14 березня 2013 21:13

Виталий ХМЕЛЬНИЦКИЙ: "За "Динамо" играть было не менее почетно, чем за сборную..."

Один із тих, кому «Динамо», власне, й завдячує всенародною любов’ю та славою. Складається враження, що він ніколи не залишається на самоті. Довкола нього, з ним – постійно друзі, колеги, вболівальники. І діти – впродовж багатьох років знаменитий футболіст працює тренером у дитячо-юнацькій школі київського «Динамо» імені Валерія Лобановського. Там і відбулася наша розмова.

«НА ЧЕМПІОНАТ СВІТУ ДО АНГЛІЇ МЕНЕ НЕ ВЗЯЛИ ЧЕРЕЗ «ПСИХОЛОГІЧНУ НЕВРІВНОВАЖЕНІСТЬ»


– Віталію Григоровичу, існує чи то легенда, чи то байка: Гаврило Качалін – головний тренер збірної СРСР з футболу – зібрав команду, щоби познайомитися з гравцями. Кожен із футболістів розповідає про себе – хто він, звідки. І ось доходить черга до Хмельницького. А ви й кажете: народився я на хуторі Тимошівка. Ось – моя хата, ось – Нестора Махна. Більше нічого не пам’ятаю». Було таке?
– Та щось було (сміється). Розумієте, нас чоловік 30 викликали, й кожен встає й починає: «Я такий-то, народився в сім’ї робітників-селян, у комсомол прийняли тоді-то...» Одне й те саме. Ніхто ж не слухає того! Ось і вирішив трохи розважити хлопців.

– А якщо направду, то що пам’ятаєте? Як із Гуляйполя на футбольне поле вийшли?
– Я мало прожив на Запоріжжі. 1947-го, коли мені було чотири роки, мама з нами, п’ятьма дітьми (я був найменшим, усі інші – дівчата, справжнісіньке бабське царство!) переїхала до Маріуполя, тоді ще Жданова. Там і захопився футболом. Грали дітлахами де попало і чим попало, часто босими. Перші змагання, в яких взяв участь, був міський турнір серед дворових команд. Ще школярем потрапив до місцевої юнацької команди «Азовмаш», дорослий склад якої виступав у класі «Б» української зони союзного чемпіонату. З 1961-го почав грати за основу. З’явились і перші заробітки – зовсім, повірте, не зайві. А потім був «Шахтар» Олега Ошенкова. Йому мене рекомендували наші тренери Євген Шпиньов та Олег Жуков, які й самі колись виступали за гірників. У Донецьку провів три сезони, ледве не ставши володарем Кубка СРСР (на фінальну гру 1962-го року мене не взяли), тож призи й медалі довелося дозбирувати вже в «Динамо» (сміється).

– Ваше зростання відбувалось у краю, який через різні обставини був переважно російськомовним. Але ви, на відміну від багатьох навіть нинішніх молодих футболістів, добре розмовляєте українською, спілкуєтесь нею. У вас в дитинстві й пізніше було україномовне середовище?
– А якою мені ще розмовляти, якщо я – Хмельницький?! (Сміється). Але там, де виріс, направду розмовляють переважно російською. У часи індустріалізації на південь і схід України на освоєння шахт, для будівництва металургійних комбінатів, заводів їхали люди з усього СРСР, було багато переселенців. Тому й мова спілкування була інтернаціональна, тоді – російська. Я й сам до російської школи ходив. Але вчився добре, з української взагалі четвірок не мав. Я навіть золоту медаль міг отримати – «зрізали» мене на іспиті з математики. Цікаво, що нижчу, ніж потрібно, оцінку мені поставила молода вчителька, чоловік якої теж був футболістом, грав захисником в «Азовмаші». Правда, я тоді лише розпочинав і про мої футбольні успіхи вона, мабуть, не знала. А так, можливо, й одержав би «відмінно» по блату (сміється).

– Пригадую, якось, давно вже, до нас в «Український футбол» на «пряму лінію» з читачами приходив Олег Базилевич. А він – корінний киянин. Проте на всі запитання відповідав українською. Коли поцікавилися, звідкіля таке володіння мовою, Олег Петрович навіть образився: «Це ж моя рідна мова!»
– Правильно! Скажу й інше: раніше ми всі не те, що здібнішими, але напевне охочішими до навчання були.

– Вас запросили в «Динамо» на лівий край замість Валерія Лобановського. Але ж ви правша...

– Я й справді «правосторонній». Проте тренери чомусь, іще в «Азовмаші», визначили моє місце на лівому фланзі атаки. Довелося звикати, пристосовуватися, вигадувати щось своє, що давало би перевагу над захисниками. Скажу, що взірцем для мене став саме Лобановський. Уперше побачив його на полі, коли (тоді я виступав ще за Жданів) приїхали до Києва на матч з армійцями столиці. За день до поєдинку подивилися гру динамівців з алматинським «Кайратом». Тоді «Динамо» перемогло, якщо не помиляюсь, 5:1. Валерій Лобановський вразив своїми діями, адже брав участь чи не в усіх результативних атаках, сам забив два м’ячі. Тоді я й зрозумів, хто головний в атаці! (Сміється).

– Те, що «підсиділи» Лобановського, не позначилося потім на ваших стосунках?
– Коли прийшов у «Динамо», Валерій вже рік виступав переважно за «дубль», отож на «живе» місце я не претендував – конкуренції між нами не було. Бачились рідко. Якщо й зустрічались, то: «Привіт». – «Привіт». «Як справи?» – «Нормально». Ось і все. Лобановський був професіоналом і розумів, що його проблеми не в мені.

– А як уболівальники відреагували на ваш прихід? Не порівнювали з Лобановським – він же був улюбленцем київської публіки?

– Може, якісь ревнощі й були спочатку. До першої гри з армійцями Одеси. Думаю, після того глядачі вже забули про Лобановського – у них новий кумир з’явився (сміється).

– Віталію Григоровичу, чи продовжуєте вважати, що нападники повинні обов’язково спеціалізуватися?

– Гра на різних – будь-яких – позиціях має свою специфіку, яка обумовлює спеціальні вміння, навички, особливості техніки, якщо хочете – навіть ігрову ментальність. Наведу один трохи, можливо, кумедний приклад, про який вже якось розповідав журналістам. 1968-го року в гостях грали з московським «Торпедо». У мене гра не пішла – дай, думаю, хоча б захисту допоможу. Відійшов в оборону, а тут мені м’яч. Вирішив відпасувати воротарю, чого в житті раніше ніколи не робив! Ну й видав блискучу передачу на хід Стрельцову. Той, не подякувавши, як стрельне по Рудакову! Добре, що Женя парирував, а то мав би я на горіхи. Тихенько-тихенько та й побіг назад, тобто вперед – туди, де й потрібно бути форварду. Універсалізм повинен бути. Але його не потрібно абсолютизувати. Кожен повинен найкраще робити щось своє.

– Хмельницького часто згадують як відчайдуха, проти якого часто порушували правила. Хтось підрахував, що в першому сезоні за динамівців ви «заробили» для команди 9 пенальті? Скажіть відверто – так виходило в боротьбі чи, можливо, хитрували, спеціально йшли на загострення у штрафному?
– Завжди догравав епізод до кінця, ніколи не падав спеціально, не симулював. У наші часи такі «вистави» взагалі не були в пошані. Тоді чоловіки грали в чоловічий футбол! Жорсткий, але чоловічий! Проте, до слова, вже наступного сезону Тофік Бахрамов (був такий відомий радянський арбітр), коли мене кілька разів завалювали в одному з матчів, сказав: «Вставай, Хмелю, вставай! Вистачить пенальті – з гри забивай!»

– Ви виокремлювались особливим умінням грати головою – на випередження, як кажуть, рибкою. Це небезпечно – пірнати?
– Про це не думалося. Головне – бачиш м’яч, прагнеш до нього дістатись і хочеш забити. Проте має бути й певний розрахунок – нападник завжди повинен зважувати свої дії.

– Щодо теоретичної дискусії про те, яким має бути нападник, а точніше – хто краще грає головою, в кого перевага – у високого нападника чи нижчого... Що головне?
– Головне – правильно вибрати позицію, першим зустрітися з м’ячем. І нападник, і захисник, обидва діють в умовах дефіциту часу й простору. У футболі, особливо сучасному, часто є лише мить для того, щоби забити чи навпаки – відбити, вибити м’яч. Хто краще скористається з наданої можливості, той і виграє. Блискуче уміння використати мінімальний шанс продемонстрував Андрій Шевченко, який забив два голи у воротах шведів на Євро-2012. Він, ветеран команди, показав молодшим – тим же Ярмоленку з Мілевським – як це потрібно робити. І, погодьтеся, зріст тут був ні до чого. Шевченко правильно оцінив ситуацію, точно вибрав місце й не побоявся піти на можливе зіткнення.

– Але будь-яке зіткнення – це зіткнення. Ви уміли терпіти удари?

– Інколи й справді було дуже боляче. А я ж іще без щитків грав – це дозволялося. Дехто тоді взагалі форсив – грав зі спущеними гетрами, «по-модному». У кожного свої були примхи. (Сміється). Але, як мовиться, назвався грибом – лізь до кошика. Куди ж у футболі без ударів?! Ось і б’ють – не лише по м’ячу.

– Не хотілось інколи дати здачі?

– Хотілось. І навіть давав, за що й постраждав.

– Упродовж одного сезону вас аж тричі вилучали з поля...
– Каюсь, було. Першого разу вилучили під час повторного матчу за Кубок кубків із «Селтіком» у Тбілісі в січні 1965-го. Тоді ми зчепились із захисником суперників Джимі Крейгом. А поруч пробігав Віктор Серебряников. Ось і вирішив допомогти – зачепив шотландця по носі (той у нього нівроку був). А боковий суддя, не розібравшись, указав на мене – тож постраждав я, виходить, за товариша. Другого разу червону картку «заслужив», коли зі збірною здійснювали турне Південною Америкою. Тоді награвали різні склади, гравців тасували. У якомусь із матчів проти якогось там клубу Микола Морозов випускає мене замість Месхі за хвилин 10 до закінчення гри. Виходжу, мені відразу ж дають пас. Але суперник, Алсіндер (між іншим, гравець збірної Бразилії), рукою притримує й забирає м’яч. А мені ж усього 22 – я палаю бажанням показати себе в усій красі! Ну й збиваю бразильця ззаду! Суддя, звісно, свистить, і я, пробувши в грі секунди, напевно, дві, полишаю поле. Останнього разу вилучили мене вже в Ростові, в матчі на першість Союзу. Грали здорово – я два м’ячі забив, Біба забив, ще хтось. Словом, перемагаємо 5:0, і тут їхній молодий захисник (мабуть, щоби хоч якось поквитатися) грубо «в’їжджає» в мене. Я не стерпів – відштовхнув його. А він візьми та й упади на газон. Дискваліфікували мене на місяць, мабуть, за сумою скоєних «злочинів».

– Ви брали участь у відбірковому турнірі чемпіонату світу 1966-го року, а вперше вийшли на поле в повторному матчі з греками в Піреї. Хоч і не забили, але збірна перемогла – 4:1. Які враження від дебюту?
– Була спека. Перед матчем у мене з носа пішла кров – зупинити не могли. Але моє прізвище вже внесли до стартового протоколу – замінити не можна. Нічого, відлежався. Зіграв, ніби, добре, один м’яч Банішевський з моєї передачі забив.

– Наступна гра – 17-го жовтня – теж була на виїзді, з данцями. Їх влаштовувала лише перемога, але 3:1 виграли гості. Перший гол після перерви провів Метревелі, й знову з вашої подачі.

– Я тоді пройшов якогось із Хансонів (їх, отих Хансонів, у данців пів-команди було) і помітив ривок Слави – йому й спрямував м’яча. Потім ми ту гру по телебаченню о другій ночі дивилися – господарі, щоби принадити побільше вболівальників на стадіон, транслювали її в запису. Збірна вирушила додому, а ми з Сабо залишились у Копенгагені – за два дні вже в Осло київське «Динамо» грало єврокубковий матч. Через те ми й на останній матч збірної проти Уельсу не потрапили. Без нас, до речі, збірна програла – 1:2.

– Проте не потрапили ви й до Англії. Чому Микола Морозов не взяв вас на чемпіонат?

– Після моїх вилучень із поля в Москві вирішили, що я «психологічно неврівноважений». А я ж не такий! Проте висновки для себе зробив. Надалі мене не те що не вилучали ніколи, а й попереджень не мав. Замість мене до збірної взяли нашого Поркуяна, який поїхав на чемпіонат і зіграв в Англії відмінно. Правда, повернувшись, сів на лавку запасних.

– Приклад Валерія Поркуяна взагалі, як на мене, феноменальний. Дебютант, який ще й у «Динамо» фактично не награвся, з корабля на бал потрапляє до збірної, а на мундіалі стає кращим бомбардиром команди! Не шкодували за своїм шансом?
– Скажу відверто, що для нас, київських динамівців, тоді головними були виступи все-таки за «Динамо». Завдяки, можливо, й Віктору Маслову, ми вважали його навіть сильнішим за збірну. Отож не поїхав до Англії, то й не поїхав – нічого страшного. Проте, звісно, з роками розумію, що міг зіграти не на одному, а на двох мундіалях – таке не кожному випадає за футбольну кар’єру.

«НА МІСЦІ ЕСПАРРАГО Я ТАКОЖ ЗАБИВ БИ КАВАЗАШВІЛІ»


– Напередодні відбіркових матчів уже мундіалю-70 збірна СРСР, яку тоді очолював Гаврило Качалін, вирушила до Латинської Америки, де зіграла кілька матчів. На рівні збірних – із колумбійцями. Радянські футболісти перемогли суперників 3:1, а два голи забили ви.
– Ми тоді першими відкрили рахунок після удару Гершковича, але колумбійці зрівняли, тож на перерву пішли за рахунку 1:1. У другому таймі ми мали відчутну перевагу і, як написали після матчу місцеві газети, проходили захист суперників, мов ніж крізь масло. Я забивав наприкінці гри: один м’яч – ногою, другий – головою.

– Який сенс був таких довготривалих і постійних поїздок за океан?
– Тривалі збори давали змогу перевірити достатньо велику кількість гравців, випробувати їх у різних поєднаннях, награти склад. А чому їздили до Південної Америки? Так тепло ж там! Ну й заробляли дещо. За матч нашій збірній господарі платили, якщо не помиляюся, дев’ять тисяч доларів. Якщо на поле виходив Яшин, то додавали іще тисячу – Лев Іванович був дуже популярним.

– Щось, однак, і гравцям перепадало?
– Нам платили добові – по 85 доларів за кожну країну. Тож чим триваліше турне й більше країн – тим краще було й футболістам.

– Після повернення з Америки збірна провела кілька досить невиразних товариських поєдинків у Європі. Правда, один із них усе-таки виокремлю. Це матч із командою НДР у Лейпцигу. Пригадуєте?
– Попри товариський статус матчу та пізній час його проведення, він викликав величезний інтерес – подивитися на гру прийшло понад 90 тисяч глядачів. Керівництво, пам’ятаю, просило нас грати з господарями обережно, без грубощів – друзі ж. А німці взяли й забили першими. Гол, правда, був гарним – Льове обіграв перед тим кількох наших і пробив майстерно. Ми відповіли тією ж монетою. У нас забивав Пузач, який проводив першу гру за збірну. Толя «накрутив» захисників і послав м’яч точнісінько в нижній кут воріт. Після перерви з лету забив і я. Теж красиво – під поперечину. Проте перемогу не втримали. Сталось це так. Я вибив в аут, щоб Метревелі зміг замінити Хусаїнова. Німці швиденько ввели м’яч у гру, й тут помилився Шестерньов, а потім і Рудаков, які проґавили нападника.

– «Розписали» результат?

– Навіть і гадки не мали! За нічию лише півсуми преміальних отримували, які там домовляння?! Та й не було такого на рівні збірних у наші часи.

– Відбір до Мексики збірна почала з нульової нічиєї в Белфасті. Важка була гра?
– Важка, але цікава, смачна. В ірландців Бест, Дуган грали – дуже сильна команда. Та й ми не подарунок були. Ніхто не хотів поступатися. Для мене, втім, матч завершився поразкою. У другому таймі порвав м’яз ноги й на три тижні вибув з лав – наступні відбіркові матчі пропустив.

– Свій другий поєдинок у відборі провели в Стамбулі проти турків. Цей матч завершував турнір і фактично вирішував долю путівки на мундіаль. збірна СРСР відкрила рахунок після удару Асатіані, але господарі зрівняли його. Турки – на піднесенні, йдуть уперед і тут... спрацьовує зв’язка Серебряников – Хмельницький... Як це було?
– З Віктором у нас завжди було взаєморозуміння. Він відмінно бачив поле, а так «вирізати» передачу, як Серебряников, мало хто вмів. Партнер подав, а я злету не став затримувати м’яча. Потім Бишовець зіграв на Асатіані, й той поставив переможну крапку.

– До офіційної заявки збірної потрапило (якщо враховувати Капличного й Шмуца) аж восьмеро українських футболістів. Солідний десант.

– Кожен із моїх партнерів був достойним головної команди! Із кимось ми грали разом чи суперничали у внутрішніх змаганнях, але завжди (і не лише у збірній) підтримували дружні стосунки.

– Із деким, кажете, доводилося суперничати. Приміром, із воротарем московських армійців Шмуцем. Сильний був голкіпер?
– А інакше би не взяли до збірної! Олексій тоді фактично другим воротарем у команді був, а це не абищо! Правда запам’ятався він уболівальникам, думаю, не лише надійною грою, а й курйозним голом, який сам... заніс у свої ворота. У матчі першості Союзу з єреванським «Араратом» Шмуц із лінії воріт вирішив увести м’яч у гру рукою. А для цього ж потрібно розмахнутися! Відвів він руку назад, а м’яч відтак і перетнув лінію воріт! Суддя це зафіксував і вказав на центр – гол! Видатний гол! (Сміється.)

– Про Капличного, який грав персональником, казали, що він міг «з’їсти» будь-кого з нападників. Він і справді був таким непоступливим?

– Капля був жорстким. Такий, знаєте, сухий, жилавий, вилицюватий – нікому не давав спуску. І землякам також. Він же сам із Поділля, з Дунаївців. Звідтіля ще, здається, родина дружини Жені Рудакова. Капличний пізніше книжку написав, мені також подарував. Він був одним із найкращих радянських оборонців.

– Ви вийшли на заміну вже в стартовому матчі мундіалю – проти господарів. Нульова нічия – закономірна?
– Із мексиканцями зустрічалися в товариському матчі десь за два місяці до першості й тоді також було 0:0. Поєдинок же на чемпіонаті був, звісно, безкомпроміснішим, жорсткішим. Довелося непросто, адже господарі прагнули будь-що перемогти. До того ж, полудень, сонце в зеніті, температура повітря за 40. Єдиний затінок – тінь від якогось гучномовця по центру поля. Боролися ми на рівних, тож результат нас влаштував.

– У другому матчі збірна СРСР переконливо перемогла бельгійців – 4:1. І ви забили з передачі Євружихіна свій перший м’яч на чемпіонаті...
– Добре пам’ятаю: атака праворуч, простріл, центральний захисник зібрався виносити м’яч, і я його випереджаю... У мене збереглася газета зі знімком, де зафіксовано цей момент – там кількох сантиметрів не вистачило, щоб оборонець не влучив мені черевиком прямо в скроню. Але не влучив, а я влучив – у дальній кут.

– Сальвадорців пройшли, складається враження, за інерцією.

– А в них узагалі «прохідна» збірна була. Вони навіть бельгійцям не змогли протистояти, коли там гравці загуляли: ван Хімста в «бардачку» спіймали, конфлікт у команді був. У нас тоді два м’ячі Толя Бишовець забив. І в мене момент був – не пощастило.

– Ви грали й в чвертьфіналі проти уругвайців. Уже в дебюті могли забити після передачі того ж Євружихіна, але не влучили. Що завадило?
– Суперники проти наших нападників діяли персонально. Проти мене здоровенний такий Убінас. Коли Гена прострелив, я вискочив наперед, але суперник устиг трохи зачепити мені ногу. Пробити, як належить, я не зміг. Устиг відкинути на Бишовця, але момент для атаки вже втратили. Це був, мабуть, єдиний за всю гру небезпечний момент. І в нас, і в суперників. Ми вовтузилися, молотили один одного весь час, але нічого путнього поблизу воріт так і не створили. Усе йшло до нічиєї. На випадок такого результату тренери навіть уперше включили в запасні Поркуяна, щоб було кому тягнути жереб для визначення переможця.

– Поступилися через помилку судді?
– М’яч тоді на півметра вийшов за лінію воріт! А суддя осліп! Проте в поразці винні самі. Бо замість того, щоб боротися, зупинилися.

– Хто недограв до кінця? Захисники, Кавазашвілі?
– Не звинувачую когось персонально. Винні всі, хто там був. Але футболісти бачили, що м’яч вийшов за межі поля! Та й Еспарраго бачив, що він вийшов. Уругваєць забив, але не торжествував. Він лежав і дивився на суддю. А той взяв і показав на центр.

– Але подивімося на ситуацію з погляду уругвайського нападника. Він також бачив, що м’яч вийшов, і теж мав зупинитись? Але ж свистка не було – м’яч у грі!
– Еспарраго діяв правильно. На його місці я б також довів справу до завершення – забив би.

– Пригадую, напередодні чемпіонату світу 1986-го року, коли збірна СРСР вирушала знову до Мексики, одна з газет умістила слова напуття гравців мундіалю-70 молодшим колегам. І ви тоді застерігали їх не повторити ваших помилок, не покладатися на суддю, а все вирішувати на полі своєю грою. Як у воду дивились!
– Мабуть, кожне покоління приречене на свої помилки. Пам’ятаю відчуття після першої поїздки збірної за океан. Лишень розмістились, вийшли пройтися і – швидко назад. Рушники зволожували, голови ними обмотували – спека, задуха. Граємо стартовий матч – усе добре, ведемо 2:0, а під кінець ледве повзаємо – 2:2. Проте в другому матчі вже легше, а там, дивись, і не відчуваєш чогось особливого. Людський організм до всього звикає, просто потрібен час для акліматизації. Ми й вирушали на чемпіонат заздалегідь, аби бути в нормі. Суперники не були сильнішими за нас. Склалось, як склалось – у футболі таке не рідкість.

«УСЮ ВЛАДУ – ВОРОТАРЯМ І НАПАДНИКАМ!»


– А що то за історія була з поліцейським і вашим перевдяганням?
– Мешкали в готелі під постійною охороною поліцейських. Особливо колоритним був один із них – товстий такий, кілограмів 120, ми його ще «чікоко» прозвали – «курча» по-нашому. А вдень спека була неймовірна. Ось охоронець (а пост його був у внутрішньому дворику) й зняв кітель із кашкетом та й повісив їх на вішак. А ми нудилися зі Славою Метревелі. Робити нічого – то й давай приміряти ту форму. Усі сміються – Лев Іванович, інші. Воно й справді кумедно – форма ж не за розміром. Думали, що нас ніхто не бачить – журналісти й просто сторонні не мали доступу до готелю. Нас із вертольота сфотографували. І наступного дня знімок у газеті – ми при повному параді! І текст – образа честі мундира офіцера! Приїжджає наш мексиканський друг і ледве не плаче – неприємності в хлопця, а в нього ж родина, троє дітей та й до пенсії скоро. Старостін до нас: «Недоумки! Вам по 30, а все хіхоньки-хахоньки! Дожартувалися – людину з роботи через вас виганяють!» Ми – очі долу, а що робити? Довелося тому-таки Старостіну з горілкою їздити навіть до місцевого міністра внутрішніх справ залагоджувати конфлікт. Проте залагодили. Після того, як усе минулося, поліцейський приходив до нас, ми потиснули один одному руки, залишилися, словом, друзями. Ось так ми розслабилися.

– Часто розслаблялися?
– Під час зборів, змагань це, якщо хочете, психологічна необхідність, запобіжник зривів. А кумедних випадків вистачало. Повертаємось якось із Південної Америки додому через Амстердам. Уранці було кілька вільних годин, отож вирішили пройтися містом. Забрели в якусь крамничку поблизу одного з каналів. Дивлюся – гральні карти з оголеними красунями. Сам я в карти не грав і не граю, але дай, думаю, візьму на сувеніри, комусь подарую – екзотика ж. Прошу показати. Продавець – такий собі дідусь – подає, а сам чомусь хитро посміхається. Значення я тому не надав, відкриваю колоду, а мене як ударить струмом! Аж колоду з рук випустив. Купляю! В аеропорт їхали автобусом. Попереду на кращих місцях – голова федерації футболу Микола Ряшенцев, тренери, ми – десь позаду. А зі Славою Метревелі вирішили, що розіграємо начальство. Ось товариш повертається до мене й вдаємо суперечку. Я ніби хвалюся картами, а він теж ніби намагається відібрати їх у мене. Крик-галас! Слава гукає: «Миколо Миколайовичу, а йдіть-но сюди! Дивіться, що Хмель купив!» Ряшенцев підходить, забирає карти, а Метревелі під’южує: «А ви відкрийте, відкрийте!» Той відкриває – а далі ви знаєте. Увесь автобус вибухнув сміхом! Аякже – такого чиновника розіграли.

– Дозволяли собі жартувати над начальством?
– Ряшенцев був нормальною людиною – сміявся разом з усіма. Правда, дурнями нас зі Славою все ж обізвав.

– Кажуть, у вас багато цікавих історій, пов’язаних і з київським «Динамо». Мені Серебряников розповідав, як ви разом вужа в кімнату Маслова підкидали.

– Та то не я! Я шанував Діда, хіба би зміг? Мені всілякого приписують. Ось, приміром, на вищих тренерських курсах 1976 року в Москві вчилися разом з Едуардом Малофєєвим. І після занять частенько, взявши ще Віктора Прокопенка, йшли десь посидіти, відпочити. А йти було далеченько, через Ізмайлівський парк, неподалік якого мешкали. Повертались інколи запізно, а оскільки була осінь, болото, то часто забрьоханими, як кажуть, по вуха. Звісно, зразу ж завалювалися відпочивати. Та ось одного ранку просинається Едик у своїй кімнаті на першому поверсі, а в нього сліди від його взуття ведуть до ліжка, потім – по стіні, далі – по стелі, відтак знову – до виходу. Чомусь усі запідозрили, що то я зробив. Але ж не я! Це, мабуть, штангісти, які мешкали з нами на тренувальній базі (хитро посміхається). Зізнаюся проте в іншому гріхові. Якось до нас на динамівську базу в Кончу-Заспу мали приїхати секретар ЦК партії з міністром внутрішніх справ УРСР – для якоїсь чергової накачки. А ми з Вітею Банниковим підготувались і вивісили прапор з написом «Анархія – мати порядку! Усю владу – воротарям і нападникам!» Маслов як побачив: «Трохимівно!» (у нас завгоспом була) «Негайно зняти!» Зняли. А шкода – ми ж хотіли якнайкраще.

– Маслов суворим був?

– Він був зрозумілий для нас. Великий як тренер і людина. Саме він, а не хтось за кордоном, придумав схему гри з двома нападниками, завдяки якій київське «Динамо» не знало рівних упродовж років. Ніколи не показував зверхності, з ним можна було погомоніти про що завгодно, посидіти за одним столом, чарку (і не одну) випити. Знаєте, поганих чи чужих Дідом не називають.

– А інших тренерів як між собою називали?
– Ніколаєва – Чорний полковник, бо армієць. А ось у Качаліна прізвиська не було. Інколи – Дядя Ґава і все. А Морозов – Блатний.

– А чого так?
– А він вигляд такий мав. У кепочці, часто підшофе.

Юрій Бондар, «Український футбол» №19 (2779) від 15.03.2013 (с.6, 7).