13 марта 2003 15:32
Сергей КОВАЛЕЦ: "Моду на легионеров надо пережить"

Подаємо інтерв`ю, яке гравець київської "Оболоні" Сергій Ковалець дав кореспонденту "Української Газети".

Сьогоднішній гість відомий у першій половині дев’яностих півзахисник київського «Динамо» та збірної України з футболу, чемпіон СРСР та триразовий чемпіон України Сергій Ковалець. Футбольна доля спонукала Сергія помандрувати Україною, трохи пограв він і в Європі. З минулого літа Ковалець знову в Києві – нині він захищає кольори «Оболоні». А розпочав з ним розмову кореспондент «Української Газети» запитанням про становлення Ковальця як футболіста.

– Як і у всіх дітей радянського часу воно розпочалося з дитячо-юнацької спортивної школи. – Розповідає Сергій. – Було це в місті Красилів, що на Хмельниччині. Тоді система дитячого футболу була розвинена. Нині вона, на жаль, занедбана. Перші мої наставники – Віктор Андрійович Безрядін та Яків Давидович Горбачов. Сильні тренери, педагоги і психологи – таких зараз дуже мало. Під їхнім керівництвом розпочали футбольний шлях чимало хлопчаків.

У 1984-му році я почав грати за дорослу команду Красилова «Случ», що була тоді одна з найсильніших в області, і в Україні. Мені тоді було 15-16 років. У 1985-му запросили до команди майстрів – хмельницького «Поділля». Тоді за регламентом в команді повинен був виступати один гравець віком до 18 років. Саме я і був тим молодим.

У 1986 році пішов до армії. Виступав за армійський колектив «Зірка» (Бердичів), яку тренував тоді Мілан Бальчос. У цій команді пройшов школу виживання. То був великий поштовх до підвищення в класі. 1988-89 роки провів у хмельницькому «Поділлі», в складі якого став кращим гравцем. «Поділля» тоді тренував Мирон Маркевич. Фактично він віддав мене в київське «Динамо». Тоді я мав варіант переходу до «Дніпра», але Мирон Богданович сказав: «Почекай, за тобою приїде київське «Динамо». Я витримав паузу, і не жалкую – у підсумку опинився в цьому клубі. Мене запросив динамівський селекціонер Олег Петрович Базилевич. 30 жовтня 1989-го року я підписав контракт.

А вже в 1990-му році став чемпіоном СРСР, а у 1992-му срібним призером чемпіонату України у складу київського «Динамо». Тоді чемпіонат був скорочений, по суті, з кубковим фіналом. За таких умов може виграти будь-яка команда.

– Сергію, тобі в «Динамо» випало попрацювати з різними тренерами...

– ...Не буду оригінальним, коли скажу, що найбільше для радянського та українського футболу зробив Валерій Лобановський. З ним пов’язані найвидатніші успіхи київського «Динамо» та збірної Союзу на міжнародній арені. Йому вдалося підняти ці команди на рівень європейського футболу – їх шанували у футбольному світі. Ніхто не зміг дати людям такої віри, що вони здатні перемагати не тільки в національних турнірах, а й здобувати європейські трофеї.

Лобановський тримав під своїм контролем усе футбольне господарство. Справді, для нього у футболі дрібниць не було. Все чітко розписано – всі знали, що треба робити. Коли він пішов – почався безлад. У принципі тому ми й програли перший чемпіонат України. Гравці вже були настроєні роз’їжджатися по європейських країнах.

– Тобі були якісь «заморські» пропозиції?

– Були, але так щоб вартісних... Австрія, Ізраїль, середнячки голландського чемпіонату... Зрозуміло, що й «Динамо» хотіло щось заробити на моєму переході.

– Тобто Лобановського в «Динамо» ти застав ще за радянських часів, а потім так склалося, що пішов з команди раніше, ніж він повернувся у 1997-му...

– Володимир Онищенко, який очолив «Динамо» на початку 1995-го, не бачив мене у складі команди. Хоча в 1994-му я постійно перебував у «основі», зіграв усі матчі Ліги чемпіонів. Проте починаючи з зимових зборів чотири місяці Онищенко не підпускав мене до основного складу. Сказав би, як це робиться в цивілізованому світі: «Сергію, ти нам не підходиш – шукай собі іншу команду». А то вийшло так, нічого не говорить, на матчі не ставить, а потім, коли я вже вирішив перейти до «Дніпра», почав відмовляти. Не зрозуміло чому відразу не можна було по-людськи поговорити?

Власне, коли я переходив до Дніпропетровська, то не думав, що мій контракт викуплять. Гадав, що віддадуть на півроку в оренду. Я розумів, що Онищенко довго не очолюватиме основну команду. Зрештою, так воно й сталося. Після кількох турів головним знову став Йожеф Сабо. Хотів мене бачити в «Динамо». Але, на жаль, мій контракт був уже викуплений.

– Як тобі гралося в «Дніпрі»?

– Традиційно це дуже сильна команда. Тоді її очолював німецький спеціаліст Бернд Штанге. Він приніс з особою європейську дисципліну. Вона базується на довірі гравцям – кожен сам себе контролює. Навіть, коли якийсь пікнік чи щось подібне, не має бажання випити – не хочеться підводити тренера. Так він усе облаштував. Штанге дуже любив сімейні виїзди на природу з дітьми. Дивувався, що в нас не прийнято, аби на тренування приходили родичі футболістів. Говорить: «Вони повинні бачити, як ви заробляєте гроші». У Німеччині це звичайна ситуація, коли рідні футболістів присутні на тренуваннях. Від цього гравці на тренуваннях гірше не працюють, та й живуть і в футбол грають краще.

Я багато перейняв у Штанге як тренера, так і людини. Скажімо, їдемо на гру в Тернопіль. Він каже: «Ти залишаєшся вдома, нам потрібно випробувати певну тактику – відпочивай, тренуйся з другою командою, у наступному матчі з «Шахтарем» будеш грати». Це нормально. Інший би залишив нічого не кажучи й думай, що хочеш.

Ми з Штанге до цього часу підтримуємо контакти. А тоді через півроку після мого переходу з «Дніпра» до одеського «Чорноморця» він підшукав мені нову команду. Так я опинився в голландському «Твенте». Тоді за сприяння німецького фахівця Скрипник перейшов до «Вердера», Полунін до «Нюрнберга».

– У Голландії добре жилося?

Найбільше вразила організація чемпіонату – судді, стадіони, вболівальники. Там футбол – справжнє сімейне свято, як у нас за радянських часів. На стадіоні з дітьми, все радісно, святково, кольорово. У Голландії життя спокійне, люди впевнені у завтрашньому дні. А це головне.

У «Твенте» я зіграв три матчі, ще двічі виходив на заміну, голів не забивав. Важко було одразу закріпитися в основному складі. Я прийшов, коли чемпіонат уже розпочався. Команда, як то кажуть, була на ходу, мала гарний тоді добір виконавців. З того «Твенте» зараз чимало гравців підсилили імениті команди: Ван Босвельт у «Фейєноорді», Брюггінк в ПСВ «Ейндховен», всі розбіглися по класних європейських командах. Тож на той час тренерам не було сенсу щось змінювати. Мене випускали на заміну, я грав за другу команду. Загалом, перебування в Голландії для мене було доволі змістовним. Насамперед, побачив, як має функціонувати професіональний клуб, як повинен працювати тренер.

Проте після піврічного перебування у «Твенте» змушений був повернутися до «Дніпра», з яким був пов’язаний контрактом. Дніпропетровці з голландцями не зійшлися в ціні.

– Проте, Сергію, невдовзі ти опинився у львівських «Карпатах».

– В’ячеслав Грозний, який тоді очолював «Дніпро», мені відверто сказав: «Хочу тебе бачити у команді, але клуб не може виконати твої умови». І в серпні 1997 року я перейшов до львівських «Карпат», які викупили мій контракт. Тоді їх тренував знайомий мені ще по «Поділлю» Мирон Маркевич. Власне, завдяки йому я потрапив до Львова, де провів три дуже класні роки. «Карпати» посіли третє місце в чемпіонаті, вийшли до фіналу Кубка України. Потім вже почали пасти задніх. Для Львова це був справжній крах.

– Бачу від перебування у львівських «Карпатах» у тебе особливо приємні враження.

– «Карпати» – це дуже сильно. Пам’ятаю Львів ще з радянських часів. Там атмосфера істинного українського патріотизму. Коли виступав у київському «Динамо», важко було грати у Львові. Вболівальники вміють створити атмосферу, яка сильно стимулює команду. Коли переїхав грати до Львова, мені пригадали, що я єдиний з попереднього складу київського «Динамо», хто давав для телебачення інтерв’ю українською мовою.

Львів залишив дуже теплі спогади. Сподобалося все – місто, люди. Йдеш вулицею – впізнають, вітаються. Зрозуміло, виходиш на поле і хочеш віддати все для тих людей, що прийшли на стадіон.

– То з чим же пов’язаний твій перехід до запорізького «Металурга»?

– Туди перейшов працювати Мирон Маркевич. У «Карпатах» керівництво клубу не виконало умови перед командою, а Маркевич – людина слова.

Дуже багато залежить від місцевої влади. Можна було і у Львові створити команду, яка б не поступалася «Динамо» та «Шахтарю». Болільники хочуть, але гроші дає влада. У клуб прийшли некомпетентні люди, які не бачили футболу і, як нині спостерігаємо, вже до кінця розвалили солідну команду. Ці функціонери, перебуваючи біля влади, за рахунок команди вирішували свої справи. Вони мене побоювалися, бо я говорив, як потрібно бути. Вболівальники мене підтримували. Тож коли я пішов до Запоріжжя вони навіть зраділи – відпустили безплатно.

– У запорізький «Металург» ти також перейшов до Маркевича?

– Він уміє створити дружній колектив. Коли є команда і від своєї роботи отримуєш задоволення – це багато значить. Ми показували непоганий футбол. У минулому чемпіонаті посіли четверте місце й потрапили у єврокубки. Це сталося за керування нового тренера Олега Тарана, але все ж таку ту команду зібрав Маркевич.

– У цьому чемпіонаті для «Металурга» значно реальніший виліт з вищою ліги, ніж єврокубкова перспектива.

– Неправильно вчинив Олег Таран. Коли ми посіли четверте місце, склад команди був переважно український. Потім на виступ у Кубку УЄФА набрали легіонерів, а українців, які вибороли право там грати, пороздавали в оренду іншим клубам. Я вважаю, що потрібно було дати шанс грати в Європі тим гравцям, які його виборювали.

Щоб там не було, а «Металург» добре виступив у єврокубках – гідно протистояв сильному англійському «Лідсу». Чого не скажеш про виступи запоріжців у чемпіонаті України. Причина цього криється у ставленні легіонерів до гри. У них єдине завдання – транзитом через Україну пробитися до Західної Європи. Для бразильців Україна – це вже Європа. Правильно сказав один з наставників «Металурга» Олег Лутков, що краще 12 матчів зіграти у єврокубках, ніж 2 гри в українських змаганнях. У іноземців немає ніякого настрою на наш чемпіонат. Загалом, легіонери – не той шлях, яким повинен розвиватися український футбол.

Згадую київське «Динамо» 1994-го року, коли Йожеф Сабо залучив молодих Шовковського, Ващука, Леженцева, Косовського, Шевченка, Реброва. Кожному з них на той час було трохи більше двадцяти років. Тоді у Лізі чемпіонів вони переграли московський «Спартак» (3:2). Щоправда, потім програли решту матчів, хоча й боролися до останнього. Але ж якого досвіду тоді набули! І вже 1999-го Лобановський з цими хлопцями міг виграти Лігу чемпіонів. Тоді в півфіналі поступилися «Баварії».

Упевнений, що зараз у другій динамівській команді є майбутні шевченки та реброви. Але в них не має росту через легіонерів. Вони б’ються, але не можуть потрапити в основну команду. Протягом останніх 3-4 років основне поповнення київського «Динамо» – іноземці. Не стверджую, що дублери зараз сильніші за них. Та потрібно потерпіти – тоді з них виростуть гарні футболісти. Головне, щоб у них було почуття патріотизму.

Загалом, моду на легіонерів треба пережити. Все це пройде, і всі зрозуміють, наскільки хибний такий шлях. На жаль, буде трохи запізно: деяких гравців загубимо – хтось піде в іншу сферу працювати, хтось раніше закінчить виступи у великому футболі.

– На щастя є команди, як нині твоя «Оболонь», що обходяться без легіонерів.

– Так. Імпонує позиція президент клубу Олександра Слободяна. Він мені сказав: «Хочу давати роботу нашим хлопцям – вони нічим не гірші за іноземців».

Взагалі, команда «Оболонь» мені дуже подобається. Ще у другій та першій лігах слідкував за її виступами. По-перше, тому, що тоді тренував відомий фахівець Володимир Мунтян. По-друге, що це київська команда.

Зараз у «Оболоні» дуже дружній колектив. Склад рівний, немає зірок. До вищої ліги вийшли за рахунок бійцівських якостей. Це основне, що нам і зараз потрібне, аби виконати завдання нинішнього сезону – посісти місце в десятці. У багатьох оболонців був брак досвіду виступів у вищій лізі. Хоча деякі матчі першого кола були дуже хороші. Десь не вистачило везіння, десь моменти не реалізували. Проте хлопці відчули, що можна грати – не така вже й страшна ця вища ліга. За рахунок бійцівських якостей і того, що всі вважають нас слабкішими, мовляв, не має зірок, ми повинні стиснувши зуби у кожному матчі показувати добру гру і набирати очки.

– Сергію, хотілося б знову згадати твої минулі виступи, а саме гру у складі національної збірної України. Ти став учасником першого офіційного матчу національної команди. Тоді восени 1994-го року на домашню зустріч з Литвою головний тренер збірної України Олег Базилевич з київського «Динамо» не запросив нікого крім тебе.

– У нього виник конфлікт з керівництвом клубу. Базилевич не хотів нікого брати з київських динамівців. Сказав, що й без них обійдеться. Мене запросив можливо тільки через те, що добре знав. Проте до стартового складу я не потрапив. Вийшов на поле на початку першого тайму після того, коли Юра Сак отримав травму. Загалом матч засвідчив, що цей конфлікт нікому був не потрібен. Все це через емоції. Гадаю, гравці київського «Динамо» Леоненко чи Лужний у тій грі все ж таки допомогли б національній команді. Емоції потрібно скеровувати, щоб вони допомагали нашій спільній справі.

– Вважаєш, наступники Базилевича їх правильно скеровували?

– Все ж таки щось не правильно робилося, оскільки тричі поспіль з плей-офф не змогли вийти до фінальної частини чемпіонату світу чи Європи. То був якийсь фатум. Словенців та хорватів можна було проходити, з німцями важче...

– Може цього разу збірній пощастить пробитися до фінальної частини чемпіонату Європи-2004?

В України є футбольний потенціал. Потрібно працювати, рухатися, шукати футболістів. Леонід Буряк відкриває нові імена. Того ж Андрія Вороніна. Так і має працювати тренер збірної. Хотілося б побажати, що б у Буряка все вийшло. Ми всі чекаємо виходу збірної на форум європейського рівня.

Олександр НАКАЗНЕНКО