Сто оттенков гостеприимства

Юрий КОРЗАЧЕНКО, «Футбольный клуб»

Сьогоднішнім товариським поєдинком із латвійцями збірна України ставить крапку в першій сотні домашніх поєдинків: ювілей, вартий відзначення та уваги. А також вивчення під різними ракурсами – історично-статистичними, морально-психологічними, пристрасно-патріотичними тощо.

Біографія української національної команди розпочалася з підготовки до спарингу з сусідами-угорцями. В матчі, що його прийняв Ужгород, для нас усе було вперше. Про якусь систему відбору, тренувальний процес і тактичні напрацювання мова, звісно ж, не йшла. Старт збірної був подією скоріше політичною, аби він відбувся якомога скоріше, й було обране місто поблизу кордону, нашвидкуруч сформований тренерський штаб і скликаний склад. Млинець вийшов глевким, але початок був покладений.

Естафету в Ужгорода прийняла Одеса й лише потому в переліку домашніх міст збірної України з’явилася столиця, яка понад сім років цим статусом не бажала ділитися. Влітку 2001-го настала черга славетного Львова, де наша національна дружина немовби підживлюється чарівною енергетикою трибун. У десяти тутешніх зустрічах господарі лише раз не змогли подолати суперника!

Донецьк «дебютував» у команді приймаючих міст 2003-го, ставши одним із міст, де українці господарювали на двох стадіонах – «Шахтарі» та «Донбас Арені». Першим оформив «дубль» Київ – до Республіканського-«Олімпійського» приєдналася динамівська арена.

Наприкінці переможного для українців відбірного циклу до ЧС-2006 вони нарешті завітали до Дніпропетровська, де встигли зіграти ще на знаменитому «Метеорі», перед тим, як через три роки випробувати новеньку «Дніпро Арену». В тому-таки 2008-му збірна відкрила для себе Харків, а пізньої осені 2011-го відбула останнє поки новосілля – на «Арені Львів».

У трьох стартових іграх на своїх полях «синьо-жовті» продемонстрували поступальний графік: поразка – нічия – перемога. Зігравши три наступні поєдинки «під копірку» та поступившись італійцям, потім вони порадували своїх прихильників першою з трьох найдовших серій без поразок – із дев’яти матчів (1995-97). Згодом таке ж досягнення фіксувалося в 2003-05 та 2013-14 рр. 

Є в реєстрі домашніх матчів відтинок у 2003-04 р., що вмістив чотири поспіль нічиї. А «сандвіч» із двох нічийних серій та поразки від поляків – то найдовше господарювання без перемог (1999-2001). Гіршими були хіба що три поразки поспіль у період експериментів Олега Блохіна в 2011-му та завершення Євро-2012, що плавно перетекло в початок відбору ЧС-2014: чотири матчі поспіль не тільки без виграшів, але й без забитих м’ячів.  

Утім, перше перебування легендарного динамівського бомбардира на чолі головної команді країни позначалося рекордами позитивними. Сім поспіль перемог на своєму полі в 2005-07 увійшли до найдовшої результативної серії: протягом 14 зустрічей підопічні Блохіна, а згодом і Олексія Михайличенка не залишали ворота гостей без бодай одного гола.

Іван Гецько, вразивши ворота угорців зі штрафного на останніх хвилинах ужгородського поєдинку, записав за собою авторство найпершого результативного удару «синьо-жовтих». Наразі таких налічується 154. Точніше, трішечки менше, бо зафіксовані три автоголи. Зате решту мячів розподілили між собою рівно 50 українських футболістів.

Чи хтось із вас сумнівається щодо найвправнішого снайпера? Звісно ж, це – Андрій Шевченко. Рівно половина його голів у національній команді – 24 – припадає на домашні зустрічі. Шева випереджає двох Сергіїв – Реброва (10) і Назаренка (8), а також одразу трьох своїх тезок – Ярмоленка (7), Вороніна та Воробея (по 6).

Усього два хет-трики записали до свого активу гравці української збірної. Обидва – на виїзді. Для гостей же наших навіть гольові «дуплети» були справою напрочуд рідкісною. Хоча угорець Кіпріх встановив орієнтир в першому ж матчі. Його підтримали поляк Олісадебе, вірменин Альберт Саркісян, румун Муту, албанець Богдані, італієць Ді Натале, француз Мартен.

Артур Петросян із збірної Вірменії – єдиний, кому вдалося відзначитися в двох виїзних матчах проти нашої команди. Осібно стоїть досягнення румуна Тамаша, котрий в одному матчі вразив як чужі, так і свої ворота. Серед тих, у кого збився футбольний компас, також естонець Кірс і казахстанець Авдєєв.

Були «самостріли» й у нас. Причому Олександр Кучер у матчі відкриття «Арени Львів» виявився двічі невдахою, бо до фінального свистка не дограв через вилучення. Цікаво, що другу свою домашню червону картку захисник «Шахтаря» отримає рівно (!) через два роки, у першому поєдинку плей-офф світової першості проти Франції.

Найбільша домашня перемога – львівські 9:0 із Сан-Марино в 2013 році. На три «сухі» голи менше пропустив Азербайджан у 2006-му, по п’ять без відповіді отримали Андорра та Фарери відповідно в 2009 і 2007. Загалом із 51 виграшу 11 здобуті з великим рахунком – різницею в три та більше м’ячів. Найдошкульнішими поразками «синьо-жовтих» на своєму полі є 0:3 від Туреччини (2009) і 1:4 від Франції (2011).

У 26 іграх наші улюбленці так і не змогли розпечатати чужі ворота. Натомість свої залишили недоторканими – в 47. Спільними з опонентами зусиллями підписано 13 мирних угод із рахунком 0:0. Цей підсумок другий серед найпопулярніших домашніх результатів, на один бал попереду мінімальна перемога – 1:0. По 11 зустрічей принесли нічию 1:1 і перемогу господарів – 2:1, дев’ять разів ми вигравали в два «сухі» м’ячі, сім разів мінімально поступалися.

Найбільш результативними, окрім львівського побиття санмаринських «карликів», виявилися дуель із Вірменією – 4:3 (також у Місті Лева) та перемога над Литвою – 5:2.

Лише двічі, повівши в рахунку, «синьо-жовті» в дома поступалися. І в цьому плані донецька поразка від французів (1:4) вирізняється. Як і програш Уругваю в тому ж 2011 році – адже саме в тій грі Андрій Ярмоленко провів найшвидший в історії нашої національної команді гол, забивши вже на 15-й секунді. Найбільш пізній глядачі побачили в тому поєдинку, де динамівець відкрив лік своїм голам у збірній: восени 2009-го з Андоррою, коли Артем Мілевський реалізував 11-метровий на п’ятій компенсованій хвилині.

Вольовою виявилася перша ж домашня перемога. В 1994 році, пропустивши від мало кому тоді відомого Белькевича, українці відповіли білорусам трьома голами. Згодом іще шість разів жага до перемоги виявлялася сильнішою за аналогічне прагнення суперників, востаннє поки – в рамках Євро-2012 у пам’ятній битві зі Швецією.

На жаль, солідна гра збірної України збіглася в рідних для «синьо-жовтих» стінах із солідними суперниками вже в той період, коли про 100 тисяч місць на трибунах «Олімпійського» залишилися тільки спогади. Отже, повторити вболівальницькі досягнення київського «Динамо» радянських часів національній команді незалежної держави вже не вдалося. Втім, відвідуваність найбільш «ажіотажних» поєдинків за її участю – досить пристойна. Так, аудиторія матчу плей-офф ЧС-2002 із німцями (86 000) всього на півтори тисячі менша, ніш зібралося на лондонському «Уемблі» під час рекордного для нас матчу проти Англії 1 квітня 2009 року. 85 тисяч відвідали в 1997-му гру з Північною Ірландією, 82 100 – історичний поєдинок проти росіян у 1998.

На жаль, не по всіх зустрічах є точна статистика відвідуваності. Проте вважатимемо  середні та абсолютні показники такими, що витримують погрішність, і констатуємо: 99 домашніх матчів збірної України зібрали загалом 2 893 763 глядачів, що в середньому становить по 29 229 за гру.