28 ноября 2020 10:30
"Отец не сказал ни одного плохого слова о "Карпатах". Сын Кононова - от завода к работе с Маркевичем в команде УПЛ

Свою першу перемогу у якості тренера Карпат Олег Кононов здобув у поєдинку з маріупольським Іллічівцем. Минуло 12 років і у місто на березі Азовського моря перебрався його син Ілля, який увійшов до тренерського штабу Остапа Маркевича. Ілля не приховує – щиро хоче повторити успіхи батька.


Маріуполь реконструює власний стадіон, тому всі матчі першого кола проводить на виїзді. Зараз у приазовців затяжний львівський вояж. Минулої п’ятниці вони протистояли Руху, а вже сьогодні зустрінуться з ПФК Львів.


"Тато почувався щасливим у Львові"


– Це далеко не перший мій приїзд до Львова у якості тренера, – розповідає Ілля Кононов. – Наприклад, два роки тому приїжджав сюди на турнір з дитячою командою БАТЕ.


– Часто бували тут у період роботи батька в Карпатах?


– Двічі за увесь час. Спочатку приїхав сам, а згодом взяв дружину. Нам провели цікаву екскурсію по старому Львову. Дуже сподобалося: церкви, всі ці давні будівлі…


– На футболі були?


– Якщо не помиляюся, тоді Карпати перемогли Ворсклу 1:0. То був час становлення команди. Втім певний результат вже був, батька поважали і підтримка відчувалася. Навіть я це помітив – люди масово заповнювали трибуни стадіону "Україна". Відзначу цю арену – вона самобутня і доволі цікава. Мабуть, якраз гратимемо там проти ПФК Львів (матч відбудеться на Арені Львів – Футбол 24). Напевно, відчую щось схоже на ностальгію.


– З вами траплялися ситуації, завдяки яким ви зрозуміли, що батька у Львові дуже люблять?


– Про те, що я Кононов-молодший, знали тільки працівники клубу, які мене супроводжували. Тому на стадіоні нічого надзвичайного не сталося. Зате незвична історія трапилася в готелі. Снідаємо з дружиною, раптом підходить якийсь чоловік: "Можна присісти?" Ми відповіли ствердно. Виявилося, що це директор цього готелю. Було приємно, коли він розповів, як ставляться до батька у Львові. А ще запропонував будь-які екскурсії. Ще один яскравий епізод – нагородження батька статусом почесного громадянина Львова. Це дорогого вартує.


– Як він сам це сприймав?


– Я не чув від батька жодного поганого слова про Львів чи Карпати. Знаю, що він почувався тут щасливим, адже розповідав виключно позитивні речі про фанатів і колектив. До того ж команда підібралася потужна: Худоб’як, Голодюк, Федецький, а також перспективні Мартинюк і Габовда. Знаю, що до усіх цих хлопців тато дуже тепло ставився. Він бачив у них великий потенціал. Тато постійно спілкувався з футболістами і йому вдалося створити у Львові справжню сім’ю.


– Прощання не завжди буває красивим. Коли Кононов покинув Карпати, певний осад залишився у всіх. Батько переживав через це?


– Будь-який тренер колись повинен піти. Відпрацювати довго в одному клубі вдається тільки обраним: Арсену Венгеру, серу Алексу Фергюсону…Безперечно, переживання були. Проте він знав, що свою роботу виконував чесно. Все, що міг дати команді, він дав. Треба було рухатися вперед і розвиватися.


"Коли Федецький забив, у моїй квартирі все літало"


– Матч із Галатасараєм – це, мабуть, головний спогад футбольного Львова про Олега Кононова. Хтось шаленів, а ваш батько стримано знизував плечима до Франка Райкарда. Як тієї миті почувалися ви?


– Коли Федецький забив, я пережив надзвичайні емоції. У моїй квартирі все літало. Уявляю, що відчував батько. Він не такий емоційний, але я добре запам'ятав вираз його обличчя. Я розумів, що він дуже щасливий. Схожі емоції у всіх викликав матч проти дортмундської Борусії.


– Батько важко переживав невдачі?


– Все в собі тримав. У день поразки ніколи йому не телефоную і навіть не пишу. Жодних слів підтримки – людині треба дати можливість переосмислити те, що відбулося. Знаю по собі – теж потребую спокою. Ми можемо поспілкуватися через день-два. Якщо команда перемагає, то пишу чи телефоную відразу. А ще у нас є справжній фанат футболу – це дідусь Георгій, який мешкає в Курську. Він завжди в курсі всіх подій і часто дає цінні поради.


– Ваша любов до футболу – це також і його заслуга?


– Безперечно – він привчив до спорту і мене, і тата. Попри солідний вік, дідусь працює з планшетом, моніторить усі сайти. У них вдома з бабусею також зберігається чимала колекція татових нагород. Бачив там кілька експонатів із львівського періоду: вишитий портрет тата у костюмі Карпат, а також нагороду від фанатів "Зірка Карпат".


– Як часто ви зараз спілкуєтеся з татом?


– Як мінімум, раз на тиждень зідзвонюємося. Хотілося б частіше. Однак ми живемо не просто у різних містах, а в різних країнах. Зрештою, ми постійно на зв'язку. Тато залишив Ригу через сімейні проблеми і перебуває у Москві.


– Припустимо, у вас виникає робоче запитання. Передзвоните без вагань?


– Таке траплялося. Мені цікаво вчитися у нього – батько бачить футбол своєрідно – я б теж хотів у такому стилі тренувати свою команду. Це атакувальний і комбінаційний футбол. Мене цікавить методика, дрібні нюанси в підготовці команди.


"У 18 років травмував коліно і почувався жахливо"


– Як гадаєте, які риси характеру ви перейняли у нього?


– Мабуть, відповідальність. Також я завжди намагаюся доводити справу до кінця. Починаючи від навчання в інституті і закінчуючи певним проектом. Я ніколи не залишав роботу на півдорозі. Завжди шукав причини у собі. У тата теж таке є. Ще вчуся у нього порядності. Хочу бути чесним з людьми і чекаю цього у відповідь. А ще тато безперервно навчається і не стоїть на місці. Я теж постійно прагну розвиватися.


– Рік тому батько залишив Спартак і відмовився від компенсації за розірвання контракту. Це і є один з проявів порядності?


– Абсолютно. У цьому весь він. Я зовсім не здивувався.


– Якщо говорити про зовнішність – які схожі риси відзначають ваші оточуючі?


– Я більше схожий на матір (Усміхається). У батька запозичив, скоріше, поведінку. Хоча я імпульсивніший. Мені навіть хотілося б бути більш м'яким.


– Свого часу Олег Кононов запевняв, що є дуже вимогливим до сина і ніколи не допомагав вам у становленні як футболіста. Ви відчували це?


– Доволі гостро. У дитинстві я вважав, що це негатив, та зараз маю іншу думку – тато робив все правильно. Коли у 18 років я травмував коліно і мав готуватися до операції, то почувався жахливо – як же так, я ж добре виглядав на дитячому рівні… Однак тато поставив питання ребром – або грати на хорошому рівні, або не грати взагалі.


– Ви не погоджувалися?


– Було неприємно. Втім зараз вдячний йому за це. Я вчасно переключився і пішов іншою дорогою – сконцентрувався на навчанні. Коли тато ставить під сумнів певні речі, то для молодого хлопця це традиційно заперечення. Я завжди підтримуватиму свого сина, проте зроблю аналогічно, якщо виникне така ситуація.


"Маркевич – вимогливий тренер, який постійно прогресує"


– У дитинстві ви займалися не лише футболом. Здається, було навіть фехтування.


– Батьки розлучилися, коли мені виповнилося 5 років. Я не особливо розумів, що таке тато-футболіст. Шукав себе і, крім фехтування, займався також боксом, п'ятиборством. У футбол прийшов доволі пізно – у 9 років. Тато порадив, до якого тренера записатися у Могильові. Мені сподобалося, я почав додавати. Просто припав до душі вид спорту, а тільки тоді усвідомив, чим займається мій батько.


– Незважаючи на відстань, тато брав вас із собою на тренування?


– Я приїжджав до нього, та це було не в такому традиційному об'ємі, коли сім'я живе разом. Футболісти, бази, матчі, стадіон – це мене страшенно мотивувало. Якщо хтось це бачив постійно, то для мене то було справжнє свято.


– Ви грали на тій же позиції, що і тато?


– Так. На молодіжному рівні діяв у опорній зоні, а згодом змістився у центр оборони. Я не був швидким футболістом, але непогано бачив поле. Втім у батька це виходило краще.


– Тренерська кар'єра Олега Кононова перевершила його досягнення у якості футболіста. У вас є амбіції стати головним тренером?


– Звичайно, чому ні? По-перше, треба дорости до цього рівня. Я відчуваю, що колись буду готовим до цього. Відповідальності я ніколи не боявся.


– У Маріуполі ви працюєте з сином ще одного великого тренера. Які враження від роботи з Остапом Маркевичем?


– Мені абсолютно комфортно. У нього сучасний європейський погляд на футбол. Жодних проблем в плані комунікації у нас немає. Остап Миронович – вимогливий тренер, який постійно прогресує. Ми познайомилися, поспілкувалися. Згодом по Skype обговорили певні ігрові нюанси і зійшлися у них.


– Маркевич і його помічник Сергій Атласюк спілкуються українською. Як у вас із розумінням мови?


– Розумію майже все. Жодних проблем не виникає. Хоча хлопці також можуть і російською розмовляти.


– Що входить у ваші обов'язки?


– За мною – повноцінний аналіз суперника у всіх фазах гри: загальний та індивідуальний. Також готую матеріал для наших гравців. Вони повинні бачити, що йде не так і розуміти, як саме ці помилки можна виправити.


"Капський мав надзвичайну енергетику і працездатність"


– Ви працювали дитячим тренером у БАТЕ і брестському Динамо. З якими проблемами зіткнулися?


– Відсутність інфраструктури. Це головна біда, яка вирішується надзвичайно повільно. Мені було цікаво працювати з дітьми, але це зовсім інша сфера. Я займався з усіма віковими групами – знаю специфіку роботи навіть із 17-річними. Зрештою, у Маріуполі також чимало молодих і талановитих хлопців. Якщо вони правильно розвиватимуться – на них чекає велике майбутнє.


– Президент БАТЕ Анатолій Капський був особливою людиною. Дрібний, але показовий епізод – коли на шляху автобуса його команди у Львові опинився припаркований автомобіль, то президент власноручно взявся його штовхати.


– Анатолій Анатолійович – це справжня глиба. Надзвичайно поважав його. Капський зробив чимало для всього білоруського спорту. Сподіваюся, що стадіон "Борисов Арена" перейменують на його честь. У народі його вже називають "Капський Арена". Президент мав надзвичайну енергетику і працездатність.


Ніколи не забуду збори, які він провів одного разу – запросив усю академію. Він всіх знав, кожного підіймав, про кожного щось казав. Капського поважали всі. Навіть ті, хто конфліктував з ним за життя. На прощання з президентом зібрався майже повний стадіон. Нам усім не вистачає Анатолія Анатолійовича.


– Часто чули фразу "це син Кононова" в негативному аспекті – це відкриває двері чи створює тиск?


– Коли ти приходиш у колектив, то існує стереотип. Мовляв, це ж син Кононова і його взяли сюди просто так. Типу, він нічого собою не представляє. Це стосується не лише мене. Такі речі заважають. Ти маєш доводити, що це не так. Я – окрема одиниця і щось таки знаю. Я жодного разу не працював у команді з татом, не грав під його керівництвом. Це наш принцип. Одного разу він сказав, що всього я повинен досягнути сам. Хоча приємно, що мого тата знають. Я пишаюся ним і він є прикладом для мене.


– Батько завжди був таким спокійним?


– Мама розповідала показову історію, яка трапилася у літаку. Я хотів бігати по салону – батько не заперечував. Літак гойднувся, я вдарився головою об ручку і вибив зуб, який нещодавно прорізався (Усміхається). Реакція тата? Спокійно, нічого страшного. В принципі, татові не треба кричати. Достатньо подивитися і я одразу все розумію. Від одного погляду чи тону розмови.


– Але ж батько колись кричав на вас?


– Так, але це траплялося вкрай рідко. Було це в таких випадках, коли вже й погляд не допомагав.


"Коли робив ремонти, чудово усвідомив ціну грошей"


– Ваш син Микита має футбольні задатки?


– Йому 7 років, він займається в академії Маріуполя. Мій син – старанний хлопець і я сподіваюся, що у нього все вдасться. На жаль, я чимало часу проводжу за межами дому, постійно у роз'їздах. Микита – хлопчик фактурний, м'яча не боїться. Багато залежатиме від його бажання і роботи дитячих тренерів.


– Раніше ви працювали у макіївській філії академії Шахтаря. Корисний період?


– То був фактично мій старт. У нас був прекрасний колектив, який допоміг мені швидко адаптуватися. Я не мав особливо глибоких знань, зате використовував ентузіазм і шалене бажання. Відповідав за дітей 2002-го та 2005-го років народження. Через початок війни довелося залишити цю роботу.


– Як вам живеться в Маріуполі?


– Місто нетипове – промислове, однак з морем. У нас чудова тренувальна база, все класно організоване. Щодо життя у місті, то дружині складно – немає друзів. Займається лише дитиною.


– У вашому житті був ще один унікальний досвід – робота на вагонобудівному заводі. Що вас туди провело?


– З футболом я вже закінчив, проте навчання продовжувалося. За нього треба було платити. Тут якраз друзі запропонували варіант із заводом. Я спробував і затримався там майже на рік. Робота складна у фізичному плані – залазиш під вагон, усі ці гайки і болти… Це не моє, звичайно, але я дуже поважаю працю цих людей.


– Зміна діяльності допомогла перезавантажитися?


– На цьому я не зупинився – мій дядько займається ремонтами. Так от я допомагав йому – вважаю, що нічого ганебного в цьому немає. Чудово усвідомив ціну грошей і зовсім не шкодую.


Любомир Кузьмяк