомі з Валерієм Лобановським? Чи часто спілкувалися?

- Запам’яталася одна розмова на Кіпрі, де ми відпочивали. я виходив в о сьомій ранку, і він з’являвся у цей час. Ми стояли на березі і розмовляли. Щоправда, бесідою це назвати важко, тому що говорив він один. Незважаючи на те, що окрім медицини, я непогано розбираюся і в інших сферах, вставити слова не міг. Лобановський був дуже грамотним, добре знав літературу, живопис... Більше за нього серед нас, мабуть, не знав ніхто!


- Гра якого футболіста в нинішньому «Динамо» вам найбільше імпонує? Ви спілкуєтеся близько з кимось із гравців або тренерів?

- Мені подобається, що зараз «Динамо» складається із молодих юнаків, власних вихованців. Циганков - унікальний футболіст. Що він витворяє на полі! У 20 років лідер команди, капітан. Потрібно ставити своїх хлопців, а не привозити іноземців – і все буде добре. Раніше я більше спілкувався з футболістами та тренерами, а зараз підтримую стосутки із Володимиром Мунтяном – у минулому прекрасним футболістом та чудовою людиною, яка продовжує вести активне життя. Також часто розмовляємо із легендарним футболістом Андрієм Бібою, не менш легендарним Олександром Шовковським...


- Чи ви могли уявити, що ваші сини стануть такими як тепер?

- Звісно, що ні. Але зазначу, що коли Григорію ще не було двох років, він уже проявляв себе у ролі хазяїна. Після війни я п’ять років відслужив у Німеччині, а потім отримав призначення у Фергану. Коли ми переїхали, мої речі були у 12-13 валізах. Погукали Гришу, а він жестами показував, що речі потрібно прибрати. Навіть, коли сини почали цікавитися футболом вже у свідомому віці, не міг уявити, що вони досягнуть таких висот. Добре пам’ятаю той час, коли вони стали акціонерами «Динамо» та фактично врятували клуб.


- Ви суворий чи добрий батько?

- Ні одне, ні інше. Можу сказати, що ми з дружиною дітей ніяк спеціально не виховували. Виключно власним прикладом. Вони просто переймали ті стосунки, які бачили у нашій сім’ї, ставлення до друзів, родичів, погляди на життя. Зростаючи, діти вбирають у себе, як губка, усе, що бачать навкруги. Ми спеціально ніколи не говорили, що не можна нікого ображати, битися, красти, лаятися – це було і так зрозуміло. Мені відомі усі російські та єврейські мовні звороти, морські та авіаційні лайки, але це не означає, що я маю ними користуватися. Лише одного разу скористався, коли поїхав на виклик до пацієнта, який запропонував мені 10 рублів, як вдячність за огляд, а я не взяв, хоча це були великі гроші. І він мене образив, тоді я сказав, що про нього думаю, усіма мовами (посміхається).


- А Ігор з Григорієм були слухняними?

- Як усі діти. Колись з-за кордону приїхав мій товариш і пригостив Ігоря жувальною гумкою. В нашому домі був відділ міліції, і десь о 21.00 мене викликають, мовляв, вашого сина затримали. Виявилося, що у нього в побачили обгортку від жувальної гумки і звинуватили ледь не у зраді Батьківщини. Хотіли навіть поставити на облік. Такою була Радянська влада. Хоча я перебував у рядах партії протягом 50-ти років, зовсім не жалкую, що її не стало. Шкода лише, що ми втратили років сто та відстали у розвитку на цей час.

Коли Ігорю було 8 років, він вирішив займатися хоккеєм. Дитячу хокейну форму дістати було неможливо, її просто не було, а він роздобув брудне екіпірування з заводу «Червоний Екскаватор», де була хокейна команда. Ми з Риммою Яківною були сильно здивовані, коли він приніс цю форму додому.

- Які риси характеру успадкували ваші сини від батьків?

- Що сказати? Григорій серйозно ставився до навчання, а Ігор – не дуже. Коли ми з дружиною читали його інтерв’ю, попервах не вірили, що це його слова. Але коли почули, як він жартує у колі близьких, зрозуміли, що Ігор зумів набратися знань та розуму.

- Для того, щоб керувати таким клубом, як «Динамо», потрібно мати сильний характер. У кого з ваших синів він проявляється більше?

- Особливої різниці я не бачу. Дев’ять років – це досить відчутна різниця у віці, коли одному рік, а другому – 10. А коли одному 40, а іншому 49, вона майже не відчувається. Керувати – не означає командувати. Вони одне з одним і раніше радилися, і зараз багато чого обговорюють, вирішують питання колегіально. Іноді можуть і посперечатися, без цього неможливо. Я не беру участі у їхніх розмовах, адже у мене своя думка з кожного питяння, а у них – своя. Наприклад, мені б хотілося негайно щось змінити чи покращити, а вони розуміють, що швидко це зробити неможливо.


- Ви з Риммою Яківною були держслужбовцями: вона спочатку працювала викладачем, потім заввідділом в Київкнигторзі, а ви - лікарем. Життя з того часу сильно змінилося?

- Сотні тисяч машин у Києві не говорять про процвітання - їх має лише маленька частина людей. А решті не вистачає на хліб і молоко. За Радянського Союзу було багато реклами, яка стверджувала, що усе найкраще – народу, а насправді для людей нічого не робилося, лише мінімум. Міжнародне спілкування заборонялося. Після того, як Україна стала незалежною, зарплати та пенсії були маленькими, але ціни відповідали їм! А зараз ми сплачуємо за воду, яка коштувала копійки, як у Європі, за опалення взагалі нереальні суми! При Кучмі жили нормально, Україна була єдиною, без поділу на Захід та Схід, без радикалів, без війни...

- Ви пройшли війну, знаєте що це таке...

- На війні я не стріляв, а був лікарем. Ніколи не виступав перед піонерами чи комсомольцями зі спогадами. Чи боявся я смерті? Просто виконував свою роботу. А загинути можна було кожної хвилини, як загинуло понад сто моїх однокурсників. Часто той час не згадую, а якщо і роблю це, то думаю про тих, із ким був поруч. 28 квітня у передмісті Берліну ми уже стріляли із автоматів та пістолетів на знак перемоги. Далі наш полк зв’язку вже не рухався. Із товаришами, які залишилися живими, після війни організовували зустрічі, так само, як і з однокурсниками одеського інституту. Після війни я ще 18 років прослужив в армії, і лише у березні 1963-го року перейшов на цивільну роботу. А у 2002-му році, коли мені було 82, вийшов на пенсію. Далі працювати не було сенсу, адже моя лікарня обслуговувала пільгові категорії населення, і я не міг людям виписувати елментарні рецепти, адже їм не вистачало коштів. Тепер байдикую, і мені нудно без роботи. Я живу у Ігоря у Пущі-Водиці, але кожного дня виїжджаю у місто, хоча розумію, що уже років 20 мав лежати у шезлонгу під парасолькою, відпочивати, пити напої, щоб про мене піклувалися, доглядали, адже така можливість є. Але мені хочеться рухатися. У нас велика родина і маса друзів: вечорами збирається від 40 до 150 людей. На мій наступний день народження у грудні також буде багато гостей: розумних, грамотних людей, красивих жінок, друзів моїх синів, їніх дружин, моїх онуків. Шкода лише, що не буде людей мого віку. Останнім часом сини та друзі взяли моду пити за моє здоров’я! Кажуть, це прояв поваги. Так я їм забороняю! Скільки треба, стільки і проживу. Кілька місяців тому взяв квитки до театру. Раніше ми з дружиною досить часто ходили до театру, були навіть у маленьких театрах на Подолі, але в останні роки, коли вона хворіла, ходити перестали. Та й зараз сам буваю рідко, але, коли друзі запрошують, треба йти. Вони вдвічі чи тричі молодші за мене, але їм зі мною цікаво. Вчора, наприклад, у мене був картярський день – ми з друзями граємо у деберц чи «Двадцять одне». Свого часу їздив на мотоциклі, навіть стрибав на ньому через канави та повалені дерева. Але це досить небезпечно – так загинув мій друг, лікар із Фергани, який ганяв, наче божевільний. Добре, що я вчасно відмовився від цієї розваги. Уже коли повернувся до Радянського союзу, пересів на машину марки ГАЗ. Коли розганявся до 60 км/год, здавалося, що вона злетить – такий був шум. Сину Ігорю подобався запах бензину, і коли я повертався додому, він мене обнюхував. А коли йому було 13 років, я дозволив самостійно проїхати 300 км. за кермом. Зараз обидва сини люблять швидко їздити. Також раніше колекціонував копійки, на 80-річчя мені навіть подарували ланцюжок із монет. Багато читав і продовжую досі. Раніше у мене була велика бібліотека, а коли ми переїжджали, половину книг віддав на базу. Приємно, що футболісти їх читають.

- Розкажіть про своїх онуків.

- Так сталося, що на двох синів маю п’ять невісток. Трьох онук: Світлану, Марину та Яну, онука В’ячеслава, правнуків Альошу і Михайла та правнучку Лізу. Тож, я багата людина!