Анатолий ДЕМЬЯНЕНКО: "До сих пор не знаю, откуда в "Динамо" взялись Отальваро и Морено"

Видатний капітан Динамо розповів "Футбол 24", як здіймався з киянами на вершину як гравець і чому не зміг затриматися в рідному клубі на посаді тренера.

Про выступи за "Динамо"

– Звжди мріяв, що гратиму за киян. Точніше, спершу все ж марив Дніпром, командою рідного міста. Мріяти – то найголовніше. Бо людина, яка втихомирюється і задовольняється тим, що у неї є, не має майбутнього. Зрозуміло, що виріс я найперше на перемогах команди середини 70-х. Коли дивився, як Динамо виграє перший Кубок кубків, як перемагає Баварію в Суперкубку, радів страшенно. А трохи згодом пишався, що ще мав щастя пограти поряд з покійним Віктором Колотовим, з Володимиром Веремеєвим, з Анатолієм Коньковим, з Олегом Блохіним і Леонідом Буряком. Вчився у них, переймав досвід.

Про "Динамо" зразка 1975-го та 1986-го рокIв

– Зрозуміло, у команді 1975 року сильних особистостей вистачало. Але хіба Ігор Бєланов, Сашко Заваров чи Володя Безсонов були слабшими індивідуально? То були видатні футболісти. І не лише вони. Згадайте фінал Кубка кубків у 1986-му. Атлетіко ж сильною командою було? А ми їх переграли вчисту, 3:0. Причому голи забили прекрасні. Валерій Васильович нас до того фіналу підвів готовими ідеально. Перед вильотом до Ліона ми на наступний після Чорнобильської трагедії день перемогли 2:0 Спартак. Правда, тоді про вибух не знали нічого. Про масштаби почали задумуватися в Ліоні. Розуміли, що вдома біда і своєю перемогою підбадьоримо українських людей бодай якось.

Про капiтанство в "Динамо"

- Ти – помічник тренера на полі. Мусиш бути вимогливим найперше до себе. А крім того, змушений підбадьорювати, щоб ліпше віддавалися на тренуваннях і під час матчів, партнерів за командою. Бо якщо кожен гравець продемонструє на полі все найліпше, що в нього є, перемога нікуди не дінеться. Іноді доводилося кричати, іноді достатньо кількох слів, а в окремих випадках доводилося людей заспокоювати. Та все це дієво, лише коли капітана сприймає команда.

Про перемогу над "Спартаком" в ЛIзi чемпiонiв у 1994 роцi

- Ми теж тоді продемонстрували непоганий. Невдалим був лише перший тайм і це вилилося у результат 0:2. "Не можна, хлопці, так, стільки людей прийшло, – казали в перерві. – Треба трохи додати і все буде гаразд". І додали ж. Прекрасний матч вийшов. Або згадайте наш матч з голландським Утрехтом у Кубку кубків-1985/1986. На виїзді ж поступалися 0:2, я забив єдиний гол на останніх хвилинах. М’яч тоді ледь-ледь у ворота закотився. Але то не важливо – пересік лінію воріт й усе. Хтозна, чи змогли б ми удома відігратися з 0:2? Припускати складно. Ми ж були на початку шляху. Так, вже зігралися, добре влилися до складу молоді футболісти – Ваня Яремчук, Паша Яковенко, Вася Рац. У Києві ж від голландців пропустили вже на сьомій хвилині. Але трибуни Республіканського тоді теж тріщали. Зібралися, змогли переінакшити хід матчу і виграли 4:1.Ясна річ, що тоді, на початку сезону, ніхто й уявити не міг, чим усе завершиться. Але у футболі не буває випадковостей. На створення боєздатної команди потрібно два-три роки. І то як мінімум. Але добре, що після десятого місця у 1984-му керівництву вистачило терпіння не сходити з обраного шляху і залишити Валерія Васильовича на посаді. Мабуть, збрешу, якщо скажу, що тоді були впевненими, що все у нас вийде, навіть ми, гравці. Але Валерій Васильович зміг знайти молодих гравців, які підходили нам по стилю і додали б того, чого команді бракувало.

Про звiльнення з "Динамо" в 2007 роцi

– То питання до керівників. Мені за той час не соромно. В 2007-му ми стали чемпіонами, виграли Суперкубок. Причому виграли молодіжним складом. Коли сказав Ігореві Михайловичу, що збираюся виставити молодь, він схопився за голову: "Толю, ти що, ми програємо 5:0!" А ми вийшли, зіграли в основний час 2:2 і виграли серію пенальті. А взагалі, не хотів би говорити на цю тему. Нехай моє звільнення залишиться на совісті тих, хто таке рішення виніс.

Моя думка – брати треба лише тих іноземців, які були б на голову вищими за наших футболістів. Не так, щоб грали однаково або трохи краще, а саме на голову сильніше. Тоді ж була мода на легіонерів і брали ледь не всіх, кого пропонували. Мені приводили гравців, а де їх дівати, не знав. Люди ображалися, амбіції у них великі, а рівень не такий високий, як того б хотілося.

Про колумбiйцiв Морено та Отальваро

– Досі не знаю, звідки вони взялися. Поставив їх, щоб люди подивилися, що то за легіонери. Щоб хтось переконався, що наші гравці не гірші.

Иван Вербицкий