29 августа 2015 11:45

Сергей БОНДАРЕНКО: "Григорий Суркис не вмешивался в "Наш футбол", а Анатолия Попова я видел в последний раз 3 года назад"

Виданню «Український футбол» виповнилося 25 років. Зараз колись дуже популярна газета переживає скрутні часи. Чому виникла така ситуація, сучасні медіа, причини закриття програми «Наш футбол», нову та стару команду ФФУ, втручання в роботу редакцій впливових людей у нашому футболі — головний редактор «Українського футболу» розповів у відвертому інтерв’ю Данилу Вереїтіну для MatchDay.


— Пане Сергію, у якому стані наразі знаходиться газета «Український футбол»? Із виходом останніх номерів були певні проблеми?


— Проблеми зараз не лише у «Українського футболу», а і у всього українського принту. «Український футбол» ще доволі міцно тримається, якщо зважати на те, що він не входить у якійсь потужні медіа-холдінги і не фінансується з кишень людей-олігархів. Останні проблеми легко зрозуміти, тому що є кілька позицій, які зумовлюють цей стан. Перша — це абсолютно нерегульований газетний бізнес. Сьогодні існує законодавство про авторські права. Це закон від грудня 1993 року, підписаний Леонідом Макаровичем Кравчуком. Якісь поправки в нього вносилися, але він не адаптований до сьогоднішнього часу. В Україні і в усьому світі з’явився такий потужний інструмент, як інтернет. Знову ж таки, ці самі інтернет-ресурси також нерегульовані законодавством. Якщо це ЗМІ, то вони мають якось ліцензуватися і відповідати нормам законодавства України.

Друга позиція. В Україні відсутній газетний папір. Ще на початку 90-х потрібно було 12 млн доларів для того, щоб модернізувати Жидачівський паперово-целюлозний комбінат. Тоді не знайшли цих грошей, не модернізували його. Ми маємо від 5 до 10 млн. доларів, які йдуть за кордон і фінансують Росію, Білорусь та інші країни. Сьогодні український газетний папір не знайдеш. Наша влада дуже вигадлива у цій справі. Ще і зробили обов’язковий збір 5%. Все робиться для того, щоб такий сегмент інформаційного простору України, як газети і журнали, тобто принт, не виграв. Ми працюємо у бізнесі, де працює багато монополістів. Наприклад, «Укрпошта». Розповсюджувачі теж монополісти. В мережу «Союздруку» в Києві треба заплатити. «За вхід» у Донецьку, Харкові, Кривому Розі та будь-якому іншому місті України треба платити гроші. Це обов’язковий офіційний хабар. Вони напишуть там, для чого ці гроші, але незрозуміло, за що. Я виготовляю продукцію, плачу за виготовлення, сортування, доставку в кіоски, за утилізацію, якщо не продається. І ще треба платити за входження. Ці мережі накручують 40-50% вартості. Виробник отримує менше, ніж посередники.

— Наскільки реально в таких умовах виживати друкованим виданням?

— В нашій країні паперовому виданню важко вижити. Подивиться, як живуть газети на заході, в Америці, в Австралії. Там це статусні та авторитетні видання. Інтернет на початку 90-х був статусним, а газета — звичайною справою. Сьогодні — все навпаки. Все змінюється.

— Який наразі тираж «Українського футболу»?


— Спитайте будь-якого видавця про тираж його видання. Він посміхнеться і відповість вам, що це комерційна таємниця. Але я вам скажу, що ця цифра близька до тої, яка вказана у нас на сайті (16 300 примірників — прим. авт.).

— Ваша газета орієнтована на першу та другу ліги. Наскільки виправданий вибір саме цього сегменту українського футболу?


— Це якийсь шаблон, що ми орієнтовані на першу та другу лігу. Ми орієнтовані на український футбол. У нас номер, що виходить у вівторок, сформований на шість шпальт з оглядів матчів української Прем’єр-ліги. Дві шпальти — на першу лігу, дві — на другу. Плюс є аматорський футбол, жіночий. Аматорський ще поділяється на верхній та нижній рівні. До чемпіонатів районів. Ми освітлювали цього року події з 11 чемпіонатів областей.

— Враховуючи те, що ви казали вище, наскільки гостра сьогодні із іншими друкованими ЗМІ — «Командою», журналом «Футбол»?


— У нас немає конкуренції. У нас насправді, різні ніші. Ми більше схожі на шахтарів, які працюють під землею. А наші колеги працюють по топ-чемпіонатам: Англії, Іспанії, Німеччині і т.д.

— Я так зрозумів, що електронні засоби масової інформації ви не визнаєте?


— Сьогодні є інтернет-піратство. Я поважаю роботу своїх колег. Тих, які сьогодні працюють у, назвемо їх так, інтернет-ЗМІ, які мають хоча б редакції. Таких видань — 5-7 максимум. Це там, де є кілька людей, які працюють над випусками і роблять хоча б 50% власного контенту і 50% — передрукованого. Але навіть та половина чужого контенту, яку вони беруть, публікується дивним чином. Нещодавно я зайшов на інтернет-ресурс свого старого друга. Матеріал про Грозного, що він незабаром залишить Україну. Буквально там переклад на російську мову, не найкращий, кілька рядків вирвані з контексту. Потім внизу йде фраза «Як сказав В’ячеслав Грозний газеті «Український футбол» і ще нижче гора цинізму. І посилання на це видання, на якому воно є. Люди навіть не заморочуються щодо посилання. Тому конкуренції немає. Я за цю конкуренцію. Кожен матеріал «Українського футболу» має авторство. Він за законами цивілізованого ринку має бути захищений авторським правом. Його може взяти кожен і подати, як хоче. Переставити заголовок, контекст, питання. Переплутати під час перекладу прізвища, імена, і використати у себе на сайті або у соціальній мережі. Соцмережі — це клондайк для піратів, які там сидять і цуплять контент у сайтів, газет і журналів. Я часто дивлюся різні футбольні сайти. Дуже рідко з’являються власні матеріали.

У радянський час, як би я до нього не ставився, треба було отримати письмову згоду того видання, з якого ти береш інформацію. Потім отримати дозвіл від автору матеріалу. Крім того, видання, яке давало згоду, воно могло запропонувати майновий договір. Тобто, все було цивілізовано, все працювало. Потім це зникло, потім був інформаційний голод, піднялися газети. З’явився інтернет, і газети почали падати. Люди отримали велику махрову «шару». В Україні сьогодні не хочуть платити за інформацію, тому що є безкоштовний доступ до неї. З будь-якого гаджету можна отримати будь-яку інформацію. Сьогодні людей не цікавить аналітика. Їх цікавить з якої ноги встав Коноплянка, чи яким пальцем почухав око Ярмоленко. Хто забив в «Барселоні», в «Реалі», «Інтері» чи «Мілані». І цього їм достатньо. Ми ж намагаємося сьогодні зачепити те, чого не можна побачити по телевізору та чого не можна прочитати в інтернеті.

— У 92-му номері за 4 вересня 2012 року у вас було інтерв’ю Анатолія Конькова, перед самими виборами президента ФФУ. Здавалося, що газета була лояльною до нього. Чи розчарував вас пан Коньков своєю діяльністю на посту очільника українського футболу?


— Він мене і не обнадіював, коли його обирали. Мене інтуїція рідко підводить. Розвиток футболу і робота Анатолія Дмитровича — різні речі. Після перших днів його роботи ми пішли в опозицію до нього. Ми і раніше були в опозиції, ще коли Федерацією керував Григорій Михайлович Суркіс. Але коли побачили роботу Анатолія Дмитровича, то зрозуміли, що Суркіс був глибою. Та піраміда, що будувалася, ті дитячі уроки в школах — це було щось неймовірне.

— Чув таку інформацію, що колишній перший віце-президент ФФУ Анатолій Попов був якось причетний до життя газети «Український футбол». Чи це відповідає дійсності? Можете спростувати чи підтвердити ці чутки?


— Я навіть не згадаю, коли в останній раз бачився із Анатолієм Володимировичем. (Після тривалої паузи). Років 3-3,5 тому я був присутній на засіданні Ради ПФЛ. Ось тоді я в останній раз його бачив. Ні дзвінків, ні контактів, нічого такого не було. Нас постійно до когось приписують. То ми такий рупор Суркіса, який, маю на увазі газету, навіть не був акредитований на Євро-2012. То ми рупор Попова, то ми рупор «Шахтаря», а останнім часом кажуть, що ми працюємо на Коломойського. Але чомусь нам зле. І ніхто не хоче нам допомагати — ні «Шахтар», ні Суркіс, ні Коломойський.


— Як ви ставитеся до нової команди керівництва ФФУ, на чолі з Андрієм Павелком?


— Хочеться вірити, що все буде добре. Але я поки що не бачу, куди вони рухаються. Є якісь декларативні речі, про які говорять, але я нічого не бачу. Я останні сім місяців живу у соцмережах. Я укорінився в аматорський футбол. «В контакті» у мене в спільнотах 4000 футбольних клубів, федерацій, асоціацій. Я в день спілкуюся із 40-45 людьми. Коли у нас проходили конкурси, то доводилося відповідати на 250-300 повідомлень. Декого консультую з приводу районних регламентів, комусь розказую, де можна придбати форму. Тобто, я — безкоштовний консультаційний центр. Тому про нову команду нічого не можу сказати. У нас є якесь окреме бачення футболу новою командою. Вони бачать футбол на поверхні — збірну, єврокубки. Можливо бачать асоціацію аматорського футболу, кубок регіонів УЄФА. Але хлопці, є футбол ще нижче рівнем. Сільський, районний, обласний. За моїми підрахунками сьогодні в Україні 12 000 аматорських клубів. Вони самі собі роблять свято. Самі збирають гроші на форму, на бензин. Знаходять спонсорів, можливості, облаштовують самотужки стадіони. Проводять імпровізовані поливальні системи.

— Але ж є аматорські клуби, яким щастить і вони стають професійними. Найсвіжіший приклад — «Колос» Ковалівка. Як і багато клубів в останні роки, це команда не з великого міста, не говорячи вже про обласний центр. Чому клуби з маленьких міст отримують професійний статус, а у Вінниці, Житомирі, Івано-Франківську немає великого футболу?


— Футбол професіональний залежить від людини або групи людей, які хочуть вкладати гроші. Має бути влада, яка не буде цьому заважати, і мають бути вболівальники, які будуть рухати цей процес.

— У Вінниці я таке бачив: є ультрас «Ниви», але немає професійного клубу...


— Немає багатої людини, яка любила би цей футбол. І влада не зацікавлена. Далеко копати не треба. Історія українського футболу має дуже багато прикладів, коли не ставало людини, яка підтримувала клуб, і, як наслідок, не ставало вже самого клубу. Дай Бог, щоб «Ілічівець» ще довго жив, бо Бойко був стержнем, на якому «Ілічівець» тримався. Була колись «Зоря Хоростків». Дуже сильна аматорська команда, чемпіон України. Поки був живий директор спиртзаводу, який ходив на матчі і фінансував команду, все було добре. Його не стало — не стало і команди. У Рівному зараз зібралися люди, яким хочеться повернути футбол у місто. Вони створили цей народний клуб «Верес». Наскільки довго він буде жити — не знаю. Дай Бог, щоб довго. Бо це, насправді, здорово.

— Знаю, що ви працювали на «Першому національному». Чи правда, що колись у роботу спортивної редакції каналу приходили вказівки зверху від впливових людей у нашому футболі, в тому числі називали і Григорія Суркіса, які теми висвітлювати, про що можна говорити, а про що ні?


— На початку 1990-х такого не було. І в кінці 1990-х теж. Я, як головний редактор програми «Наш футбол», ніколи не отримував прямих вказівок від того ж Григорія Михайловича Суркіса. Робили такі сюжети, які хотіли і як хотіли. Я знаю, що деякі сюжети йому не подобалися. При зустрічі він мені казав, що йому щось не подобалося. Те саме було і з «Шахтарем». Але цензури на «Першому національному» тоді ще не було. Зараз вони вже заспокоїлися.

— «Перший національний» максимально використовує свої технічні можливості? У них було найбільше покриття сигналу по Україні...


— Це не технічні можливості, це те, що йому з них досталося. А самі можливості у них дуже маленькі. На сьогодні вони гірші, ніж у деяких обласних телерадіокомпаній.

— А чому, на вашу думку, у нас таке слабке державне телебачення? У Росії, наприклад, є головний «Первый канал», у який держава інвестує серйозні кошти. Що заважає нам вкладати у державне телебачення?


— По-перше, в Росії він дійсно фінансується. А у нас лише пишуть, що він фінансується. У той час, коли я працював на «Першому національному», він фінансувався на 30-40%. Все інше або вирізалося, або покривалося за рахунок реклами. На розвиток нічого не витрачалося. Не хочу ні про кого говорити погано, але були керівники телекомпанії, які приїжджали на автомобілях одного класу, а виїжджали на авто зовсім іншого рівня.

— А коли ви залишили «Перший національний»?


— В 2010 році. Коли на канал прийшли «помаранчево-чорні». Перше, що вони закрили — програму «Наш футбол». Десь комусь вона в горлянці сиділа.

— Чи дивитесь ви сучасні телевізійні футбольні програми — «Великий футбол» та «Профутбол»?


— Якщо чесно, то не дивлюсь нічого. Футбол не дивлюсь, бо УПЛ дивитися не цікаво. Ну що цікавого у матчі «Олімпік» — «Говерла»? Грають команди, які не мали грати в чемпіонаті. Це тяжка тема. Це знову до питання імпотенції нашої нової команди ФФУ. Хто ліцензує команди, хто допускає їх, на що закривають очі і за що це робиться?

— Свого часу на «Першому національному» транслювалися матчі Прем’єр-ліги. Як ви можете оцінити рівень коментаторів у той час і зараз?


— Коли ми транслювали УПЛ на «Першому національному», у нас коментували Ігор Циганик, Віктор Вацко, Саша Тингаєв, Сергій Панасюк. Ті, хто сьогодні вважаються кращими коментаторами українського телебачення. Школу «Першого національного» пройшли всі люди, які вважаються зірками українського телебачення. Різні були коментарі. Звичайно, коли коментували наші ветерани — Сергій Павлович Дерепа та Сергій Степанович Савелій, я не скажу, що вони коментують гірше. Вони профі. Можливо, десь в темпоритмі і динаміці вони програють молодим. В 1990-2000 роки 90% трансляцій коментувалися зі студії. Стояли не плазми, а маленькі моніторчіки. І Дерепі було важко роздивлятися, який там номер кудись побіг. Лише у 2005-2006 році з’явилися плазми. «Перший національний» не міг заплатити за місце на стадіоні і організувати подачу сигналу. Навіть чемпіонати світу та Європи коментувалися зі студії. Із коментаторської кабіни набагато легше коментувати, вся картинка у тебе перед очима.

До речі, на старому «Уемблі» були погані кабіни. Олексій Семененко колись не побачив, чи був гол у матчі «Арсенал» — «Динамо», бо всі встали, а йому не було видно, що там відбулося. Людина, яка мала йому підказати, сказала навмання, що голу не було. Ось так і вийшло.

— Як ви окреслите перспективи розвитку української спортивної журналістики у найближчому майбутньому, зважаючи на нинішній непростий час?


— Дуже мало сьогодні студентів, які готові інтегруватися в спортивні видання. Всі хочуть в політику, економіку, криміналістику. В спорт йдуть лише хворі фанати. Сьогодні, якби стояв вибір, йти в «Український футбол» чи у видання, яке платить гідні гроші, то я би думав. Зараз на ці гроші достойно не проживеш.

Не вистачає маркетингу. У нас сьогодні маркетолог — головний редактор, продаж теж на головному редакторі. Ми зробили стільки дірок в одному поясі, що далі вже пряжка закінчується. Хотілося б вірити, що цій державі спортивна журналістика буде потрібна. Але поки буде правовий бєспрєдєл в сфері авторських прав, то нічого не буде. Мені прикро. Я сьогодні — ліцензований засіб масової інформації. Я плачу податки, заробітну плату, плачу за бісовий російський папір. Дурні гроші — 650 тисяч на рік я плачу за російський папір. Дайте мені український, зробіть вже щось для газет. За час, що поцарював Віктор Федорович, українських видань стало на 40% менше. Вбили б і «Молодь України» і «Український футбол», якби їх вчасно не роздержавили.

Я хочу нормальної і цивілізованої конкуренції, а не інтернет-піратства. Поки отака фігня в Україні буде відбуватися, нормальної спортивної журналістики не буде.