1 квітня 2020 12:34

Побочный эффект свободы. Так и не засиявшая звезда постсоветского пространства

Представники старшого футбольного покоління повинні його пам'ятати. Молоді та юні цінителі футболу напевно читали про нього нотатки та статті, яких багато. Багато, бо такі історії люблять – історії про змарнований талант, зруйновану кар'єру. Історії, перечитуючи які, можна пережити цілий спектр емоцій: від прикрощів і співчуття ("шкода, що так трапилося"), до презирства і зловтіхи ("добре, що я не такий"). Історії, які повинні бути уроком. Історії з неоднозначними героями в головних ролях.


Сергій Щербаков… Він був одним з найталановитіших представників свого футбольного покоління, золоті роки якого (покоління) припали на період розпаду радянської імперії. Уже тепер, з висоти вільних і демократичних часів, можна героя характеризувати ще одним епітетом – заручник ситуації. Хоча тоді, на момент трагедії, мало хто мислив саме такими критеріями.


Він народився у Брянську. Виріс у спортивній сім'ї, батько якої грав у футбол за маріупольський "Новатор", а мама була гімнасткою. Як спортсмен виховувався дитячо-юнацькими тренерами "Шахтаря" і швидко пробився до його основи – вже у сімнадцять провів свій перший матч. В клубі швидко зметикували, що перед ними, можливо – майбутня зірка українського футболу. А якщо правильно розпорядитися – то зірка, можливо, європейського масштабу. У Вищій лізі чемпіонату СРСР провів загалом 52 поєдинки, забив 12 голів (показники розбиті на три сезони). І з "Шахтарем" після розпаду Союзу плавно перекочував до чемпіонату незалежної України.


Але спочатку були дві визначальні події в житті юного нападника / півзахисника. Це чемпіонат Європи U-18 1990 та молодіжний чемпіонат світу 1991. На першому турнірі у складі СРСР він став чемпіоном, відіграв дев'ять поєдинків і забив чотири голи. На другому став бронзовим призером, але гучніше вистрілив індивідуально – п'ять голів в шести поєдинках й нагорода найкращому бомбардиру. В клуб Щербаков повертався як тріумфатор.


Але одразу йому було вказано на двері – в доброму значенні цієї фрази. Сергієм зацікавилися європейські клуби й це вже була точка неповернення. Наполегливим був ПСВ і перегляд в ейндговенському клубі став першою ланкою в ланцюжку трагічних подій, що зруйнували кар’єру талановитого гравця. Цей ланцюжок міг обірватися будь-якої миті, але доля часто плете свої інтриги тонко. І зараз вже можна говорити з упевненістю – так повинно було трапитися.


З ПСВ в підсумку він не підписав контракт. Стажувався близько шести тижнів, але чи то не підійшов клубу, чи то, за іншою версією, цей перехід "забракував" Боббі Робсон – тодішній тренер "фермерів", котрий уже знав, що незабаром опиниться у Лісабоні. І розраховував працювати з українцем там.


Щербаков повернувся до "Шахтаря" і відбігав 18 матчів з 19-и командних у сезоні 1992 (дебютному в Україні), забив чотири голи. А влітку того ж року (чемпіонат України закінчився для "Шахтаря" 20-го червня) опинився в лісабонському "Спортінгу". Не дивина, адже донецький клуб тоді масово розпродував своїх лідерів – раніше пішли Онопко та Канчельскіс, майже синхронно зі Щербаковим – Сергій Ребров. До речі, наш герой міг і не опинитися в Європі – ним серйозно цікавилися пострадянські клуби, зокрема, київське "Динамо" та московський "Спартак". В Росії йому були б особливо раді, адже на той час у Щербакова як гравця олімпійської збірної СРСР і молодіжної збірної Росії уже було російське громадянство. Але ж запрошення надійшло з закритої для людей "совка" Європи, з нерозвіданої Європи, чиї плоди, як і усього забороненого, видавалися особливо смачними. Щербаков згодом говорив, що довго над пропозицією "Спортінга" не думав.


Сезон 1992/93 він розпочав вже як гравець лісабонського клубу, котрий у липні 1992-го опинився під крилом іменитого Боббі Робсона, асистентом і перекладачем водночас якого працював Жозе Моурінью. Але клуб тоді був, як зазначав сам сер Робсон, у "жахливому стані". В англійця постійно виникали суперечки з президентом, тож ця співпраця була приречена на провал. Перший сезон Боббі Робсон відпрацював повністю і привів "Спортінг" до бронзових нагород першості. Але вже посеред другого, - в грудні 1993-го, - був звільнений, хоча "леви" йшли на першому місці в турнірній таблиці. Соуза Сінтра, президент клубу, причиною звільнення назвав ранній виліт з Кубка УЄФА від представника Австрії.


Щербаков же був на сьомому небі від щастя. Найперше, що відбулося з ним у Португалії – одруження з внучкою одного з працівників "Спортінга". Фіктивний шлюб. До таких хитрощів часто вдавалися, аби виходити з-під тиску жорсткого ліміту – не більше трьох легіонерів на полі одночасно. Та й аби уникати постійних проблем з візою… Одруження на португалці автоматично надавало Щербакову громадянство, а, отже, полегшувало його побут. А клуб не скупився щедро оплачувати працю: сім тисяч доларів на місяць, чотирикімнатна квартира у місті, особистий автомобіль марки Renault. І все це – після сірого і людино-ненависного Союзу, після звички Сергія Щербакова, як він сам розповідав, жити на шістсот рублів на місяць.


Справа була за малим – просто грати у футбол. Але з цим трохи не складалося. Перший етап був змазаний травмою і тримісячним періодом відновлення. Повноцінно влився в склад лише наприкінці жовтня 1992-го.


Впродовж того сезону зіграв за "Спортінг" 17 матчів, забив чотири голи. Виходив то на позиції нападника, то на позиції флангового півзахисника, де не вистачало гравців, то на позиції під форвардом, де його бачив Боббі Робсон. Взаємодіяв в одній команді з майбутньою легендою світового футболу Луїшом Фігу, а також з відомими болгарами Красіміром Балаковим та Івайло Йордановим.


Тоді ще ніхто навіть уявити не міг, що то була фінішна пряма в кар’єрі талановитого 22-річного гравця. Відіграв у сезоні 1993/94 вісім матчів, до грудня включно, доки з командою працював Боббі Робсон. Коли ж англійця "попросили", на прощання він влаштував банкет – знак доброї волі, нічого іншого. Щербаков не відмовив собі в задоволенні хильнути чарку-другу, бувши певним, що його надійний і вже обкатаний "Рено" довезе до дому безпечно. Як потім зізнавався сам екс-футболіст, за кермо він сідав напідпитку, але з впевненістю у собі. Ігнорував червоні сигнали світлофора, перевищував швидкість. Зрештою, вліпився в авто тамтешнього радіожурналіста. Життя зберіг, але можливість грати у футбол – ні.


Сергій Щербаков потім говорив, що в Португалії він відчував неабияку свободу. Мовляв, спокійно палили при тренерах, в автобусі після виїзних матчів дорогою додому дозволяли собі легкий алкоголь. Те, чого не було на батьківщині, під сталевою завісою ладу та дисципліни. Життя, взагалі, у Європі були іншим, більш розкутим… Того вечора він міг взяти таксі й згодом шкодував про те, що не вчинив саме так. Але ж тоді в скронях пульсувала воля.


Аварія була руйнівною: шок, внутрішня кровотеча, пошкодження хребта та спинного мозку, параліч обох ніг. Його діставали, розрізаючи улюблену "ренушку" автогеном. Тоді питання стояло жити чи не жити, а не грати чи не грати у футбол.


У інвалідному візку він перебуває досі. Після аварії клуб організував благодійний матч, зібравши 126 тисяч доларів на лікування, але згодом відсторонився. Чинний контракт згодом був розірваний в односторонньому порядку, судова тяганина не була глибокою і затяжною. Не вистачало чи то сил, чи то ресурсів, чи то бажання…


В 1997-у Щербаков повернувся з Лісабона до Москви на лікування і далі вже історія набуває цілком прозаїчних барв. Лікується досі, працював у "Локомотиві", у Федерації футболу Росії ДЦП. Так і не побудував сімейного щастя, хоча, крім загадкової португалки, мав ще двох дружин, з якими пов'язував життя точно не фіктивно. З останньою, росіянкою, прожив дев'ять років, після яких в публічну площину вилізли чвари. Щербаков скаржився на бажання своєї екс-дружини виселити його з подарованої на весілля квартири, на те, що жінка влаштувала йому нестерпні умови для життя. А та, своєю чергою, звинуватила чоловіка-інваліда в зрадах, пияцтві й залежності від азартних ігор.


Не нам судити його як людину, не нам розбиратися в його повсякденному житті. Нам залишається лише оцінювати його як гравця впродовж того короткого періоду, коли він дійсно був на видноті. Коли він дарував надії, що на пострадянському просторі зростає дійсно великий гравець… Якби ж то тієї ночі він просто викликав таксі.


Ігор Семйон