21 марта 2004 18:33
Евгений КОТЕЛЬНИКОВ: "Хочу увидеть "Динамо" в плей-офф Лиги чемпионов, а сборную - на чемпионате мира в Германии"

Тринадцять років тому група однодумців на чолі з Віктором Банниковим стояла біля витоків створення Національної федерації футболу. За кілька місяців група з дванадцяти осіб зробила колосальну за обсягом та значенням роботу, зумівши організувати прем'єр-ний чемпіонат, розиграш кубка та провести дебютний матч національної збірної. Чималий внесок у розбудову, а точніше - побудову, вітчизняного футболу зробив Євген Котельников, який нині посідає відповідальну посаду в "Динамо".

- Євгене Петровичу, з 1997 року ви очолюєте Департамент футболу київського "Динамо". Чим безпосередньо займається ця структура?

- Чимало вболівальників звертає увагу лише на виступи першої команди "Динамо", не помічаючи, що за нею стоїть чимало підрозділів - це "Динамо-2", "Динамо-3", футбольна академія та ДЮФШ, в якій навчаються понад 1000 дітлахів. Усе це господарство й об'єднує клубний Департамент футболу. Головне наше завдання, щоб усі перераховані команди змогли забезпечити належний рівень підготовки футболістів для першої команди. Курирує діяльність департаменту віце-президент клубу з питань футболу Йожеф Йожефович Сабо.

- Маючи в розпорядженні таку клубну структуру, чому "Динамо" ніяк не може відмовитися від послуг легіонерів?

- Академія, як структура, була створена лише два роки тому за ініціативи президента Ігоря Суркіса. Перший набір, 1985 року народження, очолив відомий тренер Павло Яковенко. Нині ця група, майже у повному складі, виступає за "Динамо-2" у першій лізі, а дехто з хлопців уже стукає в двері першої команди. На цю молодь ми покладаємо величезні надії і сподіваємося, що незабаром вона зможе на рівних конкурувати з іноземним легіоном.

- На початку 90-х ви стояли біля витоків створення Національної федерації. Згадайте ті роки.

- Час вимагав змін у футбольному господарстві. Україна вийшла зі складу СРСР і потрібно було думати, яким чином розвиватиметься наш футбол надалі. Самостійною структурою ми могли стати ще у серпні 1991 року, але вирішили дати нашим командам закінчити виступи в чемпіонаті СРСР. Було ухвалено рішення наприкінці 1991 року провести конференцію, створити Національну федерацію та заявити її до міжнародних футбольних структур - ФІФА та УЄФА. Таке рішення підказало саме життя, та й громадська думка була повністю на нашому боці. Проведення свого чемпіонату та кубка, створення національної збірної надало нових імпульсів розвитку українського футболу.

- Що, на вашу думку, змусило ФІФА визнати правонаступницею СРСР Росію, а не Україну?

- Справді, у першій збірній Радянського Союзу більшість гравців репрезентували наші команди, в чемпіонаті також російські клуби переважно поступалися українським. З цим питанням ми зверталися до ФІФА і отримали чітку відповідь: за всіма політичними та економічними ознаками ООН визнала Росію правонаступницею СРСР, а футбол не може йти всупереч цьому рішенню.

- Новостворену федерацію очолив Віктор Максимович Банников, а ви стали його першим заступником. З чого розпочали роботу?

- Починати завжди важко. У нас був невеличкий штаб - дванадцять осіб, розміщувалася федерація у невеличкому офісі на три кімнати. Згодом, за допомогою міських влад, нам удалося взяти в оренду будівлю по вул. Ульянова, упродовж року власними силами відремонтували її.

Віктор Максимович переважно займався міжнародними та юридичними питаннями - зв'язками з ФІФА та УЄФА, визнанням ФФУ в світі, а в мої обов'язки входило проведення новоствореного чемпіонату у вищій та першій лігах.

Тоді були дуже важкі часи, кожну справу, за яку ми бралися, треба було розпочинати з нуля. Всебічну підтримку ФФУ надавав клуб "Динамо". Його щойно очолив Григорій Суркіс, який ніколи не відмовляв нам у матеріальній та організаційній підтримці.

- Спробуйте нині оцінити діяльність федерації у перші роки її заснування.

- В Україні завжди були талановиті футболісти, чудові команди. Але в зв'язку з політичною ситуацією, виходом зі складу СРСР, виникало безліч організаційних питань. Усе це зараз працює наче відлагоджений механізм, а тоді доводилося все робити вперше. І ми, відзначу, зробили чимало - перевели чемпіонат на систему "осінь-весна", зберегли для України чимало провідних футболістів, врегулювали трансферні питання. Тоді це робити було набагато важче, ніж тепер.

- До переходу в "Динамо" ви працювали в новоствореному "ЦСКА-Борисфен"…

- …який в першому ж чемпіонаті посів четверту сходинку. Я рік працював на посаді віце-президента, поки Григорій Суркіс не запропонував очолити Департамент футболу в київському "Динамо".

- Євгене Петровичу, роботі на керівних посадах передувала кар'єра футболіста та дитячого тренера. Що відчуває гравець, який закінчує активні виступи у 27 років?

- Підступна травма та невдало проведена операція на меніску не дозволили і надалі виступати на високому рівні. Через проблеми з коліном після кожного матчу по три тижні витрачав на відновлення, знову виходив на поле і знову ті ж проблеми. Психологічно я був готовий до закінчення кар'єри, адже розумів, що надалі так продовжуватися не може.

Набагато важче футболісту повісити бутси на цвях у 30-35 років, коли відчуваєш, що сили щороку полишають тебе і виступати на належному рівні стає все важче і важче.

- Тим не менш, шість років життя ви віддали вінницькому "Локомотиву"…

- Сам я киянин і почав займатися футболом 1952 року в групі підготовки "Динамо". 1957 року вона була реформована у футбольну школу, яку я і закінчив. Рік грав у динамівському дублі, звідки і перейшов до Вінниці. Тоді у "Локомотиві" виступали чудові майстри м'яча - Анатолій Крощенко, Валентин Трояновський, Анатолій Молотай... Ми виграли першість СРСР у групі "Б", але підвищитися в класі через певні причини не змогли. Закінчивши 1965 року кар'єру футболіста, відгукнувся на пропозицію працювати тренером у дитячій школі "Динамо".

- Тоді відома на весь Союз школа щороку випускала вправних майстрів, чимало з яких виступали і в "Динамо". Кого можете назвати своїм вихованцем?

- Серед них Володимир Лозинський та Олексій Михайличенко. Нинішнього наставника "біло-блакитних" примітив у семирічному віці. На початку кожного сезону на стадіоні "Динамо" ми оголошували набір до школи восьмирічних хлопчаків. Після проходження двох видів тестувань брали у найкращих свідоцтво про народження та записували до школи. Олексій одразу не сказав, що був на рік молодший за всіх і, склавши футбольні іспити, був зарахований до моєї групи. Щоправда, за рік я віддав його до щойно набраних однолітків, яких очолив молодий тренер Анатолій Бишовець.

- Ви були добре знайомі з Валерієм Васильовичем Лобановським. На вашу думку, в чому полягав тренерський хист Метра?

- На першість міста ми з Васильовичем виступали за різні команди. Згодом він перейшов до "Динамо", в якому 1957 року вибороли срібні нагороди першості Союзу серед юнаків. Тоді у фіналі ми поступилися тбіліським одноклубникам - 2:3, а обидва "наших" м'ячі на рахунку Лобановського.

Скільки пам'ятаю, Валерій Васильович завжди вирізнявся непохитністю позиції та величезною працездатністю. Узимку, коли всі хлопці ставали на ковзани та грали в хокей, Лобановський у коридорі будинку на Сталінці відпрацьовував жонглювання м'ячем, якісь інші футбольні трюки. Навесні рівних йому не було.

Кількома словами передати Лобановського-тренера просто неможливо. Але зазначу, що він дуже любив футболістів, цінував їх роботу. За зовнішньої суворості та вимогливості до підопічних, він завжди їх захищав та підтримував.

- Чи були у Лобановського улюбленці серед гравців?

- Так, але це були не улюбленці-люди, а улюбленці-футболісти. Один із них - Олександр Бережний. Валерій Васильович вважав, що з нього може бути видатний гравець, усіма силами боровся за хлопця і дуже жалкував, що тому не вдалося себе реалізувати.

До таких людей Лобановський був ще вимогливішим. Він чудово розумів, що вони мають давати більше за інших, адже природа наділила їх більшими здібностями і талантом.

- Трішки відійдемо від футболу. 21 березня ви святкуєте 65-річний ювілей. Хто вітатиме за святковим столом?

- Дружина Тетяна Степанівна, з якою ми вже понад сорок років, дві доньки, дві онучки, онук та інші родичі. До речі, онуку Тимофію вже шість років і восени цього року він планує записатися до динамівської школи. Можливо, піде дідовим шляхом. Час покаже.

- Євгене Петровичу, щодня ви сповнені оптимізму та бадьорості. Що побажаєте собі на наступні роки?

- Собі й усім людям бажаю головного - здоров'я. А в професійному плані - хочу побачити вихід "Динамо" з групового турніру Ліги чемпіонів та національну збірну на чемпіонаті світу в Німеччині. Титанічна робота, яку роками проводили задля цього, все ж таки має принести бажаний результат.

- П'ятдесят років тому ви пов'язали своє життя з футболом. Були моменти, коли доводилося шкодувати про зроблений у юності вибір?

- Такого не було ніколи. Звичайно, коли твоя команда програє - ходиш засмучений, проте за кілька днів після перемоги - крила виростають. І знову живеш очікуванням наступного поєдинку… Од матчу до матчу, від сезону до сезону і пройшли останні півсторіччя мого футбольного життя. Хіба над таким вибором можна жалкувати?