19 февраля 2020 20:55

Защитник "Карпат" Андро Гиоргадзе - о своем росте, грузинской кухне и протестах в Тбилиси

У травні минулого року грузинський захисник «Ворскли» Андро Гіоргадзе провів свій останній матч в УПЛ проти «Карпат» і незабаром залишив наш чемпіонат. Минуло трохи часу і Андро повернувся в Україну – за іронією долі він підписав контракт саме з «Карпатами». Гіоргадзе є одним з тих, на кого розраховує Роман Санжар і бачить в оновленій команді, яка вже у неділю стартує першим матчем у 2020-му році. В інтерв’ю Інформаційному центру «зелено-білих» грузинський оборонець розповів про роль його батька у футбольній кар’єрі, ставлення до грузинської кухні та згадав про свій вчинок на підтримку Батьківщини.


– Андро, ти приєднався до «Карпат» у Туреччині і лише тепер приїхав до Львова. Перші кілька днів важливі в організаційному плані?


– Футболісти отримали кілька днів вихідних і я практично відразу почав займатися побутовими клопотами. Передусім перебував у пошуку квартири. Клуб суттєво допоміг в цьому плані і ми з дружиною вже облаштовуємо наше житло – загалом справ зібралося доволі багато (посміхається). Я раніше був у Львові лише проїздом, коли грав тут у складі «Ворскли», тому бачив місто лише поверхнево. Як тільки повноцінно з дружиною адаптуємося і владнаємо усі формальності, неодмінно займемося вивченням Львова.


– Для багатьох Грузія асоціюється з кулінарними ласощами. Яка твоя улюблена національна страва?


– Дуже люблю грузинську кухню загалом. Навіть важко віддати перевагу конкретній страві. Мабуть, найбільше мені подобається шашлик, а також хінкалі. Мені розповідали, що у Львові є чимало кафе та ресторанів з грузинським колоритом. Коли матиму можливість, то обов’язково відвідаю ці заклади.


– Твій зріст – 196 сантиметрів. Відтепер ти є найвищим футболістом в «Карпатах»?


– Чесно кажучи, не знав про це і навіть не задумувався. Якщо якісно використовувати ці дані, то вони стають серйозною перевагою на полі. Тим паче, коли ти центральний захисник.


– Одним з найпопулярніших спортсменів у тебе на Батьківщині є баскетболіст Заза Пачулія, який ставав чемпіоном NBA з «Голден Стейт». Ти ніколи не займався баскетболом?


– Не те, що не займався – я взагалі не можу віднести себе до категорії тих людей, яким подобається баскетбол. Буває, інколи переглядаю якісь топові матчі, але грати у баскетбол не люблю. З дитинства всю мою увагу та любов заполонив лише футбол. Крім того, до 13-14 років я не був найвищим у класі й не вирізнявся з-поміж однолітків. Приблизно у цьому віці я стрімко почав рости.


– Роздумував колись над тим, чим би займався, якщо б не футбол?


– Значний вплив на моє формування як футболіста мав батько. Він хоч і не грав на професійному рівні, але дуже любив футбол і привчав мене до нього з перших років життя. Тато мав ціль – хотів, щоб його дитина грала у футбол. З часом я виріс і також загорівся цією ідеєю. Якби не футбол, то, можливо, пішов би у науку. Не можу сказати, що я люблю виключно математику чи історію. У будь-якому випадку я щасливий, що знайшов себе у футболі. Це моє життя.


– Твоє ім’я Андро – це грузинський варіант українського імені Андрій?


– Мабуть, ні, адже з моїм іменем пов’язана певна специфіка. Батьки, наприклад, називають мене «Андрія» з наголосом на перший склад. Ще кілька друзів називають «Андр», а всі решта звертаються «Андро».


– У 2016-му разом з «Мерані» ти пробився до фіналу Кубка Грузії. Якщо врахувати, що на той час твоя команда грала у другому дивізіоні, це сприймалося, як справжня сенсація?


– Справді, ніхто не чекав, що кутаїському «Торпедо» у фіналі протистоятиме друголігова команда. Звичайно, ми лідирували у своєму дивізіоні, були фаворитом у боротьбі за вихід в еліту, проте це був сюрприз для усіх. Ми налаштовувалися по-особливому на кожен матч і крок за кроком наближалися до цілі. Кожен з нас дуже хотів перемогти. На жаль, нам не пощастило і «Мерані» поступився 1:2.


– Влітку 2017-го ти уклав контракт з полтавською «Ворсклою» і вперше покинув рідний чемпіонат. Що на той момент знав про Україну?


– Якщо чесно, інформації я мав обмаль. Значну частину розповідей і знань про вашу країну отримав від Вахтанга Чантурішвілі, який тоді вже виступав за «Олександрію». Взагалі Вахтанга я знаю давно, ще з дитячих років. Зараз мені в Україні усе подобається, я адаптувався до місцевого футболу і почуваюся тут комфортно.


– Коли у червні минулого року між Грузією та Росією виникла чергова фаза протистояння, ти зважився на відвертий публічний крок. Разом з українськими партнерами по «Ворсклі» ти долучився до акції, яка привертала увагу світу до окупації частини території твоєї рідної країни. Чому ти так вчинив?


– Таким був поклик моєї душі. Я знав про те, що відбувається на Батьківщині й зробив так, як і десятки грузинських спортсменів. Попросив хлопців з «Ворскли» підтримати мою ідею. Це моя позиція і я не сумніваюся – якби на той момент я перебував у Грузії, то обов’язково вийшов би на площу разом з тисячами своїх земляків на акцію протесту.


– Після полтавського етапу кар’єри ти вирушив у Чехію, однак не зумів закріпитися у складі злінського «Фастава». Як гадаєш, в чому причина?


– Я зіграв лише три поєдинки за «Фастав». У цій команді були специфічні умови – їх навіть складно порівнювати з тими, які мають футболісти «Карпат». В такій ситуації важко розвиватися і зростати, у мене виникало багато проблем. Безперечно, це Чехія, це Європа, а «Фастав» – це команда з історією. Тобто позитиву також було достатньо, однак це був зовсім інший рівень. Зрештою, це у минулому і тепер у мене нова ціль – закріпитися в «Карпатах» і допомагати своїй новій команді. Сподіваюся, спільними зусиллями ми зможемо виправити ситуацію.